химерні сліди й нетрі, про південні сузір’я— дивовижні острови в нічному океані. Тоді добре послухати їх…
Нельга безпомильно знаходив дорогу. Його чіпка пам’ять утримувала всі виходи з лабіринтів, усі закапелки цього рукотворного зеленого раю. «Наче автомат», — подумав я заздро. Я ледве встигав за ним, і в голову, хоч як дивно, забрідали думки майже сторонні. Збентеження трохи вляглося, трохи втишилося, ледве я опинився тут, у звичній обстановці. Сім років тому це був, коли можна так сказати, один-єдиний квартал майбутнього міста. Щороку площа збільшувалась удвічі. Деінде ще відступали ліси й савани, а тут врунисте море розхлюпувалося дедалі вільніше. Тепер у ньому легко було заблукати, якщо, звісно, не звертати увагу на світляні знаки та сузір’я лампочок, що мовби ширяли в повітрі.
Попереду вгадувалася висока скляна колона-акваріум. Тонни води, опуклий об’єм, що став частиною позаземного світу. Підвівши голову, я побачив крізь світлофільтри глянцеве свічадо води, що тьмяно виблискувало під зеленим сонцем. Бурштинові очі приладів і датчиків пильно вдивлялись у напівтемряву.
Нельга зупинився, наче вкопаний.
За мить по цьому я побачив щось неймовірне. По стінці акваріума повільно повзла крапля води. Ми обережно обійшли акваріум: він був порожній. На дні його, по піску, тягнувся ланцюжок заглиблень, схожих на сліди, але квітки, що мала двадцять три пелюстки, там не було!
Я увімкнув світло й прилади запису. Це дуже важливо — зареєструвати на термопластичній нитці загальну картину. І одразу ж ми з’ясували, що інфрачервоного запису не було, тобто стрічка, на якій фіксувалися всі події до того, як ми прийшли, просто кудись щезла.
Ми почули шерех, вловили якийсь рух біля проходу до сусіднього приміщення. Там, за п’ятнадцять кроків від нас, хтось причаївся…
Жінка, яку ми чомусь не одразу помітили…
Вона стояла на траві, що ніколи не бачила справжнього сонця, серед вічнозелених дерев з опущеним донизу віттям. На ній був білосніжний халат. Темне волосся її було вологе, лівою рукою вона відкинула його назад. І від того, як руки її з довгими стрункими пальцями рухалися навдивовижу м’яко й пластично, можна було подумати про музику, про танок.
Ритм цих рухів зачаровував. Миттєве наслання, яке відчув і Нельга.
Охопив незбагненний страх, і мені майнув здогад: ні, не можна було змінювати режим фітотрона. Що було б, якби ми одразу, ледве переступивши поріг, та втрутилися в його роботу? Напевне сталося б щось непоправне.
У тиші нерішуче прозвучав голос Нельги:
— Карташов поїхав, нам з вами самим доведеться реагувати.
— На що реагувати? — обернувся я до нього: це слівце «реагувати» збило мене з пантелику, я розгубився.
Коли я отямився, жінки вже не було. За лічені секунди вона щезла. Чомусь нам видалося, що шукати її безглуздо: легше знайти голку в копиці сіна. Невдовзі ми в цьому пересвідчилися.
— То як будемо реагувати? — перепитав я Нельгу.
Він мовчки поворушив губами.
БІЛЯ ЗЕЛЕНИХ ДВЕРЕЙ
Сеанс зв’язку закінчився. Можливо, ми навіть прихопили на хвилину-дві більше з належного нам часу. Я вмовив його: у мене була копія запису. Реплікатор зразу ж за зображенням на екрані відтворив рельєф на термопластинку.
Я спробував зібратися з думками. Просте запитання: чи знав він про легенду? Про розшифровані письмена? Чи встиг дізнатися? Здається, ні… І що далі я розмірковував, то мав більшу певність у цьому. По- перше, він не одразу розповів мені про свою халепу, він явно не хотів цього робити. Думка про те, що квітку викрадемо, була найприроднішою, і вони з Нельгою не могли не дійти такого висновку. По-друге, якби він знав, то, безперечно, зіставив би обидві події (потрібно, звичайно, ознайомитися з текстом пам’ятки позаземної писемності). А відтак — і досить далекосяжні припущення. В усьому близькі до тих, що геть-чисто полонили мене… Досить допустити, що на камені записано легенду, яка прямо причетна до дійсності, і тоді дивний випадок із фітотроном набуває зовсім іншого значення, він — як прелюдія до зустрічі з космічною реальністю, із схожими на нас.
І коли б так і було, коли б він знав текст легенди, то навряд чи навіть мені розповів би про те, що сталося, — адже сигнали надходили по загальній міжконтинентальній лінії повного зв’язку. Контактів із мешканцями інших планет у нас і справді досі не було, одначе теорію розроблено грунтовно. Я пам’ятав: за будь-якого випадкового контакту жодна із сторін не мала права визнати його таким, що відбувся без обопільної згоди. Інакше важко передбачити наслідки… А де вона, ця згода?
Немає проблеми серйознішої і складнішої хоча б тому, що розв’язання її виходить за межі нашої звичайної логіки. Я знав: питання в теоретичному плані ставиться гостро. Розглядалося багато випадків, коли й обопільної згоди ще не досить. Передчасність виключає сприятливу перспективу розвитку.
Ось чому я не міг поділитися з Янковим моїми міркуваннями. Треба перевірити гіпотезу. Самостійно. Час для суперечок ще не настав. Я увімкнув проектор.
З’явилася цятка, далі тюлька концентричних кіл — інтерферограма. Отже, почнуться кадри… Проте ні, молоко, туман, мовби запис стерто, і розібрати, на жаль, нічого не можна! Стій! Це місце, про яке казав Янков: початку запису немає, як же я забув!
Ось нарешті… знову інтерферограма. Нельга, я впізнав його за розповідями Ямкова… Акваріум. Крупний, дуже крупний план. Пісок на дні, видно кожну піщинку. Ямки, вибоїнки. Сліди? Розмито водою, не зовсім зрозуміло. Нібито сліди. А ось крапля на склі, вона вже сповзла зовсім униз на ту мить, коли запис поновився. Так… Гілля — воно нерухоме. Я пильно вдивлявся… Воно ворухнулося! Так, це вона. Дерева з довгим вузьким листям… наче верби. Гілки не приховали її, вона виходить: волосся, обличчя, білий халат з короткими рукавами (чий халат їй під руки попався — уточнити потім). Рухи швидкі, легкі… ноги босі. Рука зметнулася вгору: поправляє волосся. Дивиться на Янкова. Очі темні, великі, прозорі. Долоня на мить затрималася біля мокрого пасма. Що це? Браслет! Він був прикритий її волоссям. І раптом засяяв, відкрився. Нитка із смарагдовими квітами. А по ній мовби порскає зелена електрика. Дивовижна співмірність з лініями рук, шиї… справжня прикраса? Браслет-прикраса? Ні ж бо! Як це Нельга і Янков не помітили його? Це ж про нього… у тій книзі. А квіти на браслеті? Еталон, матриця? Дурниці…
А далі, далі? Вона йде, йде геть… Тепер цей дивак ставить запитання Янкову. Її вже немає у кадрі.
Ось Нельга побіг туди, де трава прим’ята ступнями її ніг. Віддаляється… Щез. Пустота. Акваріум. Тропічна зелень. Янков викликає Нельгу. Той заблукав! Переплутав знаки. Повертаються. Рушають разом. За хвилину Янков знову в кадрі. Квапливо перевіряє запис. Усе гаразд, доріжка зображення не стерта. Могло бути гірше… треба б здогадатися, з ким маєте справу, вельмишановні біологи. Нельга, Янков. Удвох. Говорять про щось. Обличчя стурбовані, навіть розгублені. Знову обходять акваріум. Натискають на якісь кнопки, клавіші, розмовляють з кимось по фону… Інтерферограма — кінець запису.
…Легенда, записана на камені, перестала бути казкою. Принаймні для мене. Мій здогад усе ще давав можливість для доказів, я не зміг би, мабуть, з певністю назвати ім’я жінки, котра опинилась у фітотроні. Кема? Аїра? Імена ці, про які я недавно дізнався, ще належали легенді. Проте вже не було квітки, що мала двадцять три пелюстки та по два вузлики на кожній з них. Недаремно, мабуть, візерунок, вишитий із сорока шести вузликів, збігався з повним набором хромосом. Я подумки все ще розмовляв з Янковим. А згодом викликав його знову.
— Що ж сталося потім? — мовив я якомога природніше.
— Не думай, ніби те, що сталося, можна якось пояснити. — Він відвів погляд і помовчав, збираючись із
