грацією:
— Ви, по-моєму, романтик?
— Так, звичайно, — відповів я в тон.
— І тому ви тут, на «Гондвані»?
— А де ж мені ще бути?
— Значить, вам не нудно в цьому плавучому музеї?
— Місце якраз для таких, як я.
— Жартуєте? — спробувала вона здогадатись.
— Анітрохи. Ті, перші, хто відкривав континенти, моря і протоки, до ладу навіть не знали, що на них чекає. Вони летіли на повітряних кулях, поспішали до полюсу на нартах, пробиралися вузькими стежками до підніжжя сяючих вершин, потім дерлися вище — на Джомолунгму, на марсіанські піки. Опускались у Маріанську западину. Ті, хто не потонув, не помер з голоду, не загинув від задухи, написали книжки-звіти про справу свого життя. А за ними просторими дорогами, надійними повітряними трасами і морськими шляхами, на вертольотах, на комфортабельних кораблях, на підводних човнах кинулися романтики. Саме вони й поклали початок цьому рухові, тобто романтиці. Й оспівали її у віршах і в прозі заодно з теорією подолання перешкод, якою вони довго займалися, перш ніж вирушити в путь. Як бачите, я не хизуюсь.
Вона мовчала, ніби щось обмірковуючи. Ця велика дитина, здається, навіть ворушила губами. Я підійшов до неї впритул і поцілував її. Тепер було можна. Потім — ніколи. Ніщо у ній не змінилося. Вродилася й одразу ж запала у вічність хвилина розуміння. Вона відкинула волосся, уважно подивилася на мене згори вниз (вона була трохи вища за мене), і я раптом побачив цю мить із майбутнього, мого майбутнього. Напевне, тоді мені стане сумно.
ВАЛЕНТИНА
На ній була світла сукня з мереживами. У пухнастому волоссі — лілова квітка. Великі сірі очі з чаром вічного подивування уважно вивчали мене. Важко було збагнути, яке враження я справив. Але затаєна сміливість і цікавість переважили. По хвилі мовчання я зненацька почув:
— Потоп — не казка. І не тому, що знаходять сліди древніх цивілізацій. А тому, що є океан. Людина подужає будь-яку силу, але океан поки що ні. Хіба не так?
Тирада про потоп наштовхнула мене на здогад, що їй не більше двадцяти — дивовижний, невизначений вік… Тіло й мозок пластичні, на обличчі сліди постійних змін, воно ніби дзеркало, в якому виникає хисткий образ, проте лінії так і лишаються незакінченими.
Я пригадав уголос.
— «Повітря потемніло від зливи, яка у навкісному падінні, вигнута поперечним бігом вітрів, утворювала собою хвилі, подібні до хвиль, здійнятих вихором куряви…»
— Звідки це? — жваво запитала вона.
— Леонардо.
— А далі?
— Не пам’ятаю. Здається, далі мовиться про зелені долини, по вінця наповнені прозорою водою, про високі дерева, що стримлять на схилах — на їх вершинах знаходять порятунок птахи, звірі й люди, — про хмари та блискавки.
— Це наше майбутнє, — сказала вона несподівано, — безмежний океан… кораблі.
— Мені цього знати не дано.
— Ну як же… спочатку океанські станції, підводні будинки. Нині — перші плавучі міста із мільйонним населенням. А далі?
— Ах он воно що! Напевне, ви маєте слушність.
— Усе пов’язане, збігається… Адже і кораблі, і плавучі хмарочоси — це мовби велетенський ковчег.
— Що ж, це не виключено.
— Отже, і ви так вважаєте?
— Ні. Я просто кажу, що це не виключено. Хто ж може замовити собі майбутнє? У космічному, звісно, масштабі.
Ми попрощалися ненадовго. Я забіг до Ольховського і кілька хвилин споглядав його велику поголену голову. Він помітив мене, чемно спровадив з кабінету двох настирливих молодиків з розкуйовдженими шевелюрами і люб’язно повідомив, що додати бодай слово до того, що я вже знав про Близнят, не може.
— Повні матеріали ще не надійшли, — скрушно мовив він, і в мене не лишилося жодного сумніву в тому, що й він поки що ждав їх нетерпляче.
Ладен був припустити, що людині в минулому столітті, яка чекала на безконечні зоряні польоти в усі краї видимого простору, видалася б дивною така пильна увага до того, що сталось. У ті часи позитивний наслідок просто не викликав сумнівів. Проте зараз, після тисячі й одної невдачі, коли мрія давно запала у непам’ять, коли вірити в п’яту стихію поза Землею перестали й коли раптом збулося…
— Шкода, — сказав я, — доведеться почекати. У редакції теж нічого…
— Хочете, познайомлю вас із людиною, яка перша виявила забутий корабель? — усміхнувшись, запитав Ольховський.
— Дуже хочу.
— Погляньте у дзеркало.
— Не зовсім вас розумію.
— Можу порадити лише — пригадайте заатмосферну станцію.
— Ах, он воно що! Невже? І він вийшов у наш сектор?.. Того самого вечора?
— Так, та сама блукаюча цяточка. Нерозпізнаний об’єкт. А в секторі працювали ви. Отже, вітаю!
— А я був пошкодував, що опинився на «Гондвані», — щиросердо зізнався я.
— Беріть «Дельфін», — сказав Ольховський, — все одно будемо стояти кілька годин. Тільки не глибше за кілометр. Далі робити нічого. Нецікаво. Темінь, сирість і похмурість. Краще подайтеся на мілину. Встигнете.
І я опинився на «Дельфіні». Разом з Валентиною (так я став називати її, не забираючи з її імені жодної літери, бо воно їй навдивовижу підходило).
— Який з мене біолог! — вигукнула вона у відповідь на моє запитання. — Тільки вчуся. Іноді ось чергую на «Дельфіні». Це простіше простого. Треба тільки пам’ятати, що робити: біоструми управляють усім: і механізмами і апаратурою.
— Ви, по-моєму, трохи перебільшуєте роль біострумів, Валентино.
— Звичайно, — зізналася вона, — управління переважно дублюється. З «Гондвани». Тому не розженешся.
— Навіщо ж тоді біоструми?
— Про всяк випадок. Наприклад, вийшло з ладу ущільнювальне кільце в антені, ринула вода. Що робити?
— Вичерпувати воду, — пожартував я.
— Спливати. Скидати баласт і спливати.
Ми рушили до мілини. Я хотів побачити блакитну воду, зелені підводні поля, сріблястий риб’ячий дощ. Там, кажуть, справжні підводні пейзажі, де сила-силенна їжаків, мідій, трепангів. Жодного разу не бачив я на волі звіздарів, великих линів, не знав ще, як мітять риб’яче населення ультразвуковими датчиками та штри^ хами, що флюоресцують.
Ми зупинилися ненадовго, зависли. Над нами кілометрова товща води. «Дельфін» дрейфував, скоряючись повільній течії. Метрів за сто від нас сновигали напівпрозорі креветки. Валентина увімкнула
