- Не жду, - кивнув мірошник. - І раніш не сподівався, святий отче, і тепер не чекатиму. Тільки перш ніж вирішите сюди стражу та ченців наслати, щоб на багаття мене відправити, згадайте спочатку, як самі ви в Казимежі [9] до блудливих дівок учащали та по шинках у мирському вбранні гуляли. Пам’ятаєте? І я пам’ятаю. Отож добре подумайте перед тим, як карати мене, грішного. У мене й свідки знайдуться…
Абат Ян не відповідав, понурившись.
- Здається мені, ми порозумілися, святий отче. Ви робите свою справу, угодну Господові, і якщо все скінчиться миром - їдете звідси разом із сестрою живі та здорові. Нікому від того зла не буде, а про мене краще забудьте - чоловік ви майже святий (старий в’їдливо підморгнув), вам незабаром єпископський сан приймати, отож, минуле ні до чого ворушити, грішки всілякі на очі витягати… Ну, а коли щось не так вийде, тоді й карати вам не буде кого. А, може, і нікому буде, - додав мірошник зовсім тихо.
Зненацька абат перегнувся через стіл і міцно схопив мірошникові зап’ястки, аж той розгубився. Старий Сокира відчув, як дивний трепет хвилею пробіг по його зношеному тілу, очі самі по собі почали кліпати й сльозитися, наче до самого носа піднесли надрізану цибулину, - тож чаклун Стах негайно висмикнув руку, машинально бурмочучи закляття від причини та пристріту. Він не зрозумів, що зараз відбулося, а все ж нутром відчув: чоловік, який сидить навпроти нього у коричневій дорожній сутані, далеко не простий, а в тому, що трапилося, святістю й не пахло.
Уперше Стах подумав, що грає з вогнем, та ще й не з тим, який сам розпалював.
- Учасно ти стражу покликав, діду, - абат дивився старому просто у вічі, розтягуючи тонкі губи в гримасу, таку схожу на посмішку, як мотузка - на гадюку. Тепер не сумніваюся: я справді потрібен тобі. Ти сподіваєшся, що я зможу оборонити свою сестру - і тебе разом з нею! - від диявола, якщо він з’явиться по неї сюди; а він з’явиться, тут я тобі теж вірю. Але головного ти мені не сказав, а сам я не встиг дотягтися… Навіщо ти все це затіяв? Чого хочеш ТИ, і яка буде плата?! Кажи!
- Це моя справа, святий отче, - приходячи до тями, відповів мірошник, так і не зметикувавши, про яку саме варту говорив дивний чернець. Ти захищатимеш свою сестру, і я допоможу тобі в цьому, чим зумію. А решта - як любите казати ви, служителі церкви, - решта - в руках Господніх.
Яносик із Шафляр, прийомний син покійного Самуїла-баци, пильно дивився на старого Стаха з Гарклівських Сокир.
…Брат Ігнатій, розпрягаючи коня, вже давно помітив великого сірого із помітною сивиною пса, який крутився біля дверей, що зачинилися за абатом і мірошником. Потім пес зовсім по-людськи припав вухом до дверей і застиг у напруженій позі.
«Підслуховує! - оторопів квестор, але підійти та шугонути ікласту тварюку все-таки побоявся. От уже втрапили, Господи спаси та збережи! Біля самого монастиря - і така халепа!»
У цю мить пес, який, видно, почув усе, що хотів, повернувся й глянув пильно в очі братові Ігнатію. Тільки тоді до квестора нарешті дійшло, що то ніякий не пес, а заматерілий сивий вовчище.
Звір ощирився і зник за рогом.
4
Їхали мовчки, із незбагненним побоюванням намагалися триматись ближче одне до одного. Глухо стукали копита об сутінкову глинисту дорогу, по якій лише опівдні, та й то недовго, стрибали веселі сонячні зайчик; тепер - який там полудень! - вечоріло, і добре було б устигнути дістатися до корчми Габершляга, перш ніж остаточно споночіє.
Коні теж щось ніби чули, ступали тихо й сторожко, навіть не форкали, як звичайно.
- Півдороги проїхали, - кинув через якийсь час похмурий Михал. - Дасть Бог, ночуватимемо під…
Закінчити він не встиг.
Стрімко й невідворотно вихопилися з хащ обабіч дороги сірі тіні. Кинулися без виття, без гарчання, мовчки, розпластуючись по-зміїному над самою землею, наче сам ліс довго вичікував, примірявся - щоб напевне - і нарешті зважився, кинув своїх сірих пахолків [10] на незваних гостей та ще й підхльоснув зграю для острашки заздалегідь припасеним батогом.
Світ захитався, вищирив слиняву пащу, здибив тверду шерсть на карку, дорога злякано випнулася, звернула вбік і нагору, несамовите іржання на мить оглушило - і ось уже Марта лежить на землі, незручно підібгавши придавлену кінською тушею ногу, а зовсім поруч з її обличчям розтікається темно-багряна, майже чорна в сутеніючому надвечір’ї калюжа, і дебелий звір нестямно рве горло агонізуючого коня.
Позаду троє вовків люто гризуть щось волаюче, а воно сіпається та плює багряним - Михалів гайдук навіть не встиг схопитися за зброю; хрипке рикання зливалося з оглушливим тріском кущів на правому узбіччі - якимось шостим чуттям Марта зрозуміла, що це Джош зчепився в чагарнику з котримись із лісових убивць; а сам воєвода Райцеж біля старого в’яза…
Звір залишив роздерте кінське горло й усім тілом повернувся до жінки, сухо клацнули закривавлені ікла - Марта скрикнула, відчайдушним ривком визволила ногу, та хрускала, однак Марта кинулася в ліс, навпростець, куди очі дивляться. Тваринний жах гнав її вперед, змушував бігти, не розбираючи дороги, забувши про Михала та Мовчуна, не помічаючи болю, що смикав вивихнуту ступню; її серце билося вже не в грудях, а десь у горлі, але Марта неспроможна була зупинитися, виграючи в смерті рвані миті страху, шаленого бігу, важкого подиху - миті життя!
Сірі тіні миготіли то правобіч, то лівобіч, але чомусь не доганяли, і якби Марта не була така перелякана, вона зрозуміла б, що її кудись направляють, ведуть, як умілий вівчарський пес веде вівцю, що відбилася від отари, бо, якби хотіли загризти, то вже давно це зробили б…
Земля раптово пішла з-під ніг, і жінка скотилася кудись униз, спиною проїхавши по глинистому схилу, що випнув назовні мокре шишкувате коріння; ось зараз вовчі ікла зімкнуться на тріпотливому горлі, життя похлинеться кров’ю, відкриються ворота до Пекла, і перед Мартою потане сам Великий Здрайца!..
Тиша.
Липка, жалюгідна, неможлива…
Тиша.
Марта лежала майже непритомна, але нічого не відбувалося, і жінка почала потроху приходити до тями; обережно відкрила очі, сіла, огляділася… Вона була на дні глибокого лісового яру; поряд дзюрчав маленький струмочок, примхливою змійкою збігаючи геть, а біля забрудненої Мартиної долоні ображено погойдувалися кілька розпростаних травинок.
Марта насилу звелася на ноги і мимоволі зойкнула - щиколотку прохромив різкий біль.
«А де ж вовки?» - запізніло похопилася жінка.
Виявилося, що вовки нікуди не поділися. Три темні силуети бовваніли над урвищем і, як видно, нікуди не збиралися. Утім, спускатися в негостинний яр вовки теж не квапилися.
«Схили слизькі, круті - бояться, що назад не виберуться», - вирішила жінка.
Треба було щось робити, кудись іти, але де тепер дорога, Марта не знала, а хоч би й знала - чи далеко зайдеш по таких кручах та ще з вивихнутою ногою й сірим «ескортом» нагорі?
Але стояти на місці й чекати, як казав батько Самуїл, «від Бога дулі», теж було нерозумно.
Марта через силу ступила кілька кроків і підняла палицю з рогулькою на кінці. Тепер, спираючись на імпровізовану милицю, рухатися було не так боляче; та й від вовків, у разі чого… Марта не мала ілюзій щодо своїх здібностей «у разі чого», але відчуття ціпка в руках відразу додало їй дещицю впевненості. «Якщо досі не загризли, може, і далі обійдеться», - подумалося їй.
І жінка зашкутильгала по дну яру за течією струмка - навмання, просто тому, що йти донизу було легше.
Вона не встигла дійти навіть до найближчого повороту.
Сірі силуети невідступно пливли за нею по краях урвища, аж раптом усі зникли, немов їх здуло поривом вогкого вітру; у лісі на мить зависла напружена тиша - і відразу її розшматував надвоє лютий рик, шум боротьби, тріск ламких гілок… Ревучий темний клубок стрімголов скотився в яр за кілька кроків од Марти й заметався, спінюючи воду, здіймаючи пригорщі бруду, сплітаючи в смертельних обіймах гнучкі сухорляві тіла. Зопалу Марті навіть здалося, ніби один із двох вовків, що билися, - не сірий зовсім, а майже білий…
