хочеш, щоб тебе зрозуміли інші. Зрозуміли й оцінили те, що сьогодні видається незвичним і незвичайним.
— Ну, а коли гонористі абдерити не зрозуміють твого прагнення прилучити їх до знань інших народів, якщо їм байдужий розшир знань про буття, то чи не впаде гроза на твої твори? — не втримався Агрот. — їх можуть знищити, спалити, а тебе самого чекатиме вигнання.
Демокріт стенув плечима.
— У твоїх словах є частка правди, — відказав сумовито. — Однак я вирішив залишитися. Негоже втікати з рідного дому. Безчестя гірше від поразки…
Архонт Філоклет жестом вказав Демокріту на мовницю, що стояла поряд із суддівськими лавами, випинаючись, немов стріла, до центра ареопагу. Демокріт неквапно піднявся шістьма східцями. На майдані запала тиша. Лише чути було, як у клепсидрі дзюркотить вода, нагадуючи про невпинний поступ часу. Що скаже на своє виправдання цей вандрівець із далеко не поміркованою софросюне?[17] Люд нетерпляче очікував перших слів оскарженого.
Демокріт виглядав на диво спокійним. І це, як зауважив, завдало відчутного удару по заздрісниках і давніх противниках у полеміках та диспутах. Навіть найперший скептик Антисфен оцінив цю стриману розважливість і тепер тихцем перемовлявся з сусідами про обрану Демокрітом тактику захисту.
— Ти розтринькав батьківські гроші й нічого не досяг! — почувся з натовпу чийсь вигук.
— Та він звичайний пройдисвіт, — озвався хтось услід.
Демокріт спалахнув. Майданом прокотився гомін. Та відчувалося, що не всі підтримують поліфонів- базік. У натовпі були й доброзичливці. Усміхнувся. Повів плечима, немов скидаючи зайвий вантаж. Розправив складки на червоному гіматії, надягненому поверх хітона за наполяганням Дамаса. Пошукав брата очима, однак не примітив. Але знав: він десь поруч, і це підбадьорювало.
— Нехай захищається! — почулися голоси.
— Говори, любий Демокріте, — медово проказав архонт Філоклет.
Демокріт шанобливо вклонився. Він раптом відчув, як вітер надії наповнює впевненістю у перемозі його вітрильник — розум і свідомість.
Почав:
— Мені щойно поставили на карб мою бідність. На це я відповім так: у демократичній державі бідності слід віддати перевагу перед тим, що звичайно називають щасливим життям, настільки, ж, наскільки свобода краща від рабства.
— Хайре, Демокріте! Хайре! — почулися схвальні вигуки.
Вони долинали з рядів, де розмістилися власники подертих хітонів. Заможні громадяни насторожуються: оскаржений нахабніє. Міняться обличчя тих, хто сидить у перших рядах суду. Не подобаються їм слова Демокріта. Але закон поліса надає обвинуваченому право захищатися так, як він сам хоче.
— Не в багатстві щастя, а в мудрості, — рубонув рукою повітря Демокріт. — Лише мудрість підіймає людину над примхами долі. Лише мудрій людині відкрита вся земля. Для хорошої душі весь світ — батьківщина. Проте і зло може вирости з доброго, коли не вміють як слід користуватися добром. Тому, пізнаючи довколишній світ, люди повинні пізнавати і самих себе. Саме для цього природа і дала людині розум, який може далеко бачити, може передбачати те, що є, і те, що буде. «Мірилом усіх речей є людина», — сказав колись мудрий Протагор. Кому ж, як не вам, моїм землякам, судити про мою софросюне?
Над майданом німувала тиша. Тим часом Демокріт продовжував:
— Колись давно наші предки не мали житла, не знали вогню, живилися випадковою їжею. Змінити життєвий уклад їх примусила нужда. Зрештото, кмітливість, руки навернули їх до культури. І ніщо інше, як розум людський, є мірилом усього, що діється довкруж. Проте все ще надто часто людина залишається сліпою іграшкою в руках природи і, як не сумно, у своїх власних. Далеко не завжди розум гарантує людяність, Іноді досить мерзенної чутки, щоб людина розпрощалася з життям. Досить згадати Клеона — верховного жерця Парфенона,[18] який звів облудний наклеп на Фідія, що той краде золото, відпущене на оздоблення статуй. І що ж? Філій був змушений випити цикуту. Той же Клеон звинуватив Анаксагора в богохульстві за те, що він назвав сонце вогняною брилою. І лише заступництво Перікла врятувало йому життя. Проте Анаксагор усе ж став афінським вигнанцем, а твір, в якому він заперечує існування богів, спалили. Зрештою, лиховісні хмари осуду чи небажання зрозуміти завжди з’являються над тими, хто мислить відмінно од інших або ж переростає свого противника.
— Ти хочеш сказати, що своїми знаннями переріс еллінів? — почувся старечий надтріснутий голос.
Демокріт упізнав його. То був жрець Пілон, найпідлотніший з усіх, хто слугував у храмах Абдер.
— Твій вигук, Пілоне, лише підтверджує мою думку, — незворушно мовив Демокріт. — Я ні на мить не забуваю, що мені загрожує вигнання.
З цими словами Демокріт озирнувся на сусідів, відтак проказав:
— Я б хотів лише зачитати свій «Великий діакосм». Це моє дітище, плід багаторічних пошуків і роздумів. У цьому творі узагальнено знання далеких народів, серед яких мені довелося побувати. Неосяжне збагнути неможливо, як неможливо знайти першопричину всього сущого. Проте наблизитись до розуміння природи людина може і повинна. Отож захистом моїм служитиме твір про будову речей, про навколишній світ, про те, що за Ойкуменою.[19] Нехай же славне громадянство Абдер, вислухавши його уважно, зробить висновок про міру моєї вини.
Архонт схвально кивнув. Перед самісінькою мовницею виринув Дамас з сувоєм папірусу. Подав його у руки братові.
Демокріт почав читати. Знав, що каже сміливі речі. У священному місті доньки всемогутнього Зевса, в якому богів шанували більше, ніж будь-де, всесильна і мудра, твереза розумом Афіна не пробачила б Демокріту такого богохульства.
— Древніх, що спостерігали небесні явища: грім, блискавку, зближення зірок, затемнення Сонця і Місяця, — охоплював жах. Вони думали, що це воля богів. Афінський мудрець Сократ вважав богами навіть звичайнісінькі хмари. Арістофан дошкульно висміяв його. Однак Сократ і далі твердив: у всьому слід радитися з богами. Для нього оракули й пророцтво — незаперечна святість для людини.
Гомін пронісся майданом. Натовп завирував. Почулися погрозливі вигуки, прокляття. Але чути було й сміх. Здоровий людський сміх — ознака тверезого розуму. Сміху було більше.
— Кажи далі, — долинули підбадьорливі вигуки.
Демокріт майже не користувався написаним. Він звертався до людей, які повинні були його зрозуміти.
— Природа, як і Всесвіт, безконечна і вічна. Довкруж нас існують лише атоми й порожнеча. Хаотичний рух атомів у просторі безугавно спричиняє вихори, з яких постають незчисленні світи. Усі вони, в тому числі й світ, у якому живемо ми, елліни, перси та скіфи, єгиптяни і фінікійці, фракійці та індуси, ефіопи й десятки інших народів, народжуються, розвиваються і вмирають, проте сам Всесвіт вічний. Він не має ні початку, ні кінця. У Безмежжі все підкоряється загальному законові необхідності, і ніщо не може відбутися без природної причини. Ось, скажімо, на голову перехожого впала черепаха. Що це — випадковість? Але коли він задере голову догори, то побачить у небі орла.
Почувся сміх. Усі зрозуміли, що хотів сказати оскаржений: все, що називається випадковим, має свої причини.
Демокріт говорив про те, що існують закони притягання і з’єднання найдрібніших атомів вогню, круглих, гладеньких і надзвичайно рухливих. Власне, живі істоти — це нагромадження атомів, які в результаті тривалої еволюції досягли такого стану, в якому людина бачить їх. Смерть — не що інше, як розпад атомів тіла і душі. Душа так само смертна, як і тіло. Він, Демокріт, відкидав запозичене з Єгипту вчення Піфагора про безсмертя душі й переселення душ у тіла тварин. Яка нісенітниця! Щоправда, ці ж піфагорійці ввели в обіг цікаве поняття монад — так званих «тілесних одиниць» світу, що не мають строго визначеної величини, з яких складаються всі ці речі і будь-які істоти.
