У таку мить Марті завжди здавалося, що вона простягає третю, безтілесну руку і гнучкими пальцями намацує потрібне, щоб потім, уже привласнивши, взявши в себе, розглянути та зрозуміти: чи взяла вона те, що хотіла, чи замість золота натрапила все-таки на мідь, і треба б повторити спробу - але зараз усе було не так, як колись.
Злодійські жіночі пальці обпекло крижаним слизом - він чіпко обліпив неіснуючу руку, холод жваво пробіг передпліччям, плюючи мурашками, що розповзалися на всі боки, за ліктем трохи затримався і вже без поспіху поповз далі; Марта спробувала ворухнутися і з жахом відчула, що третя рука не слухається її - жінка скрикнула, рвонулася… і відчула, що вільна.
Примара реготала.
Схожий на місяць-повню диск його обличчя вкрився темними плямами, що склалися у вискалений рот, і Марта, пройнята дрожем, але неспроможна відвернутися, судомно намацала в собі украдену в танцюючої тіні думку.
Жінка спробувала оговтатися й дати краденому стати своїм.
«Убивця! - майнуло в голові. - Михал - убивця!..»
Майже відразу до Марти дійшло: це і є те, що вдалося взяти в мертвого князенка!
- Ну і що?! - істерично вигукнула вона, звертаючись до примари, яка все ще реготала. - Ну і що?! Звичайно, убивця! - адже він убив тебе… Згинь, пропади!..
Примара реготала.
«Михал - убивця!» - реготала вона, і в її реготі чаїлося нелюдське глузування, неначе тінь щось замовчувала, і це «щось» давало мертвому невимовне задоволення.
Убивця-я-я…
Затинаючись, Марта кинулася нагору по кручі.
…Коли вона вбігла в монастирський двір, навіть не встигнувши здивуватися з того, що ворота й досі незамкнені, юрба ченців, які схвильовано перемовлялися, поспішно розступилася й пропустила Марту до кола.
Абат Ян, воєвода Михал і одновухий Джош стояли над пораненим чоловіком.
Марта вже бачила цю людину.
То був один з Михалових гайдуків.
- Їх було п’ятеро? - гнівно запитував воєвода. - ВСЬОГО п’ятеро?!
Гайдук мовчки сидів на землі та тримався за похапки замотане коліно.
- На Беатину карету напали, - отець Ян повернувся до Марти, однією рукою заспокійливо торкнувши розлюченого брата за лікоть. - Розбійники, на півдорозі від нас до Тиньця. Беату повели до лісу, одного гайдука зарубали, а цього… цього відправили сюди.
- Розбійники? - Марта нічого не розуміла. - Вони вимагають викуп?
- Ні. Їхній отаман велів переказати, що його звуть Мардула, син Мардули, і що полоненій жінці до пори до часу нічого не загрожує. Просто він хоче впевнитися, що вбивця Самуїла-баци з’явиться у Шафляри - не на сороковини, то по дружину - і там заплатить Мардулі все, що належить.
«Убивця!» - глузував біля річки танцюючий мрець…
- Я не вбивав батька, - воєвода Райцеж дивився на Марту спідлоба, болісно зсунувши брови над переніссям. - Я не вбивав батька, Марто! Це неправда!
І знову повернувся до пораненого:
- Їх було п’ятеро! П’ятеро проти вас двох!
- Прости, пане воєводо, - глухо шепотів гайдук, дивлячись у землю. - Прости… Але той, що стояв поруч з отаманом… Худий такий, весь у чорному… На голові берет із півнячим пером…
Гайдук зібрався на силі й закінчив:
- Він не людина, пане воєводо! Святий отче, скажіть йому: то не людина! Повірте мені, я кажу правду!
Марта схилилася над пораненим і поклала долоню йому на плече.
- Я вірю тобі, - сказала вона. - То справді не людина.
Джош задер морду до байдужого місячного серпика й безнадійно завив.
Немов у відповідь йому від недалекого лісу почулося переможне вовче виття.
Великий здрайця
Я не пам’ятаю, ким я був - я знаю, ким я став.
Іноді скидаючи свого замшевого берета з півнячим пером, пристебнутим срібною пряжкою, я чіпляю його на кулак і довго дивлюся, уявляючи, що дивлюся сам на себе.
Перо глузливо гойдається, і срібло пряжки тьмяно блищить при світлі місяця.
Я це роблю рідко, дуже рідко, у ті пекучі хвилини, коли розумію, що більше не можу бути собою - але й перестати бути собою я теж не можу.
Люди називають мене дияволом.
«Геть, Сатано!» - кажуть мені люди, і я регочу, зникаючи: по-перше, я не Сатана й ніколи ним не буду; по-друге, я не можу піти назавжди, навіть якщо мене проганяють.
Я лише зникаю.
На якийсь час.
І подумки дякую тим, хто мене прогнав, - бо мить небуття для того, ким я став, стократ блаженніша за існування.
Люди називають мене Князем Тьми.
Я не князь.
Я - закріпачений Тьмою.
Я споживаю Пекельний хліб в поті чола свого, я можу лише сподіватися, що колись настараю необхідний викуп, і тоді мене відпустять на волю.
Дозволять не бути.
Мені хочеться вірити, що надія вмирає останньою.
Іноді я дивлюся на ще одного дурня, котрий метушливо вмочає перо у власну кров і підписує зі мною угоду, - у цю мить я чую його жалюгідні думки.
Насправді, звичайно, я не чую їх, але все це таке одноманітне…
«Зараз я одержу те, що хотів, - ковтаючи липку слину, мріє цей хробак - я насолоджуся бажаним, а потім я служитиму моєму хазяїну вірою й правдою, я доведу йому свою відданість і старанність - а після смерті він зробить мене схожим на себе, щоб у пеклі ми разом мучили дурних грішників, які не спромоглися вчасно продати душу кому слід. О, яким я буду великим!..»
Я глузую, а він думає, що я тішуся, здобувши його миршавеньку душу.
Він має рацію.
Я тішуся.
Якщо він досягне бажаного й стане схожий на мене - він теж радітиме, коли кубушка з його викупом із пекельної фортеці стане хоч на йоту повнішою.
Адже він не знає, що ніколи не потрапить до пекла.
Пекло потрапить у нього.
Погодьтеся, що це не одне й те ж саме.
Утім, можете не погоджуватися - мені байдуже.
Люди називають мене Нечистим.
Це правда.
Я нечистий.
Але ніхто з таких, як я, ніколи не був і не буде Володарем Геєни - не тому, що ми дрібні, а тому, що з таким самим успіхом варнака можна вважати Володарем копалень. І справді: він ударяє по нещасному камінню кайлом, він возить його у візку, скидаючи в кар’єр, він може мучити копальні як завгодно… Він лише не може перестати це робити.
