— Чаша, гранчаста куля і скарабей — це Зоряні Реліквії, — повільно проказав Сехемхет, незмигно дивлячись на елліна. — Колись вони були одним цілим, частиною великого небесного каменя, який прибув на землю на вогняній птиці, — жрець підніс ластівку над головою. — А. тепер поглянь сюди, — Сехемхет показав Демокріту старовинний папірус, на якому було зображено два незнайомі еллінові ієрогліфи. — Вони означають «камінь з неба», — пояснив жрець. — Згодом камінь розділився, прибравши форми цих предметів. Занесені у далекі країни, речі мандрували, всотували в себе новий і незвичайний світ. При потребі вони можуть поділитися набутим багатством, але як це зробити, люди поки що не знають. У письменах Тота мовиться, що такий час настане у далекому майбутньому. І тоді відкриється щасливцям чимало такого, про що відомо тільки тим, хто послав у Безмір небесний камінь… Мені вдалося розшукати лише чащу. Смарагдова куля і діоритовий скарабей, як ти вже напевно зрозумів, — тільки подоба істинних Зоряних Реліквій. Справжній жук у тебе, Демокріте.
Запала тиша. Чутно було, як легенько потріскує полум’я смолоскипів.
— Це вельми дивний скарабей, — задумливо кинув Сехемхет. — Якщо бажаєш, можеш переконатися.
Не кажучи ні слова, Демокріт зняв з шиї талісман. Подав священного жука старому. Поставивши ластівку на стіл, жрець дістав з чаші гранчасту кулю й діоритового скарабея. Натомість поклав у чашу талісман елліна. Обережно підніс до смолоскипа. Дивна річ! І чаша, і жук враз спалахнули соковитою зеленню! Холодне, мерехтливе свічення повільно розтікалося врізнобіч. Скарабей немов ожив. Зблиснули глибоким вогнем його очниці. Здавалося, ще мить — і священний жук, перебираючи лапками, повільно поповзе. Демокріт раптом завважив, як на стінках чаші, на спині жука з’явилися розпливчасті контури людських фігур, гір, вкритих снігом… Не розумів, чи це справді реальність, чи плоди його власної уяви. Серце забилося швидше, він навіть став відчувати якісь пахощі. Проте видіння зникли так само несподівано, як і з’явилися.
Демокріт отетеріло глянув на Сехемхета.
— Жерці, які колись користувалися цим скарабеєм, справді могли зажити слави, всемогутніх. Тож не дивно, що Менхерес полює за кришталевим жуком, — проказав той.
— У текстах Велемудрого Тота мовиться, що частина триєдиної Реліквії Зоряних Світів знаходиться в Храмі Неба у далекій країні Індри, — подав голос Мертатон, який досі тихенько трудився над папірусом. Вчувалась у цих словах ледь уловима пересторога.
— Мертатон рече правду, — озвався Сехемхет, мабуть, не помітивши у репліці прихованого змісту.
А втім, можливо, Демокріту це здалося.
— Мужній елліне, — проказав старий жрець, вичікуюче дивлячись на юнака, — ти згоден вирушити в далеку мандрівку, щоб з’єднати воєдино глибокі таємниці Зоряних Реліквій і згодом донести чарівне світло знань до тих, хто прагне зробити світ кращим, мудрішим, щирішим? Я вірю, що тобі під силу зробити це, Демокріте.
Юнак спалахнув. Хотів сказати щире слово дяки, проте чомусь забракло дихання.
— А тепер візьми скарабея і поспішай, — жрець приязно усміхнувся. — Адже Серісіс чекає. Розкажи їй про все.
Чи не причулося йому? Звідки Сехемхетовї стало відомо про Серісіс? Однак спитати не наважився. Підійшов до столу, обережно взяв талісман.
— Нехай Серісіс лаштується в дорогу. Тільки-но закінчаться містерії Озіріса, ми залишимо Мемфіс. Будь обережний, — застеріг на прощання учитель.
Товстелезна стіна з висушеної на сонці цегли оточувала храмову ділянку, де бовваніли святилища Озіріса — храми, молільні, пілони,[51] майдани.
Сонцесяйний Ра вже високо стояв над сходом, і Мемфіс лежав перед Демокрітом у золотистому світлі поранку. В десяти стадіях переливався смарагдом хвиль величний Хані, Незабаром він стане свідком традиційних містерій благословенного бога життя.
Вулиці, що вели до храму, сіріли від натовпу простолюду. Кожен спішив якнайшвидше прослизнути крізь храмові ворота, принести жертву, приготовлений дар, щоб опісля з чуттям виконаного обов’язку стати свідком, а то й учасником містерій.
Гамір людей, мекання ягнят, бичання телят і туркотіння горлиць — все злилося в рівний гомін, що, наче шум моря, підносився знизу до Демокрітової тераси-скелі. Людський потік усе вливався і вливався через широкі ворота, подвір’я храму приймало їх, як безбережний океан.
Немху юрмились на осонні, не маючи змоги сховатися від пекучих променів сонцесяйного Ра. Скріби- писарі, дрібні вельможі, командувачі військовими підрозділами тіснилися під портиками, де було трохи прохолодніше. Жерці та найзнатніші скупчилися довкола жертовника — великої кам’яної брили, почорнілої від кіптяви й часу. Широкий базальтовий дах над жертовником надійно захищав від спекоти. Тут же, неподалік вівтаря, стояв Сехемхет: непорушний, наче збайдужілий. З тераси Демокріт перехопив сповнений печалі погляд учителя. Сумна усмішка застигла на його пошерхлих, міцно стулених вустах. В душі елліна ворухнулося тривожне відчуття. Чому лиховісним вогнем палають банькаті очі Менхереса, чому й досі немає Серісіс, куди щез Мертатон? Намірившись було зійти з тераси і протиснутися крізь натовп до слуги Велемудрого, Демокріт в останню мить помітив, як Сехемхет коротким порухом голови дав зрозуміти, щоб юнак залишався на місці.
Тривога не полишала Демокріта. Невже щось трапилося, відколи він попрощався з Серісіс? Відчуття небезпеки не мішало. Він у знемозі стулив повіки. В уяві постала Серісіс, їхня зустріч у саду Ізіди.
…Коли спекотний Ра почав готуватися до спочинку на полях Іалу, Демокріт уже прогулювався в прохолодній тиші фінікових пальм і пахучих кущів троянд, які звідусіль оточили храм Ізіди. Збігали хвилини чекання. З храму долинала ніжна мелодія передзвону металевих кілець-сикстів, якими жриці скликали на містерії Ізіди. Милували око прямі алеї, посипані жовтим піском, пальми, інжирні дерева, повиті виноградними лозами древні статуї.
Серісіс з’явилася несподівано. Демокріт на якусь мить розгубився. Обличчя жриці, освітлене нічним кружалом, промінилося чарівно-загадковою красою. У чорних очах-маслинах, як у глибоких озерах, трепетно відбивалися мерехтливі зорі. Серісіс торкнулася рамен елліна. На її руках ледь чутно задзвеніли золоті браслети.
— Милий, — ніжно притулилася вустами до щоки юнака.
Вони, взявшись за руки, закохано дивилися одне на одного…
Проте час не ждав, і Демокріт розповів Серісіс про бачене й чуте за останні дні. Жриця слухала елліна, не перебиваючи, а в кутиках її вуст застигла ледь помітна скорбота.
— Зорі прорікають нам нещастя, — мовила сумно.
— Але чому? — вигукнув Демокріт. — Чому? Ми рушимо за істиною в далеку країну Індри.
— Це буде непросто, — сумовито похитала головою Серісіс.
Відтак, карбуючи кожне слово, неквапом проказала:
— Якщо мій батько вирішив узяти мене з собою, то це значить, що вороги наші готові щось вчинити і спробують зробити все, аби реліквії опинилися в їхніх руках. Вони підуть на все.
— Твій батько?.. — вражено прошепотів Демокріт. — Невже Сехемхет?
— Не ображайся, що не відкрила цієї таємниці раніше. Скрізь шастають вивідувачі Менхереса й перського намісника. Якщо вони довідаються, то…
Серісіс не докінчила. За кілька кроків од них скрипнув пісок. Хтось крадькома віддалявся доріжкою. Демокріт кинувся було за підслуховувачем. Однак той устиг щезнути. Стурбований еллін повернувся до жриці.
— У цьому саду, виходить, і кущі мають вуха? Хто б це міг бути?
Серісіс помовчала і, зітхнувши, повторила:
— Зорі прорікають нам нещастя, любий…
…Шум голосів повернув Демокріта до дійсності. Глянувши вниз, зрозумів, що офіри наближаються до кінця. Головний жрець пристановища Озіріса, висохлий, мов мумія, первосвященик Нібамон повільно
