Говорив Демокріт і про космос. Порівнював мікрокосм з макрокосмом. Наводив докази, знаходив аналогії…
— Космос… Це Піфагор вжив таку назву, розуміючи під нею щось струнке й цільне, що підкоряється законам гармонії та чисел. Навіть чарівливі звуки кіфари вважав частковим проявом математики. Космос Піфагора — це музикально звучне тіло. Гадка ця містить і зернину істини, хоч саме вчення цільності не мас. Як там у цього варвара:[20] «Світ є обмежена сфера, що літає у безконечності… Світ керується числом і мірою. Рух небесних світил — це нечутна для нас гармонія співаючих космічних сфер».
Демокріт говорив пристрасно. В якусь мить він відчув, що його зрозуміли. Присутнім на майдані було цікаво слухати незвичне й часом блюзнірське. Слухали всі: і олігархи, і ті, хто не мав за душею ні шеляга. І здавалося абдеритам, що вони бачать, як ширяючі у вишині птахи відштовхуються крилами від невидимих для ока атомів повітря, як риби розсувають носами атоми води. Ставала зрозумілою причина туману: атоми води, покидаючи річки, моря і озера, перетворювались у дрібненькі крапельки вологи. Атоми землі переходили в рослини. Для абдеритів навколишній світ набував реальних обрисів…
Хитрий і обережний архонт Філоклет ось уже вкотре непомітно перекидав клепсидру. Час ніби зупинився на майдані ареопагу. Коли Демокріт закінчив свою оповідь, мало хто помітив, що вже вечоріє. Небо зробилося глибоким і темним. Тіні подовшали і продовжували витягуватись, розчиняючись у темряві. Повівав освіжаючий вітерець, що приніс жадану морську прохолоду. Ані звуку не чулося з тисячного натовпу. І раптом…
— Евое! — наче блискавиця шаснула, розтяв тишу чийсь радісний вигук.
Демокріт аж хитнувся од несподіванки. Невже він домігся свого, привернув недовірливих абдеритів на свій бік? І ніби у відповідь на висловлений подумки сумнів натовп завирував. Смолоскипи, які враз освітили майдан, вихоплювали з сутінків жіночі пеплоси, чоловічі гіматії, хламіси юнаків, обличчя, голі руки, підняті на знак вітання. Так. Його вітали.
Яке роздолля поліфонам! На всю міць призвичаєних до криків горлянок вони несамовито волали: «Хайре! Хайре!» Ареоиагіти, відкинувши геть розважливість і статечність, також посхоплювались зі своїх місць. Демокріт стояв розгублений, щасливий, притиснувши до грудей «Великий діакосм».
Аж ось архонт Філоклет підняв правицю, вимагаючи тиші:
— Моє слово буде коротким, — мовив Філоклет. — Ви самі дійшли правильного висновку. Від імені суду скажу лише, що Абдери в особі Демокріта придбали воістину небуденного мудреця, який примножить славу рідного міста. Як ти вважаєш, любий Фідію, — звернувся Філоклет до одного з суддів, — скільки може коштувати щойно прочитаний твір?
Фідій назвав суму, яка мало не втричі перевищувала батьківські гроші, витрачені на подорожі й навчання. 500 талантів!..
Прокотився схвальний гомін. Архонт знову підняв руку. Вмить стало тихо. Лише мерехтливі відблиски смолоскипів освітлювали присутніх на площі.
— Від імені суду кажу всім громадянам поліса, що в публічних місцях на знак вшанування нашого земляка будуть встановлені його бронзові статуї.
…Демокріт сидів під розлогим платаном, притулившись до могутнього стовбура, знеможений і водночас щасливий зі своєї перемоги над абдеритами-автоліками.[21]
Тут, на Еоловій[22] скелі, Демокріт в юності полюбляв усамітнюватися й поринати у роздуми про дивовижпі прояви життя. І ось тепер, непомітно залишивши тріумфуючих земляків, він знову подався сюди, у прохолоду старезного платана. Згадав, як колись тут на нього чекав сивий Гамількар. Але вже давно немає серед живих цього мідійського Хірона…[23]
Чи торжествував він? Безумовно. Давно не відчував такої полегкості на душі. Нехай не все зрозуміли хитромудрі абдерополіти, але вони
Споночіло. Нічне кружало неохоче викотилось на небесне склепіння. Зірок з’являлося чимраз більше, і незабаром ними було всіяне усеньке небо.
Гіпнос — бог сну, крилатий син ночі, — тримаючи в руках вигнутий ріг сновидінь, вже чатував на людство. Але Демокрітові не до нього. Пальці елліна намацали на грудях талісман. І ось уже Демокріт тримає в долонях Гамількарів дарунок — вирізьбленого з кристалу скарабея, який міниться в холодному сяйві кругловидої Селени. У древній реліквії, здавалося, пульсує життя, ось-ось хлюпне й розтечеться довкруж, а він, Демокріт, знову полине в далекий світ юності. Важко розрізнити мить, коли закінчується межа реальності і Хронос раптом починає біг назад.
Чи може таке бути? Напевно… Адже світ, що існує довкіл, являє собою єдине ціле. Всі частинки його незримими ланцюжками потаємних законів зв’язані між собою. Іншими словами, Безміру притаманна елементарна одиниця пам’яті — ейдос-образ. Таким чином, кожна річ залишає на іншій свій відбиток або відображення. Всі «образи» світу зв’язані і взаємодіють» на відстані.
Несподіваний здогад примушує Демокріта здригнутися. Він заворожено дивиться в глиб кришталевого скарабея. Скільки таємниць йому відомо!.. Але як розбудити цю Реліквію Зоряних Світів? Коли настане той день, коли люди зуміють оживити його, примусять заговорити?..
А скарабей немов прокидався. Сплутавши нічне кружало із всевладним Геліосом, священний жук штовхав перед собою блідо-жовтий диск у далекі світи.
Дивовижний напівдрімотний стан огортає Демокрітове єство. Йому здається, що ніжні промені ранкового сонця голублять небо і обличчя. Зринають дитинство, юність. Далекі світанки споминів… Оживають образи Сехемхета, Серісіс, Джамадагні… Пломеніють Сади Сонця в далекій країні Індри… Струмують чарівливі пахощі квітів… Звідкілясь плинуть ніжні звуки кіфари… Хлюпочуть хвилі. Розсуваючи атоми води, розмірено, раз у раз занурюються у блакить Великого сірійського моря[24] весла фаламітів — гребців біреми[25]… Далеко- далеко в мерехтливому серпанку нагрітого повітря видніється берег Чорної Землі — країни Та-Кем…[26]
Розділ II
КЛЮЧ ДО ТАЄМНИЦІ
— Жук таки чудний, ніде правди діти, — іншого такого я зроду не бачив…
Не минуло ще й року, відколи почалися ці події, а мені здається, що пройшли десятиліття. В сум’ятті не завжди був час робити нотатки, і багато чого стерлося в пам’яті. Тому, узявшись готувати цей своєрідний щоденник до друку, я був змушений звернутися за допомогою до безпосередніх учасників експериментів. Неоціненні послуги зробили вчені, які стояли біля витоків археофізичної епопеї: доктор історичних наук, професор Бандура Микола Олексійович і кандидат фізико-математичних наук Ткачук Олександр Пилипович, їх доповнення та уточнення зробили розповідь повнішою й більш цільною.
В нотатках чимало місця відведено описові дослідів, без чого неможливо осягнути суті зробленого. Але оскільки такі місця не завжди належним чином сприймаються тими, хто безпосередньо не зв’язаний з
