навчився, наближай Час Гігантів.
Неблизький і виснажливий шлях додому. Через піски, й пустелі, гори і доли проліг він у рідну Елладу. Демокріт і помирав, і воскресав на цьому шляху. Може, й справді вберігав його жук-кристал од смерті й нещасть? Бо ж таки долав еллін численні труднощі, вперто йшов уперед, пам’ятаючи слова свого індійського наставника-гуру про те, що мусить донести до людей спізнане ним, стати тією невидимою частинкою, яка запалить вогонь знань в інших. Жук-скарабей стукав у груди й немовби кликав елліна у незвідану путь.
Далеко позаду залишилась країна Індри, перське царство, Мідія… Вітрильник, який вертав зі збіжжям з Ольвії, узяв на борт молодого мандрівника. Засмаглого, кремезного, від якого віяло впевненістю й розважністю. Стерничий занедужав, і Демокріт переконав власника судна, що кращої заміни годі й шукати. Впевнено і вміло робив він свою справу, ніби все життя тільки тим і займався: за роки мандрівок випала нагода оволодіти мистецтвом мореплавства.
Легко і нечутно ковзає по гладіні Понту Евксінського вітрильник. Розтанули вдалині Гераклея, Халкедон. Попереду Егейське море, поцятковане незчисленними островами й острівцями. Попереду Афіни — столиця морського союзу більш як півтораста держав-міст.
Не міг оминути Демокріт цього міста, в яке мудрий Перікл закликав усякого, хто був спроможний прислужитися аттікам. На судні він довідався про те, що Перікл, перемігши аристократичні партії Кімона й Фукідіда, ось уже майже три олімпіади підряд обирається в колегію десяти стратегів і затіяв грандіозну перебудову міста, доручивши її Фідію та спеціальній комісії. Іктін і Каллікрат саме закінчили будівництво Парфенону, храму Афіни-Парфенос. Мне сік л збудував Пропілеї — вхід на Акрополь. Поголос про небачені за своєю величчю Фідієві статуї, виконані з щирого золота й слонової кістки, дійшов навіть у Малу Азію — передостанній пункт Демокрітової мандрівки. Це також було причиною його бажання відвідати Афіни, звані «школою Греції». Потрапити «до столиці гордовитих аттікїв спонукало й те, що Демокріт хотів завершити в Афінах роботу над «Великим діакосмом» — дітищем майже десятирічної мандрівки.
— Вітання Протагору!
— І тобі вітання, чужинцю… Демокріте, невже це ти? Ну так, звичайно, син поважаного Дамасшша з Абдер… Як це я не впізнав тебе одразу, мій давній друже?
Земляки міцно обнялися.
— Скільки ж це ми часу не бачились?
— Більше двох олімпіад, — всміхнувся Демокріт.
— Справді… Як швидко плине час… Дивлюся на тебе й мимоволі пригадую нашого славного вчителя Левкіппа. Ти чимось схожий на нього. Так, так, не заперечуй. Рухи, жести стали стриманішими. Усяк здогадається, що ти чимало побачив, спізнав життя… Розповідай же хутчіше, що робив увесь цей час.
Був спекотний полудень. Однак у Протагоровій господі було затишно і прохолодно. Обідаючи, вони запивали смаковиті наїдки розбавленим у гідрії хіоським вином.
Уважно слухав Протагор оповідь Демокріта про чужодальні краї, про те, якими знаннями володіють тамтешні мудреці. Далеко не про все бачене й чуте розповідав Демокріт: не відав, яким став Протагор за ці роки. Неважко було зрозуміти, що він давно втратив зв’язок з рідним полісом і перетворився у вчителя мудрості, як називали себе софісти. Зробивши з науки джерело збагачення, він подорожував по містах, виступаючи перед великими й малими зібраннями. В одних промовах розвінчував старі забобони, відстоював демократичний устрій, в інших підтримував олігархію. Найбільше значення для Протагора, як і для більшості софістів, мали. гроші. Він брав за виступ сто мін і нарікав, що люди почали до нього вороже ставитись.
— Бо мають рацію, — різко кинув Демокріт. — Хіба ж можна продавати знання!
— Людина є міра всіх речей, — глибокодумно вирік Протагор у відповідь. — Існуючих, якщо вони існують, і неіснуючих, якщо вони не існують. — Помовчавши, додав: — Шкода лише, що далеко не всі уміють належним чином оцінити працю того, хто приносить їм ці знання.
— Суперечливі твої слова, Протагоре, — озвався Демокріт. — Це добре, що ти ставиш у центр буття не потойбічні сили, а людину. Але небезпечно вважати, ніби для кожного дійсним є те, що здається кожному.
— Про всяку справу можуть бути висловлені цілком протилежні думки, — незворушно відстоював свою тезу Протагор.
— Але ж демагоги на основі цього принципу можуть обстоювати свої корисливі цілі, — не втримався Демокріт.
— Ти закидаєш мені корисливість? — не без сарказму мовив Протагор. — А я й не заперечую. Просто не звертаю уваги, коли тутешній мудрагель Сократ виступає проти софістів. Але навіть з ним ми у дечому сходимось. Приміром, я не знаю, Існують боги чи ні, не кажучи вже про те, які вони на вигляд. Надто багато причин перешкоджають пізнанню цього, до того ж людське життя коротке.
Демокріт застеріг, що не варто вголос говорити про це першому стрічному.
— Маєш рацію, — погодився Протагор. — Але ж ти не перший стрічний. А втім, мій демоній нашіптує, що зі мною колись вчинять так, як сьогодні збираються зробити з Анаксагором. Під час війни зі Спартою в Афінах розплодилася тьма-тьмуща донощиків-сикофантів. Будь обережний, Демокріте.
— Анаксагору загрожує вигнання? — не міг стримати обуреного вигуку Демокріт.
— Коли б вигнання, — скрушно похитав головою Протагор. — Зазнавши поразки від Перікла, Кімон та Фукідід, керівники аристократичного угруповання, вирішили похитнути авторитет найкращого афінського стратега, звинувативши Анаксагора у безбожності. І доручили зробити це Клеону, в якого за душею немає нічого святого.
Тисячний натовп зібрався довкола ареопагу, щоб почути присуд Анаксагору.
— Сьогодні розглядається справа афінського громадянина Анаксагора, сина Гегесібула з Клазомен, — зависнув над майданом голос архонта. — Він звинувачується у богохульстві і поширенні безбожності. Обвинувачем виступить знаний багатьом присутнім афінянин Клеон.
— Анаксагор називає сонце брилою, вогняною наскрізь, — добре поставленим голосом промовив до натовпу такий собі непримітний на вигляд аттік у хітоні тонкої роботи.
Натовп погрозливо загув. Почулися прокляття на адресу філософа.
Демокріт довго не міг віднайти очима підсудного, поки йому не допоміг красивий юнак, що стояв поруч. Анаксагор був далеченько, і Демокріт не бачив його обличчя. Сиве волосся й сутулість видавали в ньому літню людину.
— Ти помітив? Перікл хвилюється більше, аніж його вчитель, — звернувся до когось юнак.
— Клянуся псом, у цього нікчеми Клеона нічого не вийде, любий Ксенофонте, — почувся у відповідь чийсь насмішкуватий голос.
Демокріт озирнувся. Біля юнака стояв чоловік років на десять старший за Демокріта, босий, у довгому поношеному хітоні. Обличчя веселе, іронічне. Чи, може, таким його робив ніс, круглий і кирпатий.
Задивившись на своїх сусідів, Демокріт незчувся, як Клеон закінчив звинувачення. Тим часом архонт зробив знак, надаючи слово Періклу.
Впевнений у собі, високий, статний афінський стратег став перед людським морем. Його білий хітон з золотою облямівкою, поверх якого накинуто хламіс, видно було звідусюди.
— Мужі афінські! — підняв правицю Перікл, закликаючи до тиші.
Гамір поступово вщух.
— Хочу запитати вас одне: чи моя поведінка, моє життя давали вам колись привід для недовіри?
Присутні мовчали. А Перікл продовжував:
— Ось уже втринадцяте ви обираєте мене в колегію десяти стратегів. Чи це не є свідченням довіри вашої до мене?
