— Облиш, облиш, — сказав Максим. — Поза строєм ти, бувало, так само горлав, як і в строю. Дивитися на вас з дядьком Кааном страшно було. Один горлає «Залізних хлоп’ят». Другий голосить «Славу Творцям». А тут іще Рада... Ну де твоя готовність палити і різати на славу Творцям?
— Не смій, — сказав Гай. — Ти не смієш так говорити про Творців. Навіть якщо те, що ти розповідаєш, правда, це означає лише, що Творців просто обдурили.
— Хто ж їх обдурив?
— Н-ну... мало хто...
— Отже, Творці не всемогутні?
— Не бажаю на цю тему розмовляти, — виголосив Гай.
Він підупав духом, згорбився, обличчя його ще дужче змарніло, очі потьмяніли, відвисла нижня губа. Максим раптом згадав Фішту Цибулину і Красунчика Котру з арештантського вагона. Вони були наркоманами, нещасними людьми, що звикли до особливо сильних наркотичних речовин. Вони страшенно страждали без свого зілля, не їли і не пили, а цілісінькими днями сиділи ось так, із згаслими очима і відвислою губою.
— У тебе болить що-небудь? — спитав він Гая.
— Ні, — понуро відповів Гай.
— А чого ти так наїжачився?
— Та так якось... — Гай отягнув комір і мляво покрутив головою. — Недобре мені... Я ляжу, га?
Не чекаючи відповіді, він поліз у люк і приліг там на гілляччя, скоцюрбившись. «Он воно як, — подумав Максим. — Це не так просто, як я гадав. — Він захвилювався. — Променевого удару Гай не зазнав, з поля ми виїхали майже дві години тому... Він же все життя живе у цьому полі... А може, йому це шкодить — без поля? Раптом він захворіє? Це ж треба, гидота яка...» Він дивився вниз на бліде обличчя Гая, і йому ставало дедалі страшніше. Нарешті він не витримав, зістрибнув у відсік, вимкнув двигун, виволік Гая назовні і поклав на траву обіч шосе.
Гай спав, мурмотів щось уві сні, рвучко здригався. Потім ним почало тіпати, він карлючився, стискався, ніби намагався зігрітися, ховав долоні під пахвами. Максим поклав його голову до себе на коліна, притиснув йому пальцями скроні і постарався зосередитися. Йому давно не доводилося робити психомасаж, проте він знав, що головне — забути про все, зосередитися, увімкнути хворого в свою, здорову, систему. Так він сидів хвилин десять або п’ятнадцять, а коли отямився, то побачив, що Гаю покращало, обличчя порожевіло, дихання зробилося рівним, він уже не мерз. Максим улаштував йому подушку з трави, посидів якийсь час, відганяючи комарів, а потім згадав, що їм іще їхати та й їхати, а реактор протікає — для Гая це небезпечно, треба щось придумати. Він підвівся і повернувся до танка.
Йому довелося добряче повозитися, перше ніж він зняв з проіржавілих заклепок кілька листів бортової броні, а потім він набивав ці листи на керамічну переділку, що відділяла реактор і двигун од відсіку управління. Йому залишалося прикріпити останній лист, коли він раптом відчув, що поблизу з’явилися сторонні. Він обережно висунувся з люка, і всередині у нього похололо і скулилося.
На шосе, кроків за десять перед машиною, стояло троє людей, але він не одразу збагнув, що це люди. Щоправда, вони були вдягнуті, і двоє тримали на плечах ворину, з якої звисала закривавленою головою вниз невеличка копитна тварина, схожа на оленя, а на шиї у третього, впоперек курячих грудей, висіла громіздка гвинтівка незвичного вигляду. «Мутанти, — подумав Максим. — Ось вони, мутанти...» Усі розповіді і легенди, що їх він чув, зненацька зринули у пам’яті й зробилися дуже правдоподібними. Луплять з живих шкіру... Людожери... дикуни... звірі. Він зціпив зуби, вискочив на броню і став на повен зріст. Тоді той, що був з гвинтівкою, кумедно затупцяв коротенькими ніжками, вигнутими дугою, одначе не зрушив з місця. Він лише підняв руку з двома довгими багатосуглобовими пальцями, голосно засичав, а потім проказав скрипливим голосом:
— Їсти хочеш?
Максим розтулив губи і сказав:
— Так.
— Не стрілятимеш? — поцікавився власник гвинтівки.
— Ні, — сказав Максим, усміхаючись. — У жодному разі.
Розділ п’ятнадцятий
Гай сидів за грубим саморобним столом і чистив автомат. Було близько чверті на одинадцяту ранку, світ був сірий, безбарвний, сухий, у ньому не було місця радості, не було місця рухові життя, усе було тьмяне й хворе. Не хотілося думати, не хотілося нічого бачити і чути, навіть спати не хотілося — хотілося просто покласти голову на стіл, опустити руки і померти. Просто померти — і все.
Кімнатка була маленька, з єдиним вікном без шибки, що виходило на величезний, захаращений руїнами, порослий дикими чагарями сіро-рудий пустир. Шпалери у кімнаті полиняли і поскручувалися — чи то від спеки, чи то від старості; паркет розсохся, в одному кутку обгорів до вугілля. Від колишніх мешканців у кімнаті нічого не залишилося, окрім великої фотокартки під розбитим склом, на якій, коли уважно придивитися, можна було розгледіти якогось літнього пана з безглуздими бакенбардами і в кумедному капелюсі, схожому на бляшану тарілку.
Очі б усього цього не бачили, здохнути б зараз або заскімлити найпослідущою бездомною собакою, проте Максим наказав: «Чисть». «Щоразу, — наказав Максим, постукуючи кам’яним пальцем по столу, — щоразу, коли тебе скрутить, сідай і чисть автомат...» Отже, треба чистити. Максим усе-таки. Якби не Максим, давно б ліг і помер. Просив же його: «Не залишай мене в цей час, посидь, полікуй». Ні. Сказав, що тепер сам мушу. Сказав, що це не смертельно, що повинно минутися і обов’язково минеться, однак потрібно перемогтися, потрібно оволодіти собою...
«Гаразд, — мляво подумав Гай, — оволодію. Максим усе-таки. Не людина, не Творець, не бог — Максим... І ще він сказав: «Злостись! Коли тебе скрутить, згадуй, звідкіля це в тебе, хто тебе до цього привчив, навіщо, і злостись, призбируй ненависть. Невдовзі вона придасться: ти не один такий, вас таких сорок мільйонів, оступачених, отруєних...» Важко повірити, масаракш, адже все життя у шику, завжди знали, що до чого, все було просто, усі були разом, і гарно було бути таким, як усі. Ні, з’явився, закохав у себе, кар’єру зіпсував, а потім буквально за шкірку висмикнув із шику і поволік в інше життя, де і мета незрозуміла, і засоби незрозумілі, де потрібно — масаракш і масаракш! — про все думати самому, вирішувати самому, все самому... Авжеж... витягнув за шкірку, повернув пикою назад, до рідного,, до гнізда, до найдорожчого і показав: смітник, паскудство, мерзота, брехня... І от дивишся — справді, мало красивого, себе згадати гидко, хлопців згадати гидко, а вже пан ротмістр Чачу!..» Гай спересердя загнав на місце затвор і клацнув защіпкою. І знову навалилася кволість, апатія, і волі на те, щоб уставити магазин, вже не лишалося. Погано, ой як погано...
Перехняблені скрипливі двері розчинилися, устромилася маленька діловита пичка — загалом, навіть симпатична, якби не голомозий череп та не запалені повіки без вій, — Тайга, сусідське дівчатко.
— Дядько Мак наказали вам іти на площу! Там уже всі зібралися, лише вас ждуть!
Гай понуро покосився на неї, на хирляве тільце у платтячку з грубої мішковини, на ненормально тонкі рученята-соломинки, вкриті коричневими плямами, на криві ніжки, що порозпухали в колінах, і його занудило, і самому стало соромно за свою відразу — дитя, а хто винен? Він відвів очі і сказав:
— Не піду. Скажи, що зле почуваюсь. Захворів.
Двері рипнули, і коли він знову звів очі, дівчиська вже не було. Він з досадою кинув автомат на ліжко, підійшов до вікна, висунувся. Дівча щодуху курило по видолинку між залишками стій, по колишній вулиці; за нею учепився якийсь пузанчик, прошкандибав кілька кроків, перечепився, беркицьнувся, підвів голову, полежав трохи, відтак заревів жахливим басом. З-за руїн вихопилася мати. Гай квапливо відсахнувся, потрусив головою і повернувся до столу. «Ні, не можу звикнути. Бридкий я, схоже, чоловік... Ну, вже попався б мені той, хто за все це відповідає, тут уже не схибив би. Але все-таки чому я не можу звикнути? Боже, за цей місяць я такого надивився — на сто примарних снів вистачить...»
