поле… Я без захисту. Щось тягне донизу. Сідаю на кам’янисте плато… Великий ризик… Жити — значить убивати…»
На цьому його голос урвався.
Натомість каюту заповнили тріск і рокіт грозових розрядів планети.
— Цього ще не вистачало! — не втримався штурман. — Ми так остаточно занапастимо себе.
Страх, холодний, липкий страх почав закрадатися у мужнє серце штурмана другої руки. Де вихід? Холодний розум настійно нашіптував: «Марні ваші сподівання… Днем раніше чи пізніше — все одно кінець. Адже ти збрехав, що можна зв’язатися з рідною домівкою…» А серце, суперечачи логіці, довірливо підказувало: «Поки живий — борися… Шукай — і ти знайдеш. Ще не все втрачено…»
— Ще не все втрачено! — ніби в унісон гукнула Оя. — На кораблі є автономний планетоліт. Є енергія. Ми відшукаємо командора.
Оя залишилась одна. З часу відльоту штурмана минула велика зоряна година. Дівчина вже двічі говорила з планетольотом. Нічого втішного. Гравітоліт як у воду канув.
Чекаючи дальших повідомлень, Оя ввімкнула запрограмовану кодову музику. Приємна мелодія рідної планетної кулі чарувала слух, заколисувала тіло. В уяві дівчини спливли спомини. Привиділась їй рідна планета у сяйві двох світил — жовтого й оранжевого.
Спливло понад чотири зоряних літ, як «Сіаней» залишив рідний світ. І якби не ця фатальна катастрофа, вони б нині мчали з запаморочливою швидкістю до мети.
Незглибимий Всесвіт… Він такий же підступний, як і звабний. Оя освітила бічну стіну. Серед портретів — фото її брата, штурмана першої руки. Дівчина дивилася на рідне обличчя, і їй здавалося, що воно підбадьорливо усміхалося до неї: «Тримайся, астронавігаторе. Вас небагато, але ви з планети розуму».
«Нас небагато, — подумала дівчина, — І тим більший тягар відповідальності лягає на кожного. Кожен з нас, виходячи на широку дорогу Всесвіту, з молоком матері всотав у себе десять заповідей зореплавців. Остання з них горить нині на світлому табло… Жити — значить боротись, боротись — значить жити… Це вищий закон планети».
«Сіаней», «Сіаней». Я — планетоліт, — перервав її думки дужий голос штурмана. — Роблю третє коло над гірськими масивами. Гравітольота не видно. Кінчається енергія. Час вертати назад…»
Оя машинально закрила очі. Роєм заґвалтували холодні думки. Їй раптом спогадалися жахливі розповіді-легенди про зорельоти, котрі потрапляли в чужі світи і там з різних причин гинули. Вцілілі екіпажі прирікались на довгі роки мученицького згасання.
Де ж в таких ситуаціях перспектива боротьби? У тому, щоб жити?
А навіщо жити?
Аби досягти мети…
Якої мети?
Перемоги над ентропією…
Несподівано увагу дівчини привернули дивні сигнали, що почали линути з приймача. Астронавігатор швидко пересунула важіль. «Біп-біп-біп, — нараз зазумерило з приймача. — Біп-біп», — з моторошною ритмічністю сигнали заповнювали каюту.
«Планетоліт… Планетоліт! — рвонулась дівчина до передавача. — Я — «Сіаней». У зоні нашого поклику з’явилися сторонні сигнали. Передаю хвилю прийому», — Оя назвала цифру.
Довго не було відповіді. Нарешті штурман відповів:
«Сигнали чую… Вони, безумовно, штучного походження, хоч кодова система мені абсолютно незнайома. Спробую запеленгувати їхнє джерело…»
«А як же з пальним?» — хотіла спитати Оя, та на планетольоті уже урвали зв’язок.
Повільно спливав час, Оя нетерпляче походжала кімнатою. Потім, аби заспокоїтись, знову ввімкнула музику.
Планетоліт заговорив несподівано.
«Іду курсом на джерело радіохвиль, — радирував штурман. — Пеленгатор показує його швидке наближення… Увага, пролітаю район виникнення сигналів… Унизу сильні вулканічні виверження. Видимість…»
У приймачі щось тріснуло, зашелестіло, й голос штурмана потонув у цьому звуковому гармидері.
«Планетоліт! Планетоліт! Я — «Сіаней», я — «Сіаней», — линули понад розбурханою оранжевою планетою повні відчаю заклики.
Сторонні сигнали, як і раніше, зумерили з дивовижною ритмічністю.
Тоді Оя зважилась на відчайдушний крок. Вона випустила на волю останню партію вогняних ріотів. Полум’яні птахи відразу взяли правильний напрямок. Багато з них загинуло у сутичках з фіолетовими переслідувачами. Одначе ті, що вціліли, зависнули над поверхнею, утворивши надійний канал зв’язку між зорельотом та штурманом.
«Продовжую облітати район сигналів, — передав той. — Видимість погана. Проте, щойно пролітаючи над широким плато, звідки пульсують хвилі, встиг помітити контури блискучого, куполоподібного апарата… Іду на зниження. Тепер уже добре бачу віялокрилий металевий диск, а поряд… поряд гравітоліт командора…»
Потім зореліт викликав командор: «Оя, люба дівчинко, ввімкни, будь ласка, по всіх відсіках корабля планетний гімн. Ми зустріли автоматичного ріота з сусідньої планети. Це напрочуд розумне і миролюбне створіння, дарма що його мозок вилито з неживої матерії. Гадаю, воно підкаже нам шлях до зв’язку з його творцями. Жити — значить перемагати…»
Оя чомусь заплакала. Потім ввімкнула улюблену мелодію. Пустельний «Сіаней» загримів у могутніх акордах традиційної симфонії життя.
Говорив посадочний апарат «Веги-2». Він надсилав сигнали біди. Точніше, хтось інший, невідомий, але, як видно, з високим інтелектом, звертався до землян. Цей «хтось» палко здоровив третю планету жовтого світила із виходом у Всесвіт. Таємничі пришельці, котрі, певне, зазнали на оранжевій планеті біди, закликали своїх братів по розуму до зустрічі, сподіваючись на їхній рятівний приліт.
Земля поривалася в небо. Планета йшла на Контакт.
Розмови про НЛО почали набувати іншого характеру.
МАРС:
«Я — бог війни! Даремно так мене назвали. Ніколи я не мав снаги до бойових баталій»
Щербатий меч Арея
І все ж четверту планету Сонячної системи назвали ім’ям саме цього бога — жорстокого, тупоголового і брутального покровителя армій і кривавих побоїщ. Привід той же — зовнішня подоба планети. На своє нещастя Марс з давніх-давен спостерігається на вечірньому небі, як червона, аж кривава зоря. Ось і випало йому ім’я кривавого бога війни!
