ГРАНІ СОКРОВЕННОГО
Минув сезон дощів. Знову настала спека. Бурхливі гірські ріки сповільнили течію, дерева вкрилися рясним цвітом, а небо зробилося чистим і блакитним.
Звиваючись од гілки до гілки, химеристі ліани сплітали непроникну стіну над могутніми деревами. Виблискуючи пурпуровими крилами, перелітали папуги та кокіли, задиристо реготали мавпи. Довкола били прохолодні джерелаг дзюркотливі струмки вилися між буішоквіттям. Лілії й нарциси схилялись до дзеркальної поверхні кришталевих озер. Вабили свіжістю тінисті гроти на схилах. Мінилися під сонячним промінням вершини гір і сяяли золотом та зеленню луки.
Навкруги палахкотів лотос. Червоний різновид священної рослини особливо шанувався тут, на північному сході країни. Його квітками були прикрашені жертовники, храми, статуї богів. У пелюстках лотоса вбачали символ вічно мінливих і плодотворних сил природи.
Демокріт милувався відблисками сонця в зеленкуватій воді священної ріки, мимоволі порівнював її з далеким Хапі. Дивовижна країна… Ще загадковіша, ніж Єгипет.
Варанасі, місто тисячі храмів, за древньою легендою, колись відвідав Будда і на його околицях звернувся до людей з першою проповіддю. Відтоді сюди завжди поспішали паломники вклонитися річці- богині.
Долаючи величезні відстані, вони приходили на береги Гангу, щоб попрохати у Народженої з лотосоподібної ступні Вішну допомоги, звільнитися від кайданів карми.[58]
Зійшовши гхатами-сходами у прохолодну зелень, паломники благочестиво підводили очі до неба, молитовно складали долоні й шепотіли звертання до небеспих заступників.
Загадково усміхаючись, на Демокріта подивлявся замислений Будда. В лівій руці він тримав лотос і, здавалося, готувався подарувати його елліну, котрий уважно розглядав кам’яну стіну, що оточувала дивовижно прикрашений храм. По стіні прогулювався Хануман — найперший дорадник царя мавп, доброзичливий крутій і веселун. Він лукаво поглядав на юрби людей, що поспішали до води. Обабіч нього, тримаючи в лівій руці мангусту, що відригувала чарівний алмаз, хтиво шкірився потворний товстун — бог багатства Кубера. Він немовби насміхався над довірливими людьми, які намагались розповісти про свої знегоди богині-ріці, попросити у неї допомоги.
Храм стояв при самісінькому вході до міста, тому тут завжди вешталися монахи, бурмочучи молитви. Паломникам, що поспішали здійснити обряд обмивання, вони пов’язували на зап’ястя різноколірні нитки, насипали у долоні рисових зерен, відтак кивали на глиняний глечик, що теліпався на поясі. Паломники вкидали туди дрібні монети.
Поважно ступали слони з погоничами на спині, жінки з глечиками на голові. Спішили до храмів рабині бога — храмові танцівниці, прекраснолиці створіння, горді своїм призначенням догоджати покровителям долі людської. Ритмічно подзвонювали на їх босих ногах браслети-бубонці.
Біля входу в храм, тулячись один до одного, сиділи навпочіпки мандрівні монахи, жебраки-бхікшу. Між ними крутилися собаки, з вереском шастали мавпи. Довкола ширились пахощі жасмину, мускусу, сандалового дерева.
З ранку до вечора за містом лежали, стояли або непорушно сиділи на осонні, геть роздягнувшись, ті, кого тут вважали за святих. В ім’я своїх переконань вони витримували неймовірну спеку, коли босоніж годі було ступити на розпечену землю.
Не раз Демокріт був свідком того, як вони прилюдно кінчали життя самогубством, вбачаючи у цьому єдину можливість наблизитися до істини. Які химери керували свідомістю цих фанатиків?
Шанований Аджіта Кесакамбалі[59] говорив: «Ніщо не переходить з цього світу в інший — паралоку. Немає життя після смерті, немає аскетів чи брахманів, які досягнули досконалості на шляху праведності. Коли гине тіло, і мудрець, і невіглас перетворюються у прах. Ніхто не може пережити власної смерті».
Справді, хіба можна осягнути істину, умертвивши плоть?
Демокріт уже давно перестав вірити в надприродне, переконаний у тому, що найскладніші процеси такі ж закономірні, як і найпростіші. Минуле, сьогоднішнє і майбутнє закладене в самих людях. Але як непросто усвідомити справжню природу, мету існування людини в космосі… Як би хотів він хоч на крок приступитися до заповітної мети — знайти відповідь на цю загадку.
Увагу Демокріта привернув гурт жінок у різноколірних сарі та чоловіків у дхоті, що повсідались на мармурових сходах, які широкою терасою спускалися від храму до самісінької води.
Сивоголовий старець з розмальованим червоною фарбою чолом непорушно, мов камінний Будда, сидів на мармуровому підвищенні. Еллін знав, що перед ним індуський свамі — учитель-самітник або гуру, який, очевидно, готувався посвячувати членів касти брахманів у таємниці самопізнання.
— Цей свамі — велика святість, — чулися захоплені перешіптування монахів.
— Лицедій і невіглас, — почув еллін позад себе і різко обернувся, щоб побачити, хто наважився вголос висловити таку оцінку.
За крок від нього стояв худорлявої, але міцної статури чоловік, мало не на голову вищий за Демокріта, який також не міг поскаржитися на зріст. Густа чорна борода хвилями спадала на груди. Широко розкриті очі дивилися привітно і дещо випробовуюче. На плечах зміїлося закручене у тонкі пасма блискуче волосся. Довгий патукулі, розфарбований червоними і чорними смугами, приховував руки і спускався трохи нижче колін. На ногах чоловік мав легкі шкіряні сандалі. Світле обличчя, тонкий ніс робили його несхожим на індійця. Це не був ванапрастху — лісовий самітник, яких частенько можна зустріти в цьому місті. Хто ж він?
Невдовзі Демокріт уже знав, що це відомий серед люду мудрець-ріші Джамадагні, нащадок древнього роду північних брахманів-магадхів.[60] До елліна доходили найнеймовірніші чутки, що цей ріші володіє манах-пар’яя — здатністю читати чужі думки на віддалі і ще знає багато чого такого, що навіть раджі та магараджі побоюються його.
Думки елліна несподівано обірвав притишений голос:
— Ходімо, чужинцю. Я знаю, до чого ти прагнеш.
Демокріту приязно всміхалися очі ріші.
— Коли від одного вогню запалюють інший, неможливо розгледіти частинки, що переходять від полум’я до полум’я. При цьому воно обов’язково набирає іншої форми… Так само знання і досвід, сприйняті учнем від учителя, продовжують думки людей, що жили раніше, — мовив Джамадагні. — Перед тобою, елліне, сутри Брихаспаті.[61] Але й ця книга буття — лише щабель до істини.
Ріші Джамадагні таки вмів читати чужі думки й бачити речі, недоступні звичайним смертним. Можливо, він і справді колись надпив із магічної чаші Рудри і відтоді йому були відомі думки інших? Інакше звідки він міг довідатися, що у Демокріта на грудях знаходиться талісман — кришталевий скарабей, який і відкрив елліну доступ до сутр Брихаспаті.
Демокріт і раніше чув про цього легендарного мудреця. Брихаспаті твердив, що боги і потойбічний світ вигадані жерцями-брахманами. Саме тому тексти локаяти знищувались або ж перекручувалися до невпізнання.
Писані на тонкій бавовняній тканині стародавньою брамінською мовою — санскритом у формі санкх’я — бесіди з читачем, тексти збереглися далеко не повністю. Чимало думок виявилось загубленими назавжди. І тоді, мов добрий дух-дев, на допомогу приходив Джамадагні…
Філософія Брихаспаті пояснювала світ, не прикликаючи на допомогу богів, а, навпаки, твердячи, що
