Вона дзвінко розсміялася. Однак схаменулась, і очі її посерйознішали.
— У вас промовляє інстинкт мисливця, але не дослідника!
— Хіба біолог відмовиться від великої дичини? Із сузір’я Кита, наприклад?
— Ми говоримо про різне. Зовсім недавно виник новий напрямок у біології. У нього складна назва. Навіть біологи називають цю науку скорочено: нанологія, наука про загальні властивості й системи мікроорганізмів та найпростіших. Дехто, наприклад, вивчає тільки способи пересування. Рушії коловраток скидаються на казкові квіти, коліщатка годинників, фантастичні турбіни або пропелери. В інфузорії є безліч вій-весел, але діють вони за програмою: уздовж тільця пробігають хвилі стиснення. Одразу і хвилевий і весельний механізми. Фахівцеві досить ознайомитися лише з цими маленькими створіннями, перекласти те, про що мовчазно розповідають «живі креслення», на мову математики — і відкриється дивовижна картина. Можна побудувати таку машину: на вхідному кільці — пробірка з мікроорганізмами, а вихідний пристрій повідомляє про параметри кораблів, авієток, навіть ракет.
— Чому ж цього й досі не роблять?
— Усі розв’язання давно одержано в інші способи. Візьміть дві проби грунту в різний час — і бактерії та водорості розкажуть вам про цивілізацію все: про застосування металів, про хімію, технологію, навіть про зовнішній вигляд розумних істот, що населяють планету. Мікроорганізми живуть зовсім в іншому вимірі: наш місяць для них — ціла епоха, за десятки років вони змінюються, перероджуються, закріпивши в генах усі зміни. Потрібно тільки розшифрувати. Я вже не кажу про організми, створені штучно, — для переробки руд, для контролю за середовищем, для синтезу ліків, для лічильних машин… Якби раптом перестали працювати всі заводи й фабрики, всі морські судна повернулися б у порти, то океан, мабуть, став би чистішим, ніж у часи первісної людини. Про це, самі того не відаючи, подбали б мільярди й мільярди істот, яких можна розгледіти лише в мікроскоп. Океан завжди мовби протистояв натискові цивілізації. Ми зобов’язані йому життям. За ступенем цієї протидії неважко судити про цивілізацію. Гадаю, з цим-бо вже ви погодитесь… Планету, на якій буяє тільки один вид, уявити майже неможливо. Так само, як нормальне дерево з одним- єдиним листком. Адже життя схоже на дерево, на річку з багатьма притоками.
— Я думаю, та планета незаселена. Тобто там немає… інопланетян.
— Розум з’являється потім. Спочатку панує стихія. І не міг їй протистояти один організм. Він мав або загинути, або започаткувати дерево життя. Навіть якщо колись був закинутий туди волею випадку.
— Не забувайте, адже це інший світ.
— Маріанська западина — теж інший світ.
— Ні-ні. Не згоден.
— А я відчуваю, що це так. Тільки пояснити як слід не можу. Послухали б ви Сооллі…
— Хто це — Сооллі?
— Біолог. У неї скоро день народження.
— Сооллі? — пригадав я. — Це така мила фрау з темним хвилястим волоссям, в окулярах?
Валентина кивнула.
«Дельфін» пірнув у бірюзову, що вже заспокоїлася, воду. Під нами підводний хребет. На екрані він виглядав мертвим бурим здуттям, яке обпік хтозна-який вогонь. «Гондвана» була вже попереду, проте ми швидко наздоганяли її. Я із задоволенням, як Енно, пробурчав упівголоса: «Нас розділяє дев’яносто миль». Стільки показував дальномір, настроєний на корабель, і я розумів тепер мову «Дельфіна», знав, що бачили та чули його очі й вуха, довіряв йому, як самому собі. Це важливо, аби машина була зладнана так, щоб викликати до себе симпатію. Мабуть, так само Ольховський чи Енно відчували «Гондвану».
Я взяв у Валентини управління і рушив до корабля по кривій атаки, яку жартома розрахував тут же, за даними допотопного навігаційного посібника з-поміж книжкової давнини. Спалахнув червоний вогонь: «Дельфін» не мав бажання до такої погоні. Після другого попередження апарат не скорився мені й пішов сам, колишнім курсом. Валентина, здається, збагнула…
Ми перевалили через хребет. На іншому його схилі, похмурому й голому, виросла велетенська півсфера. Вона слабко світилася. За нею вгадувалися підводні хмарочоси неправильної форми з червоними тьмяними вогнями у проймах округлих вікон. Ніби місто мертвих.
Широкий проспект спускався по схилу вниз, у підводну долину, і губився в її глибинах. Вздовж нього тягнулися сяючі труби. У кожній з таких труб помістилася б «Гондвана».
— Підводна станція? — запитала Валентина.
Я кивнув. Там, на цьому підводному заводі, під кілометровим ковпаком палало дейтерієве сонце. Сліпуча куля була жарка, як наймолодша зірка. Вона ненаситно заковтувала воду — тисячі тонн за хвилину, сині промені розділяли її на протій, дейтерій та кисень. Дейтерій надходив у велетенську топку, живив кулю і давав гелій. Кисень та протій струмували по вічно сяючих артеріях на континенти. Це було пальне. Таке ж чисте, як первозданний дощ, але свіжіший і життєдайніший за нього, бо легка вода — диво, якого не знали древні. Протій згоряв, наче порох, у мільярдах машин. Вони вдихали разом з ним кисень, а видихали водяну пару, звільнену від дейтерію. Легкі дощі живили річки Землі, напоювали дерева й трави, розлоги та луги. Ми дихали повітрям, схожим на гірську хмару, зігріту жаром блискавиць. У наших судинах текла легка гаряча кров, ми були легкими й стрімкими. Ми краще, ніж пращури, пізнавали таїну митей, між якими пролягло минуле і майбутнє.
ЗНАКИ НА КАМЕНІ
Надвечір того ж дня стало ясно, що невдовзі ми на власні очі побачимо квітку з іншої планети, схожу на водяну лілію, тільки набагато тендітнішу. Фітотрон — зелена лабораторія рідкостей — був готовий прийняти гостю. Вечорами я сідав за книжки з астроботаніки та космології. Раптом ще одна новина. Книга на камені!.. Про неї розповів Ольховський.
— Поки що замість відповідей нові запитання, — говорив він схвильовано, і мені передався його настрій. — Ніхто не розшифрував цей текст. Це неймовірно!
Він помилявся. Тієї ночі ключ до знаків на камені, який був доставлений з планети разом з грунтом і квіткою, зуміли все ж підібрати. А мені знову пощастило: я один з перших познайомився з людьми, що розгадали камінні письмена. Зв’язався з інститутом. Короткозорий чоловічок з тихим голосом і поштивими манерами за чверть години примудрився не відповісти на жодне моє запитання. Я заявив, що хочу поговорити з іншими фахівцями. Я чув, як він, забувши вимкнути канал, радився з кимось, ніби просив допомогу. І ось я уздрів цілком поважну фізіономію: вольове підборіддя, коротко підстрижену чуприну, міцні вилиці, вигорілі від сонця брови.
— Я вам усе розкажу, — заявив цей симпатичний тип, — нічого не приховаю, але, як казали колись у нашому місті, не треба зайвого шуму.
— Не терплю шуму.
— Тоді візьміть касету. Перепишіть. Друкувати не треба. Завалите нам усю роботу. Інститут — не прес-центр і не пункт зв’язку.
— Обіцяю, — сказав я.
— Нікому жодного слова, — сказав він і весело підморгнув. — Дайте нам ще декілька днів попрацювати й зібратися на силі.
І він щез, відгородився від мене тисячами кілометрів занімілого ефіру, що знову розпався на атоми. А в мене лишилася копія об’ємної касети: кілька ниток із вкрапленнями хрому, ніобію та барію. Все як на долоні. І книга, і люди, що розкопали зоряну древність.
…Таємницю книги розкрили випадково. Хтось лишив на столі плоский камінь, знайдений у зразках позаземного грунту. Його мали б відправити до сховища, де, підтримуваний омахами нейтринного полум’я, він опинився б у стані невагамості: так чинили з космічними реліквіями. І жоден промінь світла, жодна порошинка, жоден гравітаційний сплеск не торкнулися б його. Через місяць, через рік, можливо, через десятиліття хтось зацікавився б кам’яним уламком і видобув би його на світ божий. Швидше за все для того,
