в страшну колісницю хвилі гравіталу.
Поряд зупинився Кукудзі й ще раз оглянув частотну установку, що нагадувала гарматку з сріблястим дулом. Тільки там, де мав бути лафет, змонтовано похилу пластикову скриньку з клавішним кодовим пристроєм. По команді повинні розчинитися двері, і до вузького підземелля полігона має ввійти Острожний слідом за частотною установкою, скеровуючи жерло на хвилю. Він мав її розстріляти, стоячи віч-на-віч з жмутком надприродних сил, породжених генієм людини.
Кукудзі вагався. Він боявся, що варто буде Острожному глянути на сяючий серпанок вогню, і він знову осліпне й чи спроможеться коли збороти каліцтво. Павло стояв мовчазний і зосереджений. Він уже вкотре передумував над застереженням Кукудзі й не міг позбавити себе єдиного бажання — ще раз подивитися на таємничі вогні, що здаються золотою діадемою на чолі гладесенької хвилі невпокореної води.
— Містер Острожний, — порушив напружену мовчанку Кукудзі. — Я абсолютно впевнений, що з кожним імпульсом з хвилі зриватиметься уламок її живої пружини, і вона не дійде до тупика штреку. Я зроблю це сам, Павел. Повірте, вона знову зможе причарувати вас, і тоді я не встигну вихопити вас з-під її спіралі. Я не претендую на славу, але зважте все холодним розумом.
— Ви пошинкуєте її, як капустину, — спробував пожартувати Острожний, — і тоді навряд чи збагну я цей феномен природи. Я хочу бачити її обличчя, а вже потім убивати.
— Її треба розстрілювати навздогін, — занепокоївся Кукудзі й подумав, чи не зарано Едді Мітчел дозволив Острожному продовжити свій експеримент.
— Я знаю, сер, але я забув картину збуреного гравіталу. Перш ніж зупинити хвилю, я повинен пересвідчитися, що мої попередні записи відповідають дійсності.
Павло підняв руку, знаючи, що за ним і Кукудзі стежать телекамери головного оператора.
— Нам доведеться проводити експеримент поетапно. Я ввійду в штольню полігона один. Ми не маємо права ризикувати життям обох одразу. Комусь же треба розрядити хвилю гравіталу.
Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Кукудзі. Лише його круглі окуляри в золотому обрамленні висвічували синюватими цятками сигнальної лампочки над входом до лабораторії.
Почувся удар хвилі, а за кілька секунд вона з шурхотом пролетіла мимо того місця, де стояли Острожний і Кукудзі. Павло різко опустив руку, двері розійшлися з тихим прихлипом гумових ізоляторів, ніби й не були протягом довгих місяців під тиском сталевих важелів.
— Стежте за секундоміром, — попередив Павло.
Він зупинився, вражений: підлога, колись вимощена гранітними плитами, сяяла в промінні незрозумілого світла, кожна зернинка недавно сірого каменю переливалася різноколірними барвами коштовних самоцвітів. Стіна й стеля похмурого приміщення набули вигляду сталактитової печери. Але каскади світла зароджувалися не на відполірованих гранях кристалів, а були ніби чітким маревом, об’ємним дивом голографії. Павло не повірив очам і нагнувся до гранітної підлоги, щоб пересвідчитися в омані, але то була правда, пальці відчули гострувату поверхню граней рубіна, що бризнув колючим промінням в очі, затремтів на долонях червоними свічечками…
Десь угорі завила сирена, і Павло, наче пронизаний струмом, розігнувся. На нього котилася примара з кривавою загравою і снопами чистого світла. «Де ж блискавки?» Хтось схопив Павла за плечі, рвонув за рятівну межу.
— Ви були більше ніж необережні, сер. Залишилося десять секунд. Я був змушений діяти, — говорив Кукудзі, все ще тримаючи Павла за руку. — Ви бачите мене?
— Ви дуже бліді…
— Можливо. Там щось змінилося?
— Ви були поруч, могли все бачити…
— Я бачив лише вас, сер. Залишалися лічені секунди. Ви стояли на тлі ранкового сонця… Це все, що я встиг помітити.
— Жаль, — сказав Павло, і Кукудзі не зрозумів, за чим він шкодує. — Жаль, що ми не змогли простежити за процесами перевтілення енергії гравіталу. — Павло перевів погляд на конус імпульсної установки. — Почнемо все спочатку. Ви знову залишаєтеся тут. Мені здається, в шахті зупиняється час, і ми обоє втратимо контроль над собою.
— Ви хочете вдруге переступити поріг смерті. Чи не краще буде, якщо ми запросимо сюди Едді Мітчела?
— Давайте без нервів, сер, — усміхнувся Павло.
— Тоді я сам мушу перевірити ваш пульс і реакцію зору. Я клопочуся не тільки тому, що хочу бачити вас живим і неушкодженим, а й тому, що не маю найменшого бажання кинути в пащеку вашому драконові нашу імпульсну гарматку. Ми покладаємо на неї великі надії, сер.
— Зараз ми переконаємося, — весело мовив Павло. — Апарат в режимі. Починаємо.
Павло став на підніжку телеприводу. Ввімкнено синхронні блоки, і тепер він сам може керувати рухом установки. Дії Острожного вже дублювали оператори, котрі, в разі потреби, мали вивести установку разом з експериментатором з небезпечної зони.
— Хай береже вас доля відкриття, — почув Павло голос Кукудзі, коли установка рушила у широкий прочин дверей.
Хвиля ще не злизала скісний поріг, і колеса м’яко викотилися на широку дорогу, наче викладену з найчистіших рубінів. Але тепер Павло не захоплювався залитою світлом печерою, а прикипів поглядом до невеличкого екрана установки й зручніше вмостився на твердому сидінні, опустивши праву руку на червону півсферу пускового блока.
Установка швидко розвернулася коротким жерлом в напрямку хвилі, що котилася від Павла і ніби запиналася ледь вигнутою посередині огнистою шаллю. Оператори помітили, що частота закодована і установка готова до пуску. Не дочекавшись команди Острожного, вони самі ввімкнули блок заряду першої черги.
Павло бачив, як змигнули червоні траси на екрані, і наступної миті вуха різонув звук обірваної струни. Імпульси розрядів почастішали, виконуючи таємний наказ Павлового коду. Очі Острожного чіпко стежили за екраном, де згасало жовтогаряче світло шлейфа, який летів за хвилею.
— Вона конає! — почув Кукудзі радісний вигук одного з операторів, котрий синхронно стежив за телекамерою Павлової установки і першим помітив, як дивно осіла хвиля, ніби розмотався її велетенський клубок, вистеляючи за собою червонясту річку впокореної води. То світилися дивовижні рубіни.
— Виведіть установку! — скомандував Кукудзі, стежачи за резервним часом Острожного.
— Установку повернути неможливо, — відповів оператор. — До неї не доходять команди.
Кукудзі не довірився ні оператору, ні Острожному й сам уже вдруге кинувся в розчинені двері шахти. Павло намагався запустити електродвигуни шасі, а вдалині поволі розгойдувалася фіолетова куля. Кукудзі ще не бачив зблизька такої великої кулі, яка легко трималася б у просторі й пливла навстріч, розсіваючи навкруги тремтливе світло. «Кульова блискавка, — здогадався Кукудзі. Домчав до Павла, зірвав його руку з пульта й перемикнув установку на автономне живлення, косуючи очима на феномен природи гравіталу. — Вона майже торкається підлоги й стелі». Кукудзі здалося, що він бачить дивне перевтілення сонця.
— Назад! — закричав Кукудзі і спробував виштовхати установку разом з Павлом, забувши, що сам перевів її на автономний режим.
— Не хвилюйтесь, сер, — спокійно відповів Павло й показав рукою на фіолетову кулю. — Ви ж знаєте, енергія не зникає… Не ворушіться, сер. Ви розколисуєте біополе, на яке завжди реагують кульові блискавки. Їй треба щось залишити на потраву: або нас з вами, або нашу установку, сер. Інакше я не гарантую, що вона не прослизне крізь двері й не піде гуляти по інших лабораторіях. Вирішуйте, у нас залишаються секунди.
— Женіть їй назустріч установку, — хапливо розпорядився Кукудзі й торкнув важіль прямолінійного руху.
Павло зіскочив з підніжки імпульсної установки, і вона поволі рушила штреком.
— Ходімте, — звелів Павло.
Натиснув на червону кнопку аварійної системи, і двері з гуркотом зачинилися. Удари грому схитнули підлогу — в шахті полігона вибухнув фіолетовий велет.
Після сирени хлопці з аварійної команди Тома Уоррена кинулися до лабораторії Острожного. Їх сьогодні особисто інструктував сам Уоррен, і тому всі сиділи в спеціальних шоломах і жилетах, уявляючи, як
