— Це вже політика, Малькольне. — Дейвід застережно підніс руку з виделкою. — Оулт просто просив довідатись, чи не згадувала Кет про його натяк влаштувати для неї турне по кращих театрах Америки.
— Оулт вирішив і тут не проґавити, — сказав Малькольн, наливаючи Мері гранатового соку.
Рассел промовчав. Лише потріскували тонкі качині кісточки на зубах.
— Я вас залишу на хвилинку, — вибачилася Мері. — Зараз мають привезти кавуни від Гленда. Ніхто не вибере на мій смак.
— О, звичайно! — ніби аж зрадів Дейвід.
Він відчув на собі допитливий погляд Малькольна й сквапно витер серветкою рот.
— Я вважаю, що в душі кожного американця надто мало милосердя. Милосердя, милостиня, помилування, — проказував Дейвід і дивився на тупий кінчик сигари. Раптом ніби продиктував своє кредо: — Усі ці слова вигадали анемічні вегетеріанці, правдолюби з тихого комуністичного раю, якого насправді нема і ніколи не буде. Природа з’явила нас у боротьбі, і це відчайдушне змагання не припиниться ні на мить. Інакше — застій і болото, а за ним — вселюдська смерть. Ми досі не знаємо, яка раса виживе на планеті. Можливо, у майбутньому нас чекає нечуваний канібалізм. Особисто я переконаний, що природа продумала і цей варіант. У неї позаду мільярди років, а попереду — вічність. І вистоять у битві немилосердні. — Дейвід розпалився, поспіхом затягнувся димом, закашлявся й запитав глухо: — Може, ви іншої думки? Чи ви за те, щоб десять країн світу, представлені на Ранчо Доута, вихопили з наших рук ріг достатку, а нам залишилося б уповати на їхнє милосердя? Бачу, ви здивовані моєю агресивністю? У мені прокинувся інстинкт самозбереження, що допоміг вижити Америці. І я робитиму все, аби престиж американця був непохитним не тільки в Штатах, сер. Гадаю, ми будемо одностайні з вами, сер.
— Компаньйони завжди залишаються однодумцями в бізнесі, сер.
— А тепер усе — бізнес, Малькольне… Ви, здається, збиралися до річки? Якщо ви не проти, я залюбки прогуляюся з вами, — мовив так, ніби їхню розмову чули в сусідній кімнаті. Потім узяв аркушик паперу, швидко написав щось і дав Макларену прочитати. «Замініть лазерну антену на звичайну. Галюцинації Мері від нейросеансів Джоя Блеклі. Я вам цього не казав», — прочитав Малькольн і заціпенів. Дейвід зіжмакав папір, спалив його у попільниці й розтер попіл, гасячи свою сигару.
Малькольн ворухнув губами, щоб запитати Рассела про те, чому вони вибрали Мері, а не когось іншого, але Дейвід узяв Макларена за руку, допоміг підвестися з крісла й вивів з кабінету, примовляючи:
— На диво тепла осінь, сер. Якщо не випередять морози, то ще вродять гриби. Останні гриби у цьому році. — Уже на стежці сказав про головне: — Ви не хлопчисько, і вам слід знати, що ніхто з великих не належав собі.
Малькольн німо дивився на Дейвіда.
— Ви мене чуєте? Отямтесь і зважте все, що я вам скажу.
Рассел дав зрозуміти, чим доведеться Малькольну платити за свої розкоші.
— Повірте, до експерименту біозв’язку між вами і Острожним я не причетний.
— Ви говорили про Мері… - неслухняними губами вимовив Малькольн.
— Мері виконувала роль передавача. Та не в тім річ, — почав нервувати Дейвід, бо й сам не знав подробиць, до яких додумалась Хілда Брайнт, використавши експерименти пастора Берклі. — Я приїхав до вас як до друга Павла Острожного: тільки ви зможете його врятувати від долі тихого блазня.
— Перш ніж щось відповісти, я повинен знати все, — уже рівним, упевненим голосом мовив Макларен.
— Ви повинні знати все або нічого, — сказав Рассел. — І в останньому варіанті ви були б щасливіші. Ви спокійно працювали б у своїй лабораторії, а одного дня дізналися б із газет, що ваш колега Павло Острожний помер дорогою до лікарні. Правда, це сталося б лише після того, коли ви зареєстрували б своє відкриття.
— Острожний приречений?! Я так вас зрозумів? — Малькольн почав здогадуватися, чому саме Павла запросили на Ранчо Доута.
— На жаль, енергія, якою б вона не була, тепер стала політикою. А про політику є й без нас кому думати, — повчав Рассел, не знаючи, як пояснити Макларену його власні шанси на виграш у суперництві з Хілдою Брайнт.
— Мені треба зустрітися з Острожним, — заявив Малькольн. — Я хочу побачити його останні досліди в умовах полігона.
— Якщо вам це дозволять, то прошу там без ніяких одкровень. Усе, що ви скажете, слово в слово почує Джім Френк. Якщо, звісно, цього захоче Хілда Брайнт.
Малькольн помітив у Дейвіда в очах неприхований страх. «Х’ю його залишив, — здогадався. — Може, й мене кинув на жертовник заради власного бізнесу? Ні, швидше знання Острожного хочуть зробити моїми, отже, я залишаюся на поверхні. Зайвим став Рассел, і він хоче врятувати себе за рахунок Острожного. Напевне, прокручували на електроніці всі „за“ і „проти“ з Павлової біографії. Результат, мабуть, невтішний. Я став чи не основною принадою для Павла і Кет. Якщо Кет зголоситься стати американкою, Павлові не вистачить духу повернутися додому…»
— Я знав, що ви схочете побачити російського фізика, і тому захопив для нього невеличкий сувенір. Острожний любить модерні ручки. Я зібрав чималу колекцію. Це трохи допоможе вам наблизитися до його аскетичної душі.
— Ви чудово поінформовані…
— Про цю ваду Острожного я чув від вас. А мій покійний батько вчив ніколи й нічого не забувати. Іноді одне слово продовжує людині життя. Якщо, безперечно, це слово вчасно згадати. Забалакався я з вами, Малькольне. Мені вже треба бути на тринадцятому кілометрі.
— У вас теж існує графік заклопотаного бізнесмена? Я гадав, що багатії, якщо вони не обтяжені талантом, ніжаться в житті, як коти на сонечку.
— Бізнесмен у всьому обов’язковий. Це найзаклопотаніша людина. Якщо це справді бізнесмен. Сьогодні маю ділове побачення неподалік від ресторану «Золоте руно».
Уже біля машини, коли передав Малькольну зелену шкатулку з єгипетським тисненням, Рассел сказав:
— Ви нічого від мене не чули. Можете тільки нагадати місіс Кет, що містер Оулт сподівається на її згоду. Гонорар вона може не обмежувати мільйоном. А до Острожного пригляньтеся. Шкода, якшо він не довіриться: таких учених поки лише двоє. — Ліве око Рассела примрх жилося, ніби він згадував, чи не забув когось з великих фізиків, осяяних феноменом гравіталу. — Перепустка для вас замовлена. Гелікоптер буде завтра. Приїдете — подзвоніть. — Подумав хвильку й весело підказав пароль: — Запрошуйте на дичину.
Машина рвонула від самих воріт, і, коли стала схожа на маленьку білу мишу, Малькольн рушив до ґанку. Раптом ніби важка чоловіча рука лягла йому на плече, і Малькольн озирнувся. Там, де щойно виднілася машина Рассела, аж до обрію виросло химерне дерево з чорного диму, а вище, мов шкаралуща з диявольського плоду, летіли білі шматки заліза. Усе це відбувалося в абсолютній тиші, наче по той бік реального світу.
Бу-бум! — долинуло, як звук пострілу старої гарматки із вілли Рассела.
XXV
Малькольн прожогом кинувся до кабінету. На сходах його зустріла Мері й відсахнулася: таким вона бачила Малькольна вперше.
— Що з вами? — механічно запитала Мері, але Малькольн не почув того шепоту, і якби вона не прихилилася до поручня, то, здається, збив би її з ніг або разом з переляканою дружиною на руках влетів до своєї кімнати, де ще не вивіявся дим від сигари Дейвіда.
Макларен зупинився біля телефону й почав згадувати, для чого прибіг до кабінету. Заважав зосередитися дзвін у вухах. Високий, на одній ноті обірваної струни звук всвердлювався в мозок.
«Я щось знаю і мушу про це кричати на весь світ, — говорив собі Малькольн, втупившись у чорне кружало диска з еліпсовидними отворами, крізь які прозирали червоні цифри. — Невже на моєму апараті
