збільшувач. Найтонші, непомітні для ока промені намацали цілу живу хмарину. Я побачив цих миролюбних морських звірків, мовби під мікроскопом, на екрані. Вони плавали кумедно, підгрібаючи під себе воду хвостом, по-павучому перебираючи ногами. Я вмовив Валентину, і вона простягнула до них механічну руку з приманкою — м’ясним фаршем. Металева долоня сполохала креветок, вони заметушилися, зникли з екрана. Та ось невидиме страхопудисько дало їм спокій, і вони накинулися на корм. За мить-дві напівпрозорі істоти упоралися з м’ясними крихтами, і вся хмарина сторожко вклякла, ніби очікуючи на нову подачку.
Однак ми рушили далі: таких оце ефемерних створінь в океані розсіяно міріади, і нагодувати їх просто неможливо. Хай уже подбають про себе самі.
Валентина розповіла, що двічі зустрічала зграйки креветок разом з муренами. Незвичайне сусідство плямистої, як леопард, чи смугастої, як тигр, морської звірюки та метушливих сумирних рачків пояснюється просто: мурени не користуються зубними щітками і довіряють свій туалет креветкам. Лягають на дно і роззявляють пащеку, обтикану гострющими списами.
— Жодного разу не зустрічався з муреною, — сказав я, — і не хотів би зустрітися.
— Їх можна приручати, — зауважила Валентина. — Вони беруть з рук м’ясо, рибу, люблять, коли їх гладять чи почухують.
— Читав, — сказав я. — Але не пробував.
— У нас іще є години зо три. Показати вам справжні корали?
Я кивнув, скоряючись біострумам, «Дельфін» випірнув на поверхню і помчав, випереджаючи вітер, над самою водою.
— Сто п’ятдесят вузлів, — відзначила Валентина.
І знову ми опустилися на дно. У коралові джунглі, під хистку тінь підводного віття — рожевого й фіолетового, в саму гущавінь морського заповідного саду.
«Дельфін» сів біля крутої стіни коралового палацу. Я знічев’я спрямував механічний щуп на рожеву брилу, що примарно сяяла в зеленкуватому промінні, і відколов від неї шматок. Він помалу покотився вниз, здіймаючи каламуть. За ним тягнувся жовтуватий шлейф. Одразу ж налетіли рибинки, оточили шматок, що відірвався, трепетним кільцем.
— Ви почастували їх смачним обідом, — сказала Валентина, — не так-бо просто дістатися їм до поліпів — жителів підводного хмарочоса.
— Вони аніскілечки нас не бояться. Мабуть, аби людина народилась у воді, то їй простіше і жилося б, і полювалося.
— Можливо. Однак тоді б відпала потреба будувати, адже температура тут постійна, ні снігу, ні бурі, ні спекоти. З самого початку більше можливостей для самовдосконалення: швидше плавати, швидше мізкувати. Не потрібен одяг, не потрібне житло, і немає загрози голоду.
— А навіщо тоді мізкувати? Мозок нібито й ні до чого.
— Ні. Адже потрібно обманювати підводні течії й чути, коли йде шторм, хоча він іще й за сотні миль. І ставати на герць з акулами. А коли ще й стежити за режимом плавання…
— Знаю, знаю. Дельфіни! Ось хто вміє це робити.
— Ну що ж… У них є чого повчитися. Цивілізація ідеальна, коли взяти їхні стосунки із середовищем.
— А я вже уявив людський еквівалент такої цивілізації. — І розповів Валентині про ефект самотини. (Справді, хіба тут не рівновага між суб’єктом і середовищем?)
Вона не вловила легкої іронії і сприйняла паралель цілком серйозно. Виявляється, вона теж розмірковувала про щось таке. Тільки в неї все складалося інакше, і її уявний експеримент здійснити було не так уже й важко.
— Дерев’яна хатина. Чотири вікна. Двоскатний дах. Перед вікнами кульбабки, маргаритки, хай навіть бур’ян, — називала вона поволі все, що зараз їй хотілося б побачити. — Лісова дорога без асфальту. І нею треба довго йти — до іншого житла, на роботу. Добре, коли сонце. Добре і взимку, коли сніг, буран. Хай навіть дощ, сірий, затяжний. Бачила на картині таку хатину.
— Мрія, — сказав я. — Кажуть, подекуди на Півночі рибалки й досі живуть у таких хатинах. Але побувати в таких місцях мені не випадало.
— Нудьгую іноді, — сказала Валентина. — Корали, омари, восьминоги, водяні лілії, пальми, а справжньої землі немає!
— Розлучатися. Скучати. Повертатися. Радіти з повернення. Так?
— Авжеж що так. Інакше нудьга несосвітенна.
Крізь прозорий корпус ми бачили світло-зелені хвилі, що перебігали по стрічках водоростей. Вони здригалися від пухирців, що порскали вгору, від метушні пістрявих, золотих та срібних риб.
Раптом серед нас з’явився Ольховський. Він стояв перед нами. Обличчя його було серйозне, як ніколи. Я здригнувся, а потім уторопав: тут повний зв’язок с «Гондваною». Справжній ефект присутності. Ольховський сказав:
— Повертайтеся хутчіш. Курс — на «Гондвану». За хвилину може статися землетрус.
Минуло півхвилини. Ми віддалялись від підводних скель. Нас наздоганяли хвилі. «Дельфін» гойднувся, випрямився. Пружні удари, поштовхи. Спрацювала аварійна сигналізація. Я чув якийсь тонкий комариний писк. Низько гула сирена. Глухий шум і знову поштовхи та удари. І раптом тиша. І низка перлинних пухирців, що перетнула ілюмінатор.
Землетрус припинився несподівано. Море затихло, хвилі котилися за обрій. «Дельфін» тримав курс на корабель. Нас відділяли від нього тридцять хвилин доброго ходу.
— Мене дивує не планета, не зірки-близнята, — уголос розмірковувала Валентина. — І навіть не те, що там знайшли життя. Незбагненним є інше: як могло статися, що зонд приніс звідти один вид рослин? І нічого більше.
— Що ж тут такого? Випадкова проба грунту. Що вхопив, те й лишилося. Навряд чи автомат спіймав би інопланетну рибину.
— Доведеться відкрити вам істину. В літрі звичайної океанської води десятки тисяч щонайдрібніших організмів. Бактерії, водорості, якісь личинки. Зачерпніть склянку води у будь-якому місці нашого маршруту — і ви мимоволі відберете в океану тисячі корінних його мешканців. Занурте пробник у мул — він принесе стільки живого пилу, що й комп’ютер не перелічить.
Вона відійшла до пластикової стіни, натиснула пальцем невидиму кнопку, стіна розсунулася. Там були… книжки. Вона швидко вибрала том у старовинній оправі. Почала гортати його, вишукуючи потрібну сторінку. Книжка була така стара, що з неї, як я здогадався, не зняли навіть електрокопії.
— Ось, — сказала вона, — послухайте. «На темному щільному мулі лежала яскрава червона креветка. Вона здавалася вирізьбленою з коштовного каменю. Поряд з нею вони побачили велику плоску рибину, яка «дивилася на велику металеву кулю величезними очима. І жоден з них не зміг збагнути, навіщо рибі очі, коли вона живе на такій глибині».
— Звідки це?
— Опис першого занурення на дно Маріанської западини. Батискаф «Трієст» з Пікаром та Уолшем на борту. Класика. Сива давнина.
— Ну що ж, — зауважив я, не зовсім розуміючи, до чого вона хилить, — опустився б у цьому місці який-небудь космічний зонд з далекої планети, він би уполював цю креветку. Можливо, і рибину теж.
— І все-таки мікрокосмічні організми, які стали б їхніми супутниками, розповіли б про життя на нашій планеті більше. І за ними найперше і полював би посланець із космосу.
— Доведеться повірити.
— Це просто. Одноклітинні — основа, фундамент «харчової піраміди». Без них життя немислиме. Навіть кисню нам забракло б без крихітних водоростей. Зовсім не ліси — легені нашої планети, а океан. Бо зелені клітини, що живуть у його водах, поглинають три чверті вуглекислоти. Значно більше, ніж джунглі, тайга, гаї всієї Землі.
— Це я знаю. Проте мене не влаштовує такий енергетичний підхід. Був би я конструктором, не став би споруджувати апарат для доставки мікробів, фагів, амеб. Просто нецікаво. Це майже не життя.
