— Так! Так! — прокотилось ареопагом.
— Чи давав я вам бодай найменший привід для нарікань?
— Ні! Ні! — залунало звідусіль.
— Чи не стали Афіни на чолі морського союзу? Чи сьогодні Афіни не в розквіті? А між іншим, я учень Анаксагора, і ви це добре знаєте. Тож не слухайте несправедливих звинувачень тих, кому не до вподоби демократія. Послухайте мене, Перікла, і відпустіть Анаксагора.
Афіняни заплескали в долоні, віддаючи належне розумові свого першого громадянина.
Клеон поривався заперечити, але архонт не дав йому слова. Порадившись, присяжні винесли вирок: довічне вигнання.
— Що ж, цього разу до цикути не дійшло, — зітхнув з полегшенням красивий юнак.
— А мене, Ксенофонте, цикута не мине. Чує моя душа, що погано скінчу.
У словах власника поношеного хітона прозвучав глум. Він насмішкувато поглянув на Демокріта, примруживши ліве око:
— Що скажеш на те, гостю Афін?
— Либонь, не слід так думати про себе. Чи не краще вивчати себе?..
— Діло речеш. Я теж кажу: пізнай самого себе.
З ареопагу верталися втрьох.
— Як тебе звати, чужинцю? — запитав химерний чоловік.
— Дамас, — назвався іменем брата Демокріт.
Він дав собі слово, що в Афінах не відкриється нікому, окрім Протагора.
— А мене — Сократ.
— Про мудрість твою чув я чимало навіть у Гераклеї.
— Не знаю, що там говорять, але, окрім мене, ніхто не має такого імені. Правду кажу, Ксенофонте?
— Воістину так, учителю.
— Щось у тобі є, Дамасе, що заохочує мене до суперечки з тобою. Правда, ще сам не знаю, до якої.
— Підемо до Сімона, — запропонував Ксенофонт. — Там зможемо побалакати про все, що заманеться.
Небавом верткий шкіряник приймав гостей у своїй майстерні.
— Що таке розум? — примружився Сократ, лукаво позираючи на присутніх.
Сімон, передчуваючи цікавий діалог, узяв воскову табличку, щоб записати найістотніше. Таких записів у нього зібралося вже чимало: «Про мужність», «Про честь», «Про закон»…
— Клянуся Зевсом, це не так уже й важко визначити, — запально вигукнув Ксенофонт.
— Так гадаєш? — насмішкувато запитав афінський мудрець.
— Чом би й ні! Розум — це те, що відрізняє мене, скажімо, від собаки.
— І тільки? Мені ж іноді здається, що собаки набагато мудріші, ніж дехто з людей.
Помітивши, що учень образився, Сократ примирливо мовив:
— Я запитую, аби спільно з вами дослідити предмет.
У цих словах Демокріту вчулась іронія, проте за напускною безтурботністю й лукавством Сократа, очевидно, ховалась допитлива натура, яка обрала інструментом вивчення навколишнього світу саме діалог. І ось тепер він запропонував для обговорення тему розуму. Можливо, це лише початок не менш цікавої бесіди, яка ще попереду. Безумовно, дивакуватий афінянин адресує своє запитання і йому.
— А що скажеш ти, Дамасе? — ніби вгадав його думки Сократ.
— Анаксагор твердив, що первоначало руху — розум, тим самим нічого не пояснивши. А розум — це, либонь, здатність усвідомлювати себе як істоту, набувати та зберігати знання, вчитися, робити для себе певні висновки з повсякденного життя.
— А папуга, по-твоєму, володіє розумом? Ось у Сімона є цей птах. Він не лише імітує людську мову, але й знає назви майже тридцяти предметів і вимагає тільки того, чого потребує. Чапля ловить рибу, як справжнісінький рибалка, використовуючи принаду. З цього я роблю висновок, що і папуга, і чапля наперед обмірковують свої дії.
Демокріт зрозумів: Сократ хоче заплутати співрозмовника, показати, що його відповіді приводять до логічного протиріччя. І все ж у процесі суперечки народжувалась істина. Свій метод, як говорив Протагор, він називав майєвтикою — повивальним мистецтвом. Від Демокріта вимагались альтернативні відповіді, які слід було аргументувати конкретними прикладами з життя, наводити аналогії. Дати однозначну відповідь на запитання, що таке розум, було далеко не просто. Демокріта воно вже давно хвилювало, але и досі не дав собі чіткого пояснення.
— Людина також є твариною, але вона від природи вдатна до навчання, і в помічники їй дано руки, гнучкість розуму…
— Чи не софіст ти часом, Дамасе? — не зовсім ґречно обірвав його Сократ. — Я не шаную цих мудрагелів: вони безумно розкидаються словами, нанизують їх на стрижень випадку і другорядності. Можливо, я помиляюсь, але мені чомусь здалося, що ти хочеш утекти від прямої відповіді. Ти згадуєш розум, однак не розкриваєш його суті. А хіба дельфіни не наділені розумом? Просто ми не знаємо їх мови, нам не зрозумілий спосіб їхнього життя. Птахи по-різному щебечуть, побачивши змію, вовка чи людину, — я не раз помічав. Чи не прояв це того ж таки розуму? То що ж воно таке — розум?
Демокріт, дещо збентежений несподіваною зливою суджень бродячого філософа, все ж зумів зорієнтуватись і влучно зауважити:
— Дозволю собі на запитання відповісти запитанням. Щойно як приклад прояву розуму ти наводив поведінку тварин. Я спробую розвинути цей приклад далі. Наслідуючи павуків, людина навчилася ткати, від ластівки — будувати. А чи котрась із тварин зуміла запозичити від інших різні навики? Потреба і досвід стали вчителями людини, але тільки завдяки розуму вона зуміла цей досвід нагромадити, узагальнити, зробити з нього висновки, скористатись ними. Поле діяльності людини в результаті цього ширшає, розум збагачується все новими й новими знаннями, а той же папуга Сімона, вивчивши тридцять або й сорок слів, залишається все тим же папугою — дивачним птахом, що розмовляв й навіть розрізняє деякі предмети при допомозі слів.
— Клянуся псом, ти славно кажеш, Дамасе! — не втримався від схвального вигуку Сократ. — Чого доброго, ми так дійдемо до істини.
— Не думаю. Істина лежить на дні морському, дійсність — у безодні. Розум — це не що інше, як здатність знаходити причини і суть явищ. Але не всяка людина може наближатись до істини, а лише мудрець. З допомогою чуттів він — міра речей, які чуттєво сприймаються, а з допомогою розуму — міра речей, що опановуються розумом.
Про пізнання Демокріт міг говорити ще багато. Система його поглядів на пізнання світу вже набрала доволі чітких обрисів, проте він не хотів навіть перед Сократом надто розкривати свою точку зору. Що з того, що відповідно до загальноприйнятої думки існують кольори, гірке і солодке, насправді ж існують лише атоми й порожнеча.
І вже вдруге, ніби підслухавши думки Демокріта, Сократ висловив категоричну тезу:
— Я давно прийшов до висновку, що світ пізнати неможливо. Єдине, що людина може зробити, — це пізнати саму себе. Іноді мене огортають сумніви: адже виникнення мого «я» — чиста випадковість. Якби не зустрів мій батько каменотес Софронікс мою матір Фінарету, то не було б і мене, і оце зараз не вів би я з вами розмов. З другого боку, моє «я» сприймає оточуючий світ, намагається осмислити його, щоб на час сну забути про нього, а по смерті поринути в інший світ… Отож єдине, що я твердо знаю, це те, що я нічого не знаю. Хоча ні. Мені надто добре відомо, що афінських мужів обирають жеребкуванням, тобто волею випадку, замість того, щоб доручати правити країною людям істинно знаючим. Яка ганьба — на громадських посадах замість знаючих і достойних опиняються випадкові людці…
У його словах бринів сум.
— Правити повинні кращі з кращих, чий розум і досвід можуть прислужитися народу, — продовжував
