вдалося об’єднати і озброїти, цю маленьку армію Вогненосні Творці знищили б, виславши їй назустріч пересувні випромінювачі...
Зеф давно вже замовк, а Максим усе сидів похнюплений, длубаючись прутиком у чорній сухій землі. Потім Зеф покашляв і сказав ніяково:
— Так, приятелю. Ось воно як насправді... Здається, він уже шкодував, що розповів, як воно насправді.
— На що ж ви сподіваєтесь? — проказав Максим. Зеф і Вепр мовчали.
Максим підвів голову, побачив їхні обличчя і промурмотів:
— Вибачте... Я... Це все так... Вибачте.
— Ми повинні боротися, — рівним голосом вимовив Вепр, — ми боремося, і ми будемо боротися. Зеф повідомив вам одну із стратегій штабу. Існують також інші, настільки ж вразливі для критики і жодного разу не випробувані практично... Ви розумієте, у нас нині все у становленні. Зрілу теорію боротьби не створиш на порожньому місці ось так, відразу...
— Скажіть, -спроквола мовив Максим, — це випромінювання... воно впливає однаково на всі народи вашого світу?
Вепр і Зеф перезирнулися.
— Не розумію, — сказав Вепр.
— Я маю на увазі ось що. Є тут який-небудь народ, де знайдеться бодай кілька тисяч таких, як я?
— Навряд, — сказав Зеф. — Хіба що у цих... у мутантів. Масаракш, ти не ображайся, Маку, але ж ти — очевидний мутант... Щаслива мутація, один шанс на мільйон...
— Я не ображаюсь, — сказав Максим. — Отже, мутанти... Це там, далі в лісах?
— Так, — сказав Вепр. Він пильно дивився на Максима.
— А що там, власне? — спитав Максим.
— Ліс, потім пустеля... — відповів Вепр.
— І мутанти?
— Так. Напівзвірі. Божевільні дикуни... Послухайте, Маку, облиште це.
— Ви їх коли-небудь бачили?
— Я бачив лише мертвих, — сказав Вепр. — їх іноді ловлять у лісі, а потім вішають перед бараками для піднесення духу.
— А за що?
— За шию! — гаркнув Зеф. — Дурню! Це звірі! Вони невиліковні, і вони небезпечніші за будь-якого звіра! Я на них надивився. Ти такого і вві сні не бачив...
— А навіщо туди тягнути башти? — спитав Максим. — Хочуть їх приручити?
— Облиште, Маку, — знову сказав Вепр. — Це безнадійно. Вони нас ненавидять... А втім, робіть як знаєте. Ми нікого не затримуємо.
Запала мовчанка. Відтак удалині, в них за спиною, пролунав знайомий брязкітливий рик. Зеф підвівся.
— Баліста... — мовив роздумливо. — Піти її вбити?.. Це близько, вісімнадцятий квадрат... Ні, завтра.
Максим раптом зважився.
— Я нею займусь. Ідіть, я вас наздожену.
Зеф із сумнівом зиркнув на нього.
— Чи зумієш? — сказав він. — Ще підвередишся...
— Маку, — сказав однорукий, — подумайте!
Зеф дивився на Максима, відтак зненацька усміхнувся.
— Так он навіщо тобі танк! — сказав він. — Хитрун хлопець. Ні-і, мене не обдуриш. Гаразд, іди, йечерю я тобі залишу. Передумаєш — приходь... До речі, май на увазі, що багато які самохідки заміновані, длубайся там обережніше... Ходімо, Вепре. Він наздожене.
Вепр хотів іще щось сказати, однак Максим уже підвівся і закрокував до просіки. Він більше не хотів балачок. Він ішов шпарко, не озираючись, тримаючи гранатомет під пахвою. Тепер, коли він прийняв рішення, йому зробилося легше, і майбутня справа залежала тільки від його вміння і від його спритності.
Розділ чотирнадцятий
Перед світом Максим вивів самохідну балісту на шосе і розвернув носом на південь. Можна було їхати, проте він виліз із відсіку управління, зістрибнув на поламаний бетон і присів на краю кювету, витираючи травою забруднені руки. Іржава громадина мирно клекотіла поряд, наставивши в каламутне небо гостру верхівку ракети.
Він пропрацював усю ніч, проте втоми не відчував. Аборигени будували міцно, машина виявилася у непоганому стані. Ніяких мін, ясна річ, не познаходилося, а ручне управління, навпаки, було. Якщо хто-небу дь і злітав у повітря на таких машинах, то це могло статися лише через спрацьованість котла або від повного технічного невігластва. Котел, щоправда, давав не більше двадцяти відсотків нормальної потужності, і була добре-таки зношена ходова частина, однак Максим був задоволений — учора він і на це не сподівався.
Було близько шостої ранку, розвиднялося. Звичайно о цій порі каторжників шикували у картаті колони, нашвидкуруч годували і виганяли на роботу. Відсутність Максима, звісно, вже помітили, і цілком можливо, що тепер він оголошений втікачем і засуджений, а може, Зеф вигадав яке-небудь пояснення — підвернулась нога, поранений тощо.
У лісі запанувала тиша. «Собаки», що перекликалися цілу ніч, вгамувалися, повернулися, напевне, до підземелля і хихотять там, потираючи лапи, згадуючи, як настрахали учора двоногих... За цих «собак» потрібно буде грунтовно узятися, але зараз доведеться залишити їх у тилу» Цікаво, сприймають вони випромінювання чи ні? Дивні істоти... Уночі, поки він копирсався у двигуні, двоє вперто стовбичили за кущами, тихенько спостерігаючи за ним, а потім прийшов третій і видряпався на дерево, щоб краще бачити. Максим висунувся з люка, помахав йому рукою, а відтак, пустощів заради, відтворив як міг те чотирискладове слово, яке вчора скандував хор. Той, що був на дереві, страшенно розсердився, заблискав очима, відстовбурчив хутро по всьому тілу і заходився вигукувати якісь гортанні образи. Двоє у кущах були, схоже, цим шоковані, бо негайно зникли і вже не поверталися. А лайливець ще довго не злізав і все ніяк не міг заспокоїтися: сичав, плювався, вдавав, ніби хоче напасти, і шкірив білі рідкі ікла. Забрався геть він лише над ранок, втямивши, що Максим не збирається ставати з ним на чесний герць... Навряд чи вони розумні з погляду людини, проте істоти цікаві і, певно, становлять собою якусь організовану силу, якщо спромоглися витіснити з Фортеці військовий гарнізон на чолі з принцом-герцогом... До чого ж у них тут мало інформації, самі лише чутки та легенди... Гарно було б помитися зараз, увесь замизкався в іржі, та й котел протікає, шкіра горить від радіації. Якщо Зеф і однорукий погодяться їхати, потрібно буде затулити котел трьома- чотирма плитами, пообдирати броню з бортів...
Віддалеки в лісі щось бахнуло, озвалася луна — сапери-смертники розпочали робочий день. Безглуздя, безглуздя... Знову бахнуло, застукотів кулемет, стукотів довго, потому стих. Зовсім розвиднілося, день обіцяв бути ясним, небо було без хмар, рівномірно біле, як сяюче молоко. Бетон на шосе блищав од роси, а довкола танка роси не було — від броні струменіло нездорове тепло.
Потім із-за кущів, що наповзали на дорогу, з’явилися Зеф і Вепр, побачили танк і пришвидшили крок. Максим підвівся і пішов назустріч.
— Живий! — сказав Зеф замість привітання. — Так я й думав. Кашку твою, братику, я той... нема в чому нести. А хліб приніс, наминай.
— Дякую, — сказав Максим, приймаючи окраєць. Вепр стояв, зіпершись на міношукач, і дивився на нього.
— Наминай і тікай, — сказав Зеф. — Там, братику, за тобою приїхали.
— Хто? — спитав Максим і перестав жувати.
