- Що це означає, старий? - жорстко спитав він. - Чи ти обдурити мене вирішив? Де твій брат, де Бугайці?
- Не тільки вирішив, а й обдурив, мій отче, - не змигнувши оком, зізнався мірошник. - Бугайці, звісна річ, на місці, де їм і належить, а брат мій помер від лихоманки ще позаминулої зими, отож палити його немає ніякої потреби.
- Ах ти!.. - задихнувся від обурення брат Ігнатій, але лаятися брутальними словами в присутності абата не зважився. - Та ти хоч розумієш, із ким розмовляєш? Святого вітця дурити - і мене теж, між іншим, людини Божої! - такого тобі Господь довіку не простить! Горіти тобі в пеклі, старий пень, розпечені пательні язиком брехливим лизати…
- Угамуйся, брате Ігнатію, - отець Ян вимовив це неголосно, але так, що товстий квестор затнувся і вмить прикусив язика.
- Може, й так, - погодився тим часом мірошник, чухаючи клоччасту сиву борідку, - може, й справді горіти мені в пекельному вогні… на все воля Божа.
- Про те не тобі судити, - урвав балакучого старого абат Ян, - і навіть не мені. А тепер кажи: навіщо я тобі потрібен? Раз обманом привів мене сюди - виходить, є привід. Говори!
- Виходить, є, - охоче підтвердив мірошник. - Стахом звуть мене, святий отче. Стах Сокира, із Гарклівських Сокир. Чули чи ні?
- Точно, що Сокира, - пробурчав на візку брат Ігнатій, але ні абат, ні мірошник не звернули на нього уваги.
- А розмова в нас довга буде - тому давайте ліпше, святий отче, до хати підемо, на лаві сядемо, а квестор ваш нехай поки коней розпряже.
- Немає в мене часу, мірошнику Сташе, із тобою на лавах висиджувати! - перебив його абат, і квестор згідно закивав з візка, усім своїм виглядом показуючи, що цілком підтримує вітця-ігумена. - Розвертай, брате Ігнатій, поїхали звідси!
Брат Ігнатій вельми охоче взявся виконувати вказівку абата, і хоча розвернутися на вузькій дорозі було дуже непросто, це йому зрештою вдалося.
- Ні, то й ні, - якось аж занадто легко погодився старий Сокира. - Їдьте, святий отче. У мене часу доста…
І не озираючись пішов до хати.
Коли, добряче поблукавши отими лісовим стежками, що розбігалися врізнобіч, абатський візок утретє звернув до того ж самого млина, брат Ігнатій не витримав таки й міцно вилаявся, і отець-ігумен нічого на це не сказав. Зате сказав квестор; багато чого сказав, а наостанок своєї довгої й відчутно мирської промови обернувся до абата й стиха прорік:
- Чаклунство це, отче-ігумен, справжнє чаклунство! І мірошник цей - чаклун проклятий, душу Нечистому продав! От і водить нас тепер, як окуня на гачку!
- Чаклунство, кажеш? - спокійно перепитав абат. - Що ж, може, й так…
Залишивши візок та випроставши перед собою правицю із затиснутим невеликим розп’яттям з полірованого дерева, отець Ян неквапливо попрямував до хати, читаючи на ходу молитву.
Двері відчинилися, на порозі стояв Стах Сокира; він зацікавлено стежив за діями абата.
- Амінь, - посміхнувся мірошник, коли отець Ян дочитав молитву й підійшов до нього майже впритул. - Не допоможе, мій отче. Хрещений я, - і старий широко, щоб помітили й абат, і квестор, перехрестився; а потім розстебнув помір сорочки і випнув запалі груди та мідний хрест на почорнілому від часу шкіряному гайтані. - Ми, Гарклівські Сокири, не куплені-продані, а родові, від нас до ворога роду людського ниточка не тягнеться. Тож вибачай, святий отче, коли що не так. Ходімо краще до хати - поговоримо.
- Нема про що святій людині з таким лиходієм, як ти, гомоніти! - не стримався осмілілий з переляку брат Ігнатій. З несподіваною спритністю, він раптом став поміж абатом і мірошником, а в руках квестора виявився важкий сучкуватий кийок - саме ним під час мандрівок квестор не раз відбивався від собак і лихих людей, надто від корчмарів, котрі вимагали плати. - Якщо ти молитви не розумієш, то оце - якраз для тебе буде!
Але тут через вінце хати ступили три здоровенні вайлуваті хлопці з виразом однакової нудьги на фізіономіях - чи то робітники, чи то підмайстри, а може, й сини Стаха Сокири - і перевальцем рушили до сторопілого квестора.
- Випряжи коня, брате Ігнатію, - торкнув квестора за плече абат Ян і якийсь час розглядав хлопців, які зупинилися.
Абат важко зітхнув, зійшов рипливими сходами, увійшов до хати. Мірошник мовчки дав йому дорогу.
Несподівано виявилося, що хата всередині простора; чисто виметена долівка, у центрі світлиці - міцний дубовий стіл із лавами обабіч, кілька карячкуватих стільців; звичного божника на покуті ігумен не побачив, зате пучків зілля та коріння по стінах висіло чимало.
Обвівши поглядом світлицю, абат Ян підійшов до столу й сів на лаву. Старий подумав-подумав, пожував запалим ротом і вмостився навпроти.
- Ну, кажи, Сташе Сокиро, для чого, не побоявшись Бога, зважився морочити голову Тинецькому ігуменові? Зважився на гріх та ще й великий, сам розуміти повинен! Отже?
- Про мої гріхи, та й про ваші, святий отче, після поговоримо, якщо потреба буде. А кликав я вас сюди, бо допомога мені ваша знадобилася.
- Це яка ж? - недобре посміхнувся абат Ян. - Підсобити тобі у ворожінні?
- З ворожінням я вже якось і сам упораюсь. А от із Нечистим позмагатися, віч-на-віч із ним стати… Мабуть, ліпше за мене знаєте: грішна будь-яка людина, а я подвійно грішний, тож не мені Лукавому дорогу заступати. От вам, святий отче, такі справи якраз і до снаги.
- Із Нечистим змагатися? - здивовано перепитав ігумен. - Я думав, що ти з ним за панібрата! Чи не поділили чогось?
- Не поділили, - кивнув мірошник, уникаючи подробиць.
- І тепер у Господа нашого захисту шукатимеш? Чому ж тоді по-доброму не попросив - каюся, мовляв, відрікаюся і таке інше?!
- Можна й по-доброму, - посміхнувся Сокира. - А тільки одвезли б мене після такого прохання у місто Вільно, а там вивідувачі тямковиті, миттю до п’ят розпечене пруття приклали б… Ні вже, святий отче, краще я вас без язикатих свідків попрошу!
- Ну а якщо я не погоджуся без свідків? Що тоді?
- Погодитеся, святий отче, - тихо, але впевнено зронив Сокира. - Хіба не зобов’язаний служитель святої церкви протистояти дияволу та руйнувати його підступи в ім’я слави Божої?
- Зобов’язаний. Але аж ніяк не зобов’язаний захищати ошуканця-ворожбита, що лигається з Нечистим!
- Можливо, святий отче, вам видніше. Тільки якщо погибель чатує не ослуханця-ворожбита, кому й без того дві чисниці до смерті, а безневинній душі, якої диявол домагається? Надто ж якщо душа ця - сестра ваша, святий отче? Не сестра во Христі, а така, які в нас усіх, грішних, водяться! Воротар же ваш, пустодзвін, розтеленькав по всій околиці: до абата Яна сестра приїхала!
- Марта?! - стрепенувся Ян. - Що з нею?
- Поки нічого. Невважаючи, що слуги того, кого зайвий раз називати не варто, за нею полюють. І дуже навіть може статися, що сестра ваша незабаром тут опиниться.
- Ти… - бліде абатове обличчя почало наливатися гнівом, що геть не годилося святому вітцю. - Ти і її сюди заманити вирішив?!
- Вирішив - не вирішив, а чую, що не минути їй млина старого Стаха Сокири. Отут Півняче Перо по неї й з’явиться. Кому ж, як не святому вітцю, до того ж рідному братові, заступити її від Нечистого?
Абат Ян довго мовчав, багряні плями потроху танули на його обличчі.
- Тобі це дорого коштуватиме, старий, - вимовив він нарешті. - Пекельними казанами я тебе не лякатиму, але й на цьому світі прощення не жди.
