наблизився до жертовника. Поштиво вклонився богу, з благоговінням кинув у полум’я пучку пахучої мирри. Відблиски синюватого вогню затанцювали на його поголеному черепі. Гурмище жерців, які чекали цієї миті, затягло величний гімн покровителю життя…
Тільки-но стихла пісня, при виході з храму з’явився товстий, мов бегемот, херіхеб[52] Бекенхонс — володар святкового згортка папірусу. Жрець тримав його перед собою, стежачи за тим, щоб церемонія виконувалась ретельно, згідно зі старовинним ритуалом, намальованим у папірусі. Поруч херіхеба підстрибували муу,[53] готуючись вітати ототожненого з Озірісом покійника, що прибуває в царство мертвих, як цього вимагав ритуал. Їх гостроверхі ковпаки зі стебел лотоса погойдувались у такт стрибків.
Бекенхонс змахнув рукою. Зі святилища виплив наймолодший уеб, несучи перед собою на довгому держаку ідола шакала. Шакал вважався першим воїном Озіріса і мусив указувати йому шлях. Гомінке велелюддя рушило слідом у напрямі Хапі, де мало розігратися найцікавіше видовище.
Серісіс так і не з’явилася. Не давав про себе знати і Мертатон. Демокріт спрагло вдивлявся в ошатну юрбу жерців, але марно: серед яйцеголових не було юної служниці Ізіди. Вирішив таки перемовитися з учителем.
Спустившись з тераси, почав пробиратися крізь тісняву до виходу. Довго блукав напівтемними переходами храмових прибудов, нарешті опинився у дворику жерців. Хутко роззирнувся. Чуття підказувало, що поруч шастає небезпека. Гаряча хвиля неспокою оповила єство юнака, він напружився, як тятива лука.
— Еллін кудись щез, — долинув раптом знайомий голос, який належав… Мертатону!
Змовники розташувалися в оповитій виноградом альтанці. Демокріт квапливо пірнув у розкішні кущі троянд. Його не помітили.
— Де були твої очі? — почув він сповнені ненависті й жовчі слова, що, безумовно, належали Менхересові.
Невже зрада? Невже нічним підслуховувачем був Мертатон?.. Знову почувся голос жерця-уеба:
— Поки еллін стовбичив на терасі, я непомітно стежив, за ним. Демокріт із жрицею домовилися зустрітись тут. Та він не дочекався її й кудись щез.
— Бовдуре! — просичав Менхерес. — Що із жрицею?
— Її схопили слуги погибельного божества.
— Нехай приставлять у храм Собека. І щоб непомітно!
— А Сехемхет? — запобігливо спитав Мертатон.
— Це тебе не стосується. Краще пильнуй, щоб еллін не зник із скарабеєм. Якщо добре справишся, то, як і було обіцяно, станеш хонтом — жерцем «рабів бога».[54] Більше не нидітимеш, переписуючи старожитні папіруси.
Змовники вийшли з альтанки: двічі скрипнула хвіртка.
Зрада… Немає нічого мерзеннішого за неї. Спустошений, повержений несподіваним підступом того, кому довірився, еллін прагнув вмерти, щезнути, щоб нічого не бачити й не чути. Підла і підступна зрада… Ні! Так просто він не дасть розправитися з собою.
Ненависть і невтримне бажання помсти заволоділо ним. Намацав під хітоном бронзовий ніж, з яким не розлучався, відколи Менхерес удався до погроз.
Чи зможе він прийти на поміч друзям, якщо по п ятах скрадається зрада? Але Мертатон, цей ниций жрець, не знає, що Демокрітові відомо про його вчинок. Треба попередити Сехемхета, удвох буде легше визволити Серісіс…
На дзеркальній поверхні священної ріки тривали містерії.[55] На човні, зробленому із в’язанок папірусу, випливав сам Озіріс, уражаючи списом ворогів. Допомагав йому хирлявий Нібамон зі своїми слугами. Збуджений натовп радісно вітав свого покровителя з кожною перемогою.
Демокріт уважно стежив за гуртом жерців, поблизу якого мав відбутися врочистий «великий вихід» Благословенного.[56] Сехемхета між ними не було.
Нарешті Озіріс ступив на землю. Однак тієї ж миті був убитий братом Сетхом. Почалося голосіння за померлим.
На місці умовного вбивства Озіріса мала відбутися розправа з його ворогами. Демокріт усе зрозумів. Під час релігійного шалу Менхерес міг непомітно позбутися супротивника.
Одного за одним до головного жерця храму Собека виводили тих, кому належала роль жертв. Коротким помахом ножа Менхерес удавано стинав голови ворогам Озіріса. Інший жрець, що стояв неподалік, спритно вимащував шию жертви червоною фарбою. Вороги падали, викликаючи вибухи схвальних вигуків натовпу: серед повержених були і знатні, тож простолюдини хоч на мить відчували себе відомщеними. Але коли перед Менхересом з’явився головний жрець храму Тота, людське гурмище стишилося.
Так, Демокріт не помилився. Ось-ось може скоїтися непоправне… Набравши в легені повітря, він хотів крикнути, сполохати Менхереса. Невже Сехемхет не здогадується?.. Проте в цю мить чиясь липка рука лягла на Демокрітове плече, і він почув притишений голос Мертатона:
— Не роби дурниць, елліне. Вже нічим не зарадиш…
Демокріт не дав йому докінчити. Блискавично обернувся й щосили увігнав зрадникові ніж у серце. Оточуючі були цілком захоплені видовиськом і не звернули ніякісінької уваги на те, що один з них чомусь осів на землю. Демокріт кинувся геть. Знав, що там, де творить суд слуга Собека, учителеві вже ніхто не прийде на поміч.
Раптом натовп злякано сахнувся і зойкнув. Демокріт рвучко озирнувся: Менхерес, клятий вісник смерті, похитувався на ногах, схопившись обома руками за горло. Натовп кинувся врозтіч.
Подія ураз стала відома тисячам. Перебільшена й перекручена, вона летіла в повітрі швидше від сокола: «Ра убив Менхереса!..»
Хтось обережно смикнув елліна за хітон. Демокріт озирнувся. Довкола ані душі. Якась мана. Він стояв при вході до напівзруйнованого храму Пта, зіпершись плечем на колону, щедро списану ієрогліфами. Лівою рукою торкнувся скарабея: священна реліквія була при ньому. Невже усі нещастя від цього жука?..
Та ось смикнуло вдруге. Зазирнувши за колону, побачив чорного карлика, який готувався втрете нагадати про себе. Демокріт упізнав його. Це був служка Ті, розважальник жриць храму Ізіди, про якого Серісіс розповідала як про давнього, вірного і надійного зв’язкового між нею й батьком.
— Чого тобі?
Передчуття непоправного стисло його серце.
Смішний коротун тримав у рученятах чашу-реліквію. На дні її тьмяним полиском зблиснув перстень Серісіс. Еллін упізнав свій дарунок.
— Що з нею? — видихнув.
— Серісіс отруєно.
Демокріт закляк. Не йняв віри, що його кохану забрав до похмурого царства тіней невблаганний Аїд.
— Помста не минула клятого Менхереса, — ніби виправдовуючись, проказав Ті. — Мені вдалося задобрити сонцесяйного Ра, і він оселився в чаші. Колись мудрий Сехемхет навчив мене робити це. Розгніваним поглядом-променем бог уразив на смерть головного пророка храму Собека…
Еллін не слухав. Здавлений крик вирвався з його грудей. Він до болю стис кулаки.
О Серісіс!.. Невже істина так дорого коштує? Чому людська жадоба влади й багатства спопеляє все прекрасне, що є в людині? Ти й досі не можеш відповісти собі, чому на світі так багато зла і несправедливості. Чому?..