жабу-ропуху. Коли ця ненажера набивала світлячками свій живіт і починала світитися, фокстер’єр брав земноводну за ніжку і носив уночі перед собою, щоб не заблудитись і не потрапити до чужої будки.
Бідолашна лаборантка не чекала від Сашка такого прояву чорного гумору, і лише тихесенько писнула, не знаючи, як їй повестися.
— Так ось, — таємничим тоном продовжував Ткачук. — Зі мною і з скарабеєм трапилась набагато цікавіша історія. І як знати, може й справді комітет по Нобелівських преміях прислухається до ваших побажань…
Я не став слухати чергову «правдиву історію», оскільки добре знав Сашків талант базікала, і зайнявся поточними справами. Чи міг я припустити, гцо через кільканадцять годин у мене з’явиться шанс зажити слави білянаукового балакуна.
…Була остання п’ятниця квітня. Ніщо не віщувало разючих змін у житті нашого колективу. Щоправда, Сашко кілька разів намагався переговорити зі мною (як я здогадувався, хотів порадитися з приводу підготовки нового експерименту). Однак я був страшенно зайнятий і не міг приділити йому належної уваги: Деркач уже втретє викликав до себе, вимагаючи звіт по темі, який все ще додруковували паші секретарки. Ткачукові я буркнув, що хороші ідеї слід обговорювати в спокійнішій обстановці, тож нехай перетерпить до понеділка. У відповідь Сашко обізвав мене ретроградом і подався до себе в лабораторію.
Повернувшись з роботи, я хутко повечеряв і взявся чаклувати над рибальськими снастями: ще на початку тижня ми вирішили цілим відділом провести суботу й неділю на Дніпрі. Отож я вовтузився з вудками, гачками, волосінню, поплавками та іншим скарбом рибалки-аматора, як несподівано затеркотів телефон. Дзеленчав, мов знавіснілий монстр, який ось-ось трісне від злості через мою неповороткість. Я машинально зиркнув на годинника: 22.37. Кому не спало на думку телефонувати о такій порі? Зайшовши до кабінету, здійняв трубку. Долинув голос Олександра Ткачука. Він навіть не привітався. З тону, яким Сашко вимагав мій «Кодак», я зрозумів, що трапилося щось неординарне.
— Навіщо тобі фотоапарат? — поцікавився я. — У лабораторії, наскільки пам’ятаю, аж три «Києви».
— Це все не те, — перебив Сашко. — У мене немає часу на проявлення плівки. Фото потрібні одразу. І бажано в кольорі.
— Більше тобі нічого не потрібно? Поганих фотоапаратів не буває, є лише погані фотографи, — ущипливо мовив я.
— Не будь скнарою. Наука вимагає жертв. Лови чотириколісного мустанга — і чим скоріш до інституту.
В трубці почулись довгі гудки. Прохання було досить дивне. Заінтригований, я прихопив «Кодак» і подався ловити таксі. Мені пощастило.
У машині я намагався проаналізувати найімовірніші причини пізнього дзвінка. Знаючи характер Сашка, мав усі підстави вважати, що це неспроста. Розгадка могла критися в новій методиці експерименту, яку Ткачук уже встиг перевірити.
Справа в тому, що після невдалих спроб вивчити внутрішню будову скарабея традиційними методами було вирішено спробувати збудити жука в дещо інший спосіб. Міркувалося так: оскільки кристалічна гратка кварцу асиметрична, то чому б не подіяти на жука асиметричним електромагнітним полем, тобто полем, у якого електричний вектор поляризований не в площині поширення хвилі, а по колу. Звичайна електромагнітна хвиля, яку випромінюють антени радіолокаторів, теле— і радіопередавачів, для нашого експерименту не годилась, оскільки вона плоскополяризована. Виходили з того, що під дією асиметричного електромагнітного випромінювання властивості асиметричних молекул змінюються. «Клин клином вибивають» — саме в такий спосіб можна охарактеризувати суть експерименту. Згідно наших припущень, асиметричне поле, діючії на скарабея, мало викликати в монокристалі незначні Спотворення міжатомних зв’язків і якоюсь мірою змінити геометрію кожної елементарної ланки просторової ґратки кварцу. В результаті цього зміниться, причому досить відчутно, геометрія цілої молекули.
На користь цієї гіпотези говорив той факт, що у багатьох кристалах спостерігаються так звані колективні явища, здатні підсилювати навіть слабкі зовнішні збудженая. Отже, припускалося, що саме асиметричне поле розворушить скарабея. Розробка методики досліджень і монтаж установки були покладені на Олександра Ткачука…
О двадцять третій п’ятнадцять я був при вході до інституту. Пропускаючи мене, вахтер Кузьма Іванович попередив: «Не забувайте, що завтра субота. До п’ятої ранку я повинен у всіх лабораторіях вимкнути енергоблоки високої напруги. Тож не баріться».
— Домовились. Не думаю, що ми затримаємось так довго.
Я помилився. Зрозумів це, переступивши поріг лабораторії експериментальної кристалооптики, де порядкував Сашко Ткачук. Мій заступник спритно, навіть граціозно, пересувався між кабелів і різноколірних дротів, які ліанами звисали зі стін, щупальцями обвивали стелажі з приладами. Усе це плетиво закінчувалось на довгому лабораторному столі, де був змонтований генератор асиметричного електромагнітного поля — кубічної форми темно-сірий ящик з електронною лінзою, фотопомножувач, спектрофотометр і два осцилографи. Електромагнітна хвиля, сфокусована електронною оптикою, потрапляла на закріпленого у штативі кришталевого жука. Над ним був зафіксований вхідний модуль персонального комп’ютера, який мав реєструвати та аналізувати невидимі для людського ока процеси, що могли відбуватися всередині скарабея в результаті його опромінення. Візуальну інформацію комп’ютер видавав безпосередньо на дисплей та інтерфейс.
— Так і стрес недовго отримати, — зауважив я. — Коли ти нарешті покінчиш з цим безладдям?
— Скоро. А щодо стресу, то він попереду, — насмішкувато кинув Ткачук.
Поки я адаптовувався в цьому розгардіяші, Сашко з заклопотаним виглядом чаклував біля генератора поляризованого світла, раз у раз перемикаючи тумблери, затим узявся виставляти баланс інтенсивності, частоту. Проробивши необхідні маніпуляції, підійшов до скарабея, легенько доторкнувся до нього пальцями, ніби заспокоюючи химерну істоту. Увімкнувши комп’ютер, сів на стілець. Сашкова голова опинилася врівні з жуком на віддалі сантиметрів десяти од блискучої поверхні релікта.
— Налаштуй фотоапарат, — мовив він безапеляційним тоном.
І все ще нічого не розуміючи, я відкрив футляр «Кодака».
— Коч скажи, що і як знімати.
— Фотографуватимеш зображення на екрані дисплея. Я стенув плечима. Що він замислив?
— Ти готовий? — запитав Сашко.
— Ніби…
— В такому разі вимкни світло і включи генератор. Фотографуватимеш, поки стане кадрів.
Тільки-но я натис червоний ґудзик пуску, як кристал засяяв зеленим свіченням. Довкола реліктової істоти виник світловий німб-аура. Край німба торкнувся Сашкового чола. Цієї ж миті на екрані дисплея та інтерфейса ожили якісь картини!.. Щось схоже на заціпеніння обійняло мене. Що за мана?! На екранах рухалися люди на фоні дивних споруд.
Я прицілився об’єктивом «Кодака» в екран дисплея і заходився ритмічно натискати кнопку спуску. Через деякий час із камери почали випадати готові фото. Зображення на екрані поступово стало тьмяніти, поки не щезло зовсім. Я вимкнув генератор і засвітив у лабораторії світло. Мій заступник продовжував сидіти, мов загіпнотизований, незмигним поглядом втупившись в одну точку.
— Що з тобою? — я потряс його за плечі.
Сашко крутнув головою, немовби проганяючи рештки несподіваного сну. Кволо всміхнувся.
— Усе гаразд. Краще глянь, чи вийшли фото.
Я почав розкладати на столі знімки, уважно придивляючись до зображень і намагаючись зрозуміти причини дивовижної метаморфози. Переді мною були скіфи — у шкіряних строях, довговолосі. Хто на конях, хто піший. Всі як один озброєні. В руках короткі мечі, списи. Через плече перекинуті луки і сагайдаки зі стрілами.
— Які найперші враження, колего?
Хоча в Сашкових словах звучала іронія, однак нотки розгубленості, які він таким чином намагався приховати, я все-таки відчув.
Узявши в обидві руки по кілька фото, Ткачук з неприхованим захватом прошепотів:
— Це все правда, старий. Чуєш? Ніякої містифікації! Так і було насправді. Все це я бачив на власні
