аби невдовзі забути про нього назавжди.
Всю ніч камінь пролежав на столі. Під ним опинився аркуш чистого паперу. Вранці на аркуші проступили якісь значки: рисочки, дужки, кружальця. З них утворилися рядки. Не здогадатися про їх призначення було просто неможливо. Камінь знову залишили на столі, тепер уже навмисне. І знову на аркуші проступили знаки невідомого алфавіту. Однак текст, судячи з усього, повторювався.
Наступного дня вдалося одержати відбиток ще однієї сторінки. Для цього першу сторінку накрили чистим аркушем і зверху поклали камінь… Кожна дальша сторінка виникала мовби сама по собі, досить було тільки залишити під каменем на годину-другу стосик уже одержаних раніше відбитків, чітко дотримуючись послідовності їх чергування. Як тільки було одержано останню, вісімнадцяту, сторінку книги, камінь «замовк».
Сергій Шишаков, світлоокий мрійник і вигадник, працював над книгою удень і вночі. Мені розповіли, що він міг по пам’яті відтворити будь-яку з вісімнадцяти сторінок. Згодом він зізнався, що потерпав, аби текст не щез зовсім.
У «кам’яній книзі» було щось від формул: деякі позначки нагадували про мову музейних зразків електронних машин та стародавніх математичних творів. І все ж розшифрувати текст виявилося справою нелегкою. Хто знає, як довго тривала б ця історія із зоряним манускриптом, коли б Шишакову не пощастило: у пам’ять машини, що допомагала йому, він заслав символи, які запропонував свого часу художник Жан Еффель та його брат, лінгвіст Мішель Лежен. Художник і лінгвіст давно вже мріяли про єдине універсальне письмо — пазиграфію — однаково придатне для людини і машин. Мрія втілилась у життя: їм поталанило зробити перший крок на важкому й цікавому шляху. Якби машини не розумнішали на очах так швидко, що мовний бар’єр невдовзі перестали й згадувати, то знахідку двох реформаторів, очевидно, прийняли б. В усякому разі, метод, до якого вдалися, залишився вічним здобутком лінгвістики. Ось він і став у пригоді.
Окремі знаки «кам’яної книги» дуже скидалися на пазиграфічні лінії, подвоєні тире та дужки. Дія знаків посилювалася чи послаблювалася цими надрядковими примітками. Однак при першому прочитанні їх можна було пропустити. Так Шишаков і зробив… А потім розібрався і в цьому.
У книзі поєднувалися переваги ієрогліфічного і літературного письма: текст передавав усі знані нами відтінки думок та почуттів, а читати їх можна було дуже швидка.
З книги я дізнався про давню катастрофу. Йшлося про долю цивілізації. Планета, де побував зонд, кружляла так близько від свого сонця, що проміння висушило пісок, грунт, моря й ріки. Дізнався я і про подвійну зірку, що змусила планету змінити орбіту. Здається, люди передбачали катастрофу. Але що вони могли вдіяти?.. Я прочитав:
«Зоряний вітер близько. Подих сонця поряд. Теплі хвилі його накочуються й накочуються, висушуючи трави. Залишається вічний порох, сухе листя, безживне віття німих дерев, на яких колись розгойдувалися птахи. Промайне коротка ніч — і знову розжарений вітер, і гарячі хвилі останнього моря пориваються лизнути наші ступні. Тут, біля моря, кипить прибій, і дедалі ближчим стає протилежний берег. Його приховує пекучий туман, жовта пара. Немає впину зоряному вітру. Він змете з лиця планети все, що ми принесли із собою».
Можливо, то була частина епосу. Книга не мала кінця й не мала початку. Сама по собі вона була свідченням життя. Люди боролися з небесним вогнем. Проте навіть зливи, яких чекали, оберталися на лихо: вода збігала до моря не по загублених у пісках руслах рїчок, а суцільним валом, зносячи оселі, змиваючи грунт, руйнуючи дороги. Бархани височіли, наче гори, серед долини, яка іноді ще зеленіла. Біля їх підніжжя раптом розквітали квіти, розпускалися бруньки, вологий жар змушував усе живе пробуджуватися, квапитися жити. З’являлися похмурі кам’яні розсипи, над якими мріло марево. Чорні смерчі блукали між камінням та скелями. Серед піщаних хмар здіймалися багрові хребти, схожі на омахи полум’я.
Гаряче дихання пустель геть висушувало оазиси. Коли насувалася похмурою пеленою прохолодна стіна повітря з боку полюса — його посилали крижані шапки, що не встигли розтанути, — розжарені брили тріскалися від дощів і туману. Тоді повітря мовби видзвонювало, ніби довкола лопалися туго натягнуті струни. Можливо, так само тривожно й грізно звучала ця поховальна мелодія побіля древніх земних сфінксів, вирізьблених із цілих скель. Повітря почервоніло й потемніло від міріад піщинок, що їх піднімав вітер.
…Минули століття. Закам’яніли рештки трав, чагарників, що вбиралися колись у рожеве й зелене цвітіння, дерев, схожих на пінії, липи, пальми, горіх. Пекельний жар розсіяв пару в атмосфері, а зоряний вітер гнав її помалу геть від планети. Мовби легкий шлейф тягнувся за конаючою небесною землею. Напевне, якби кому-небудь вдалося зазирнути у майбутнє, за межу в мільйони років, він побачив би голу кам’яну кулю без повітря й тіні. Однак небесна жарінь скоряла планету поступово. Бік, обернений до світла, розжарювався, далі огортався нічною темінню, гублячи тепло, холонучи. Нібито в підземному палаці, де ще збереглося трохи прохолоди, ставні жінки вишивали візерунки. І такою була їхня робота, що її не побачиш простим оком. Велике блакитне скло відкривало їм незвичайну пряжу і рисунок вишивки. Так мовилось у книзі.
Замість голок нібито снували й поспішали в їхніх пальцях вузенькі промені. За день встигали вони зробити лише сорок шість щонайтонших вузликів. Вузлики були різними, але вишивання повторювалось: у майстринь виходила завжди одна й та сама квітка, що мала стебло, маленькі листочки та двадцять три пелюстки. На кожній пелюстці вишивалося по два однакових вузлики.
Квіти плавали наче латаття. Підземним каналом випливали вони у рукотворне озеро. Тут, поміж стрімчастих скель, збиралася вся вода, що лишалася на планеті. Над ним висіли гарячі хмари. Тільки-но пелюсток торкалося гаряче дихання повітря, квіти тонули, опускалися на дно, де була півтемінь і де вода не обпікала. Нагорі вода могла кипіти й клекотіти від зоряного жару, але, поки водойма залишалася наповненою хоча б на третину, пара забирала з собою тепло, і на дні не припинялося життя.
Одну з жінок звали Кема, що означало «вітер», другу — Аїра — «хвиля». Приблизно так звучали б їхні імена нашою мовою. Були й інші, але імен їхніх книга не давала. І всі вони посилали в останнє плавання легенькі білі квіти, і серця їхні стискалися, коли бачили вони, як пелюстки торкалися води.
Нібито кожна жінка мала на лівій руці яскравий зелений браслет, який допомагав їм. Браслет було зіткано так майстерно, що він видавався прикрасою. Однак той, хто володів браслетом, не міг розлучитися з ним до останнього свого дня, як із власним серцем. І браслет допомагав оволодіти мистецтвом, підказував, коли руки жінок хибили, а зір їхній стомлювався.
Що означала легенда?
Якщо легенду збагнуть, писав автор книги, то збагнуть і нас, бо ми самі, наче ті квітки, що загубилися у водах озера. І зеленоока Кема, і прекрасна Аїра з темними прозорими очима стали квітками. І той, хто знайде книгу, хай розсудить, чи схожий він на нас, хай здогадається про це, полічивши пелюстки на квітках. Не було у нас іншого шляху, з гіркотою писав автор, не було вибору, життя наше й доля до кінця розкриються тому, хто зустрінеться з нами, хто схожий на нас.
Вони полишили бронзові статуї та храми, висячі мости та мармурові палаци. На них чекало щось довше, ніж найдовший сон. Кришталеве палюче світло гарячої зірки квапило їх. А пісок засипав шпилі й покрівлі їхніх осель.
ФІТОТРОН
Напевне, образ людини, що зберігається в нашій пам’яті з дитинства, дорослішає разом з нами. Його можна мовби переселяти у часі, змінюючи риси обличчя. Ось чому я одразу впізнав його.
— Глібе… ти? — запитав він, опинившись поруч зі мною.
— Схоже, ми зустрілися, Борисе.
Це був Янков. Нам надали повний зв’язок: я міг привітатися з ним за руку, поплескати по плечу, набалакатися, врешті. Вранці я викликав фітотрон, ту саму лабораторію, в надрах якої заховали ніжну рослинку, квітку, що має двадцять три пелюсточки. І потрапив до біолога Янкова.
— Я знаю, про що ти, Глібе… — сказав він, коли я спробував перейти до справи, — про цю історію я
