народ хмарою суне. Хто з чим, але все по голові дістати намагаються. Своїх, мовляв, паліть, скільки влізе, а наших не чіпайте! Сухосадці вже й мандрівного ченця наперед виставили, той хреститься на млин, а старший Сокира ширше від ченцевих хрест кладе та ірже, мов кінь: благослови, отче, бо грішний я! Стенув чернець плічми: а хто не грішний, сину мій?! - та й чкурнув од гріха подалі.
На тому діло й скінчилося.
Минав час, лягали Сокири в землю рідного цвинтаря, що неподалік од їхнього млина був, і залишився мірошник Стах за старшого. Усе як у людей: дружина, троє дівок-помічниць, хлопець тринадцяти років підростає, спадкоємець, значить, знову ж таки - господарство!.. На додачу то олії принесуть, то меду, то ще чого, а Стах Сокира піде до комори, посидить там, потім повертається - кивати чи відмовчуватися…
Ну, та про це вже мовлено!
Полював якось у місцевих лісах князь Лентовський, старший брат нинішнього старого князя. Давно це трапилося, понад три десятки років минуло, у ті часи князьочок хвацький був, крутий, слова поперек не скажи… Розбудили єгері ведмедя, звір на князя, князь на звіра, всадив у волохаті груди рогатину, наліг - а ратище візьми та й зламайся! Як хворостиночка. Підім’яв дебелий ведмедик Лентовського, і вже сталося б лихо, та тут мірошникова дружина неподалік гриби збирала. Бачить: жива душа без покаяння гине; схопила жменю землі, подолом хрест-навхрест обмахнула, рикнула по-ведмежому та звірові межи очі кинула. Скотився клишоногий із князя та в ліс! Немов чорти за ним гналися. Підвівся князь із землі, утерся, а Стахова жінка зроду веселунка була, не втрималася та й пирснула, на пожмакану князівську пику дивлячись! Змовчав Лентовський - єгері аж очі витріщили - і каже:
- Як же ти життя моє цінуєш, холопко [11] ? Кажи, не соромся - ми, Лентовські, караємо страшно, але й винагороджуємо щедро!
- Нехай холопи життя людське грошима оцінюють, - відповідає дружина мірошника Стаха. - А мені, вільній, і того досить, що всі живі: і я, і ти, і хазяїн лісовий, під яким ти, наче баба під мужиком, стогнав та боки вилежував…
Що взяти з дурної… язик без кісток!
Удруге змовчав князь, лише вуса настовбурчив і питає:
- То, може, ляжеш під мене, вільна? Я під ведмедя, ти під князя і всі живі: і князь, і ти, і князівський байстрюк у твоєму череві! Що скажеш?
І за цицьку мельникову дружину схопив п’ятірнею.
Ох і дзвінкий же ляпас пролунав! Лісом відлуння пішло, єгері за голови схопилися, а Лентовський реготом зайшовся.
Довго реготав, по-князівському, а потім віддав мірошникову дружину єгерям на потіху. Сам дивився, як ті потішалися, люльку курив, потім постояв над розтерзаною жінкою і наказав єгерям їй руки рубати. Праву, що князя била, по лікоть; ліву, не таку винувату, - тільки пальці. Не посміли єгері відмовитися, зробили жінку безрукою, припекли смолоскипом рани, а Лентовський особисто їй на шию гаман із грубими грішми почепив і велів із пошаною додому провести.
Провели.
Із пошаною.
Тиждень після того млин мертвяком стояв, підмайстри та молодші Сокири в корчмі Іцека Габершляга сидьма сиділи, гірку пили - додому йти боялися. Вив мірошник Стах над дружиною по-дикому, із того світу витягав - і витяг. Тільки що з того?! Грошима проклятими розбитого життя не склеїти, рук нових не купити, а до князя Сокирі ні сокирою не дотягтися, ні словом не дістати. Не боїться Лентовський ні Бога, ні чорта - на таких ні причину не наслати, ні сухим деревом у лісі придавити, бо ж для цього поруч бути треба, щоб бачити-чути… Де там мірошникові з князем рівнятися?!
На тринадцяту ніч, коли серпик молодика вдався жати верхівки сосон, під’їхав до млина тарантас. Зістрибнув із передка худий візник у багатому камзолі, яких не носить тутешня шляхта, й у зеленому береті з півнячим пером. Не пускав раніше мірошник Стах гостей супроти ночі, та ще й незнайомих, а цього пустив. До ранку розмовляли. А за годину перед світанком вийшов Півняче Перо з млина, до тарантаса свого попрямував.
- Не порозуміємося ми з тобою, - наздогін непроханому гостю мірошник Стах. - Сам знаєш: я не куплений-проданий, я родовитий Сокира, тож навіть заради помсти… Ні, не порозуміємося.
Повернувся Стах до хати, дверима хряпнув, а Півняче Перо усе стоїть біля тарантаса, не їде, немов чекає чогось.
І дочекався.
Мірошників син, тринадцятилітній Сокирка, із-за рогу в’юном викрутився і рукою гостеві махає: сюди йди, мовляв! Стали обоє в комірці, слово за словом… молоде - гаряче, от уже й ножик по руці сяйнув, і перо гусяче в крові скупалося, креслить по жовтому пергаменті, квапиться!..
Спізнився ти, мірошнику Сташе!
Пізно прибіг.
Засріблилися нитки в русявій чуприні сина твого, зміями поповзли в різні боки, а за тарантасом уже й слід прохолов.
Хоч бий дурня, хоч не бий, хоч кричи, хоч не кричи - нічого не допоможе.
Сам хлопець долю собі вибрав.
Рівно через півроку в родовому маєтку Лентовських розлягалися плачі, а той князь, котрий тепер уже став називатися старим князем, під час панахиди тайкома вдоволено підкручував вус: не було б щастя, та нещастя допомогло! Із останнього полювання, із зимового веселого цькування привезли єгері в санях труп старшого брата. Казали: вовк горлянку роздер. Але от що дивно: з-під ведмедя живим вибрався, на вепра- самітника ходив, рись-матку брав, а тут вовк…
Промовчали єгері, що вовк той сивим був.
Новий князь ще лютіший за старого: невчасно встрянеш - нарікай на себе!
А в Гарклівських лісах відтоді часто бачили сивого вовка - наче борошном обсипали звіра з голови до ніг…
- Ну що, жінко, гарна моя казка? - помовчавши, вишкірився Сивий, і дико було бачити вовчу посмішку на людському обличчі.
Суха глиця повільно осипалася в багаття, спалахувала тендітними вогняними павутинками, і тіні бродили по галявині, наражалися одна на одну, зливалися, метушливо сплескували рукавами, мазнувши то по тихому Джошеві, то по плечистому синові мірошника, то по жінці…
- Бідний ти, бідний… - Марта так і не збагнула, вимовила вона це вголос чи тільки подумала.
Принаймні, Сивий усе зрозумів.
- Не жалій мене, жінко, ні до чого! Не привчений я до ніжності. Сам долю обирав, самому й спокутувати. Мені кров князівська, знаєш, якою солодкою була?! Як мамчин поцілунок… коли матері мертвих синів у чоло цілують. Стояв я над катом-Лентовським, паща багряна, у серці солов’ї співають, а сам відчуваю: життя закінчилося. І його, і моє. Далі вже не життя буде. У Півнячого Пера на короткому повідку до самої смерті, а після смерті - ще буде гірше - хіба ж це життя?! Повіриш - ані на гріш шкоди не відчув. Ні тоді, ні опісля. Навіть коли купця волоського рвав, котрий чимось Хазяїнові не догодив; навіть коли дівчинку-трьохлітку з Бугайців викрав… Згорів дурень-Сокирка, тільки Гарклівський вовкулака зостався!
- Кого хочеш обдурити, Сивий? - Марта пильно дивилася на мірошникового сина, посмикуючи мідний браслет на правій руці - пам’ятку, отриману від прийомної мами Баганти, коли йшли із Шафляр. - Мене чи себе? Кажеш, що згорів, а сам он яким полум’ям палаєш… не обпектися б! Мене навіщо рятував?! За наказом?! Півняче Перо велів?
Сивий довго не відповідав. Дивився у вогонь, морщився, катав жовна на високих вилицях.
- Батько велів, - нарешті розтулив він губи. - Тільки не рятувати. Зграю нацькувати велів, попутників твоїх на клапті велів, тебе до нього на млин загнати велів… Хитрий батько мій, Стах Сокира! Таких батьків пошукати! На тебе в Півнячого Пера душу мою виміняти вирішив! Досі простити собі не може, що не встиг тоді мене вдержати…
- А… Ян? Абат тинецький, він вам навіщо знадобився?!
