амбразур. Над капоніром уже зводилися перші секції башти, а навколо пагорба стояли автокрани, трактори, валялися без ладу залізні ферми. Ліс на кілька сотень метрів праворуч і ліворуч від шосе був знищений, на відкритій місцевості де-не-де комашилися люди в картатому одязі. За будиночками виднівся довгий низький барак. Перед бараком сохло на мотузках сіре ганчір’я. Трохи віддалеки біля шосе стирчала дерев’яна вишка з майданчиком; по майданчику походжав вартовий у сірій формі, у глибокій касці, і стояв кулемет на тринозі. Під вишкою юрмилися ще солдати; вони мали вигляд людей, які знемагають від комарів і нудьги. Всі курили.
«Ну, тут я також проїду без клопотів, — подумав Максим, — тут край землі й усім на все наплювати». Проте він помилився. Солдати облишили відмахуватися од комарів й ушнипилися в танк. Потім один, худий, на когось дуже схожий, поправив на голові каску, вийшов на середину шосе і здійняв руку. «Це ти даремно, — подумав Максим із жалем, — це тобі ні до чого. Я вирішив тут проїхати, і я проїду... — Він сковзнув униз, до важелів, всівся зручніше й поставив ногу на акселератор. Солдат на шосе і далі стояв зі здійнятою рукою. «Зараз я дам газ, — подумав Максим, — ревону як слід, і він відскочить... А якщо не відскочить, — подумав він з раптовою люттю, — то що ж, на війні як на війні...»
І раптом він упізнав цього солдата. Перед ним був Гай — схудлий, змарнілий, порослий щетиною, у лантухуватому солдатському комбінезоні.
— Гай... — промурмотів Максим. — Друзяко... Як же я тепер?
Він прибрав ногу з газу, вимкнув зчеплення, танк уповільнив рух і зупинився. Гай опустив руку і неквапом пішов назустріч. І тут Максим аж засміявся від радості. Усе виходило якнайкраще. Він знову увімкнув зчеплення і приготувався.
— Ей! — по-начальницькому крикнув Гай і постукав прикладом по броні. — Хто такий?
Максим мовчав, тихенько посміюючись.
— Є там хто? — У голосі Гая з’явилася деяка непевність.
Потім його ковані підбори загримкотіли по броні, люк ліворуч розчинився, і Гай просунувся у відсік. Угледівши Максима, він відкрив рота, і тої ж миті Максим схопив його за комбінезон, шарпнув на себе, завалив на гілляччя в ногах і притиснув... Танк ревонув жахливим ревом і рвонувся вперед. «Розіб’ю двигун», — подумав Максим. Гай смикався і вертівся, каска з’їхала йому на обличчя, він нічого не бачив і тільки вихався наосліп, намагаючись витягти з-під себе автомат. Відсік раптом виповнився гримкотінням і брязкотом — мабуть, у тил танкові вдарили автомати і кулемет. Це було безпечно, але неприємно, і Максим з нетерпінням стежив, як насувається стіна лісу, все ближче... ближче... І от перші кущі... Хтось картатий сахнувся з дороги... І от уже навколо ліс, і кулі вже не стукотять по броні, і шосе попереду вільне на багато сотень кілометрів.
Гай нарешті видобув з-під себе автомат, але Максим зідрав з нього каску і побачив його спітніле ошкірене обличчя і засміявся, коли лють, жах і жадоба вбивати змінилася на цьому обличчі виразом спершу розгубленості, відтак зачудування і, зрештою, радості. Гай поворушив губами — певно, сказав «Масаракш!» Максим кинув важелі, притягнув його до себе, мокрого, худого, порослого щетиною, обійняв, пригорнув від надміру почуттів, затим відпустив і, тримаючи його за плечі, сказав:
— Гаю, друже, до чого ж я радий!
Зовсім нічого не було чути. Він глянув у оглядову щілину: шосе було, як і досі, пряме, і він знову поставив ручний газ, а сам виліз нагору і витягнув Гая за собою.
— Масаракш! — сказав пом’ятий Гай. — Це знову ти!
— А ти не радий? От я дуже радий! — Максим аж тепер збагнув, як йому завжди не хотілося їхати на Південь самому.
— Що все це означає? — вигукнув Гай. Перша радість у нього вже минулася, він занепокоєно роззирався. — Куди?! Навіщо?!
— На Південь! — крикнув Максим. — Досить з мене твоєї гостинної батьківщини!
— Втеча?
— Так!
— Ти збожеволів! Тобі подарували життя!
— Хто це подарував мені життя? Життя моє! Належить мені!
Розмовляти було важко, доводилося кричати, і якось мимоволі замість дружньої бесіди виходила сварка. Максим зіскочив у люк і зменшив оберти. Танк пішов повільніше, однак уже не ревів і не брязкотів так гучно. Коли Максим повернувся нагору, Гай сидів насумрений і рішучий.
— Я зобов’язаний тебе повернути, — виголосив він.
— А я зобов’язаний тебе звідси забрати, — виголосив Максим.
— Не розумію. Ти остаточно з’їхав з глузду. Звідсіля втекти неможливо. Треба повернутися... Масаракш, повертатися тобі також не можна, тебе розстріляють... А на Півдні нас з’їдять... Бодай ти пропав зі своїм божевіллям! Зв’язався я з тобою, як з фальшивою монетою...
— Зачекай, не репетуй! — сказав Максим. — Дай-но я тобі усе поясню.
— Не бажаю нічого слухати. Зупини машину!
— Та зачекай ти, — умовляв Максим. — Дай розповісти!
Проте Гай не бажав, щоб йому розповідали, Гай вимагав, щоб ця незаконно викрадена машина була негайно зупинена і повернута в зону. Максима двічі, тричі і чотири рази обізвали телепнем, зойк «масаракш» перекривав шум двигуна. Становище, масаракш, було жахливе. Воно було безвихідне, масаракш! Попереду, масаракш, була неминуча загибель. Позаду, масаракш, також. Максим був завжди телепнем і психом, масаракш, але цей його коник, масаракш, треба думати, останній, масаракш і масаракш...
Максим мовчав. Він раптом зметикував, що поле останньої башти, певно, закінчується десь тут, швидше всього вже скінчилося: остання застава мусить бути на самому кордоні крайнього поля... Нехай хлопець вибалакується, на населеному острові слова нічого не важать... «Лайся, лайся, а я тебе витягну, нічого тобі там робити... Треба з когось починати, і ти будеш перший. Не хочу, щоб ти був лялькою, навіть якщо тобі це подобається — бути лялькою...»
Вилаявши Максима уздовж і впоперек, Гай зістрибнув у люк і заходився куйовдитися там, намагаючись зупинити машину. Це йому не вдалося, і він вибрався назад, уже в касці, дуже мовчазний і діловитий. Він вочевидь збирався зістрибнути і гайнути назад. Він був дуже сердитий. Тоді Максим спіймав його за штани, всадовив і став пояснювати становище.
Він говорив більше години, уриваючись іноді, щоб вирівняти рух танка на поворотах. Він говорив, а Гай слухав. Спершу Гай пробував перебивати, поривався зіскочити на ходу, затуляв вуха, але Максим говорив і говорив, повторював одне й те саме знов і знов, пояснював, втокмачував, доводив, і Гай нарешті став прислухатися, потім замислився, зажурився, заліз обома руками під каску і енергійно почухав чуприну: відтак сам перейшов у наступ і заходився допитувати Максима, звідки усе це стало відомо, і хто доведе, що все це не брехня, і як можна у все це повірити, якщо це очевидна вигадка... Максим бив його фактами, а коли фактів не вистачало, присягався, що говорить правду, а коли і це не допомагало, називав Гая бовдуром, лялькою, роботом, а танк усе йшов і йшов на південь, дедалі глибше зариваючись у країну мутантів.
— Ну гаразд, — сказав нарешті Максим, осатанівши. — Зараз ми все це перевіримо. За моїми розрахунками, ми давно вже виїхали з поля випромінювання, а зараз приблизно за десять хвилин десята. Що ви всі робите о десятій годині?
— О десятій нуль-нуль — шикування, — похмуро сказав Гай.
— Саме так. Збираєтесь стрункими рядами і надсаджуєтесь від готовності пролити кров. Пам’ятаєш?
— Ця готовність у нас в серці, — прорік Гай.
— Цю готовність утокмачують у ваші тупі голови, — заперечив Максим. — Нічого, от зараз ми подивимося, яка у тебе там у серці готовність. Котра година?
— Без семи, — похмуро сказав Гай. Якийсь час вони їхали мовчки.
— Ну? — спитав Максим.
Гай глянув на годинник і невпевненим голосом заспівав: — «Вперед, легіонери, залізнії хлоп’ята...»
Максим насмішкувато дивився на нього. Гай збився і переплутав слова.
— Перестань на мене витріщатися, — сердито сказав він. — Ти мені заважаєш. І взагалі, який може бути спів поза шиком?
