Сократ по короткій мовчанці. — На ділі ж багато хто з афінян, маючи перед собою приклади розбещеності й неповаги до законів поліса, вдарились у збагачення, забувши про істину і справедливість. Немов знавісніли. Намагаються збагатитися за чужий рахунок. А все через те, що люди не відають, що таке справедливість. Якщо навчити їх доброчесності й порядності, то вони ніколи не чинитимуть несправедливо. Хтось повинен турбуватися про долю істини й справедливості.
— Це доволі небезпечне заняття. Особливо тепер, після суду над богохульником Анаксагором, — обережно зауважив Демокріт.
— Я знаю… Але мій демоній, мій внутрішній голос рече, що саме я покликаний турбуватись долею істини й справедливості.
«Він мислить цікаво, але, схоже, бере на себе надто багато», — подумав Демокріт. Підвівся, готуючись іти.
— Тобі не до вподоби мої думки? — спитав Сократ.
В його голосі чулись іронічно-зневажливі нотки.
— Я стомився. Та й година вже пізня…
— Як знаєш.
— А може, він просто злякався? — висловив припущення Сімон, який, схилившись над вощеною дощечкою, з цікавістю прислухався до розмови.
— Не думаю, — одказав Сократ, випередивши Демокріта.
— Ти не помилився, Сократе.
— Нічого, ми ще посперечаємось.
Демокріт ступив у ніч, тримаючи перед собою факел, який запалив йому Сімон, щоб не заблукати в місті.
З будинку афінського кожум’яки долинав сміх. Розкотистий сократівський сміх.
«Привілеєм богів і людей є сміх, — подумалось Демокріту. — А може, цей диванний афінський філософ і справді бог?»
З Сократом він більше не зустрічався.
Мине небагато часу, і Демокріту доведеться рятуватися втечею із столиці Аттіки. За зневагу богів йому Загрожуватиме смертна кара. Гнів олігархів за скептичне ставлення до богів не мине і Протагора. Йому також доведеться покинути Афіни. Проте це не примирить їх у поглядах на світ… І лише «Великий діакосм», завершений в Афінах, буде розрадою Демокріту.
Вже в Абдерах до нього дійде чутка, що Мелет звинуватив Сократа. Мовляв, той виховував своїх учнів у дусі неповаги до законів демократії, закликав до тиранії, використовуючи при цьому вірші Гомера та Гесіода, не визнавав богів, яким поклонялися афіняни, і намагався запровадити інших…
Яка дурниця! Хоч і недовгою була їхня розмова в Афінах, Демокріт був переконаний у безглуздості цих звинувачень. Усе набагато складніше. Сократ не зрадив своїм принципам, не відступив від них ні на крок. Не відступив, незважаючи на загрозу смертного вироку. До останньої миті він продовжував вважати себе відповідальним за долю істини й справедливості. Але не поступилися і судді. Налякана примарою можливої спроби повернення до тиранії (надто багато зла завдали афінянам колишні учні Сократа Крїтій та Алківіад), більшість присяжних не захотіла ризикувати. Конфлікт між політикою поліса та дивачним мудрецем міг бути розв’язаний лише через смерть останнього. Яка гірка іронія долі! Той, хто прагнув справедливості для всіх, ганячи при цьому діряву афінську демократію, був несправедливо засуджений.
В Абдерах подейкували, що навіть на порозі смерті Сократ залишився вірним собі. Відмовившись навідріз од втечі, яку підготували йому учні, він незворушно випив цикуту. Перед тим, як піти з життя, з притаманною лише йому іронією проказав: «А суддів до смерті присудила природа».
Яким же буде присуд йому, Демокріту, в рідному полісі?.. Що б там не було, він все одно не зречеться тих знань, які осягнув, тих поглядів, яких дотримується. Ніякий присуд йому не страшний.
Попереду Демокріта чекали недовіра й заздрість людська. Випробування й визнання. Почесті і слава.
Розділ VII
ЗАМКНУТЕ КОЛО
Минав сьомий місяць пошуків розгадки таємниці скарабея. Іноді просто досада брала, що в тижні всього сім днів і ночей, і немає ніякої можливості продовжити його. Тож залишався єдиний вихід — змістити поняття дня і ночі.
Ми зайвий раз переконувалися в правильності загальноприйнятої думки, що кристалам нічого скаржитися на брак уваги до себе з боку дослідників. Наприклад, у античних вчених згадки про дорогоцінні камені зустрічаються на кожному кроці. Класифікація кристалів для арабських вчених епохи середньовіччя стала чи не найголовнішим заняттям поряд з астрологією. Що стосується наших дослідів, то ми змушені були констатувати той невтішний факт, що фізика твердого тіла у своїх теоретичних узагальненнях відстає від розвитку технології. «Фактор теорії» у конкретних випадках не в’язався з експериментальними даними.
Що, приміром, можна сказати про тіло, яке поводиться як кварц (ми часто називали кристала-жука Кварцом з великої літери) і як тіло з невідомої природи домішками строго регулярної структури, котрі повторюють просторову конфігурацію спотвореного додекаедра і, напевно, є центрами забарвлення? Що можна сказати про тіло, котре попри зазначене вище поводиться як рідкий кристал, який у залежності від температури має то фіолетовий, то. голубий, то зелений, то жовтий, то червоний колір, а при проходженні крізь нього звичайного денного світла на виході спостерігаються два паралельні компоненти поляризованого світла?
А ми думали, що володіємо бодай мінімальними науковими даними про те, як ростуть кристали! Тепер уже ніхто не наважувався безапеляційно твердити, що природа будує кристал аналогічно тому, як муляр кладе стінку з цеглин.
Деяка частина інформації виходила за межі лабораторії й ставала поживою для різнокаліберних пліткарів, починаючи від допоміжного персоналу та інженерів і закінчуючи докторами наук. Молоденькі лаборантки сусідньої лабораторії фізичної хімії — «хімічки-реакціонерки», як з висоти своєї причетності до таємниці називав їх Олександр Ткачук, ловили в коридорі цього рафінованого, на їх думку, зарозумільця і намагалися втягнути у небезпечні дискусії, які, починаючись з глобальних проблем, непомітно переходили до суто житейських: «Коли нарешті шановний кандидат наук носитиме обручку?» В такі моменти Сашко закочував очі під лоба, картинно позіхав і гордовитою ходою прямував у лабораторію, до свого таємничого жука.
В кінці березня і першій половині квітня Ткачук був на диво стриманим. Навіть не сприйняв першоквітневого жарту, коли фізики-структурники намалювали на скляній підставці під скарабеєм кілька древньоєгипетських ієрогліфів. Сашко сердито витер туш під склом, при цьому висловившись доволі різко по-англійськи. Однак полтавський акцент не дав точно уловити зміст сказаного.
Коли Тоня Сікорська, наш лаборант, сказала: «Нобелівська премія вам гарантована, Ткачук!» — Сашко несподівано усміхнувся.
— Знаєте, Тоню, — повчально вирік він, — мені пам’ятається неймовірна, але абсолютно правдива історія про те, як один середньостатистичний індивід страшенно здивувався, побачивши, що його фокстер’єр ловить світлячків. Йому вдалося підгледіти, що собака годує ними — кого б ви думали? — звичайнісіньку
