Я судомно закушую зубами губи. Солоний смак крові і сліз наповнює вуста. Я бачу, як знову зблискує багнет і входить під ліву передню ногу. Свиня звалюється в сніг і здригається в корчах.
Він покликав мене на допомогу, силкуючись вивільнити руку зі свинячої пащеки і я, взявши багнета, застромив його свині межи зуби. Це було нелегко — розімкнути її міцні щелепи. Рука його кривавила і, коли він висмикнув її, то обвисла, мов відрубана галузка, вздовж тіла.
Я глянув на свиню й побачив, як в очах її спалахнуло
здивування і вмерло.
Квітчин батько, тамуючи біль, ухопив правицею свинячу ногу, кивнув мені, аби я схопився за другу, і ми удвійко поволочили тушу до хати.
Дві криваві доріжки значили сніг — одна соталася зі свинячого серця, а друга з руки мисливця. Барва їхня не відрізнялася нічим. Та мисливець цього не помічав.
Я знаю — нема мені виправдання. Єдине, що я встиг зробити, поки батько подався бинтувати руку, поховати Квітчини манелі, Що вона їх поскидала з себе перед тим, як пірнути зі мною в ліжко.
Коли прийшла з роботи її матінка, то дуже тішилася, що нарешті матиме м'ясо. Тут таки в хаті ми заходилися білувати свиню. Я помагав розробляти тушу, краяти м'ясо, відділяючи від кісток і затято мовчав. А мати її тріскотіла, як кавовий млинок:
— Боже, яке ніжне м'яско! А які тендітні кісточки! Росолик буде фантастичний! А ратички? Ратички! Та це щось неймовірно витончене! У мене таке вражіння, що ми краємо не свиню, а принцесу!
— Ба й справді, — погодився татко. — ніколи ще мені не доводилося бачити такого ніжного м'ясива. Надто воно рожеве. А на смак, — тут він відкусив кавалок сирого м'яса, хвильку зосереджено пожував і докінчив: — На смак воно солодке як… як…
Я отерп і стривожено зиркнув на нього: невже здогадується? — …як диня… — врешті проплямкав і ковтнув, облизуючись.
— Воно й пахне чимось таким, — проказала пані Кундельова, втягуючи носом паруюче м'ясо.
— І то ж треба — в саме місто забрела, — сказав пан Кундель, шпурляючи Квітчині тельбухи у відро.
Я мовчки брав переповнене відро й плуганився у кінець вулиці, де в скверику сковичали бездомні пси. Я дивився, як вони кидаюся на ці чудесні ласощі й шматують з несамовитим гарчанням і скавулінням, як рвуть на частини свинячу голову, добираючись до мозку, й мене охоплював такий розпач, що на хвилю здавалося, наче б і я перетворився на здичавілого пса, вихудлого і голодного, пса, що ладен пожерти геть усе, не задумуючись.
Квітку покраяли, перепустили через машинку, порозпихали у слоїки, присмачили сіллю, чорним перцем, паприкою, часником, кардамоном і лавровим листом, розлили драглями, завудили в ковбасах, шинках, затовкли в сальцесони, налили кров'ю кишки… І я усе це їв. смакував, плямкаючи від насолоди…
Деколи мати її спохоплювалася і, мов крізь сон запитувала:
— А де ж то наша Квіточка?
— Еге ж, де вона? — мрукав під ніс її батько, не відриваючи погляду від телевізора.
Та ось же вона! — хотілося мені закричати. — В наших животах! В слоїках! В заморознику! В льосі! В каналізації! Перетравлені рештки Квітки гойдають уже мирні хвилі Полтви…
Мій погляд падав на шкуру дикої свині поверх канапи. Вночі я залізав під неї і шкура кохала мене й пестила доводячи до знемоги, з якимсь особливим завзяттям, немовби прагла змусити мене кохати лише її, її одну і більше нікого. Шкура муркотіла на
вухо мені ласкаві слова і молила:
— Не покидай мене… не покидай…
— Не покину… — видихав я гаряче повітря й провалювався в густу безпросвітну дрімоту.
Шкура кохала мене.
І чого ж бо мені ще треба від цього засраного життя.
Вугляр
Дівчинка була донькою вугляра і пахла вуглем. Вона любила сидіти на підвіконні і показувала мені язика. В садку ми гралися в тата і маму, а коли знуджувалися, вона сідала на траву і розкидала ніжки, а що майточок не носила, то мені все було гарно видно.
Я лягав на траву, клав підборіддя на руки і вдивлявся, вдивлявся в усмішку монилізи. Вона вабила не тільки мене. Мурашки охоче кидалися до неї, волочачи свої подушечки. Кращого інкубатора для їхніх яєць годі знайти, вони це розуміють, а тому виставляють сторожу на вході, котра поба*чивши наближення мого пальця, вищирює ікла.
— Ану геть! — кричу я і чавлю їх, чавлю, чавлю, а вони героїчно гинуть, наче триста спартанців, боронячи Фермопільську ущелину, триста, як скло, боронячи свої подушечки. Всюди лежать їхні мертві тіла, корчаться в муках поранені, але мені байдуже, терпіти не можу завойовників.
Мій палець проникає всередину і намацує зимні скелі, гострі шпилі, глибокі печери, гнізда пінгвінів, слизькі тюленячі тушки, снігові замети. Палець коцюбне і тікає назад.
Донька вугляра сміється, снігова завія б'є мені в очі, а за мить вона починає здригатися, вулкан вибухає в її животі і гаряча лава заливає ноги, ноги розчиняються, лава заливає доньку вугляра, вона зникає, я ледве встигаю сахнутися, і в цей момент з'являється розлючений вугляр і кричить:
— Що ти зробив з моєю донькою?
Я скручуюсь бубликом, намагаючись сховатися від його копняків, бо він цілиться у конкретне місце, хоча воно й не винне, а мій палець залишається неушкодженим. А він танцює, танцює довкола мене і скипає від злості.
— Там були пінгвіни й тюлені, — кажу я і непритомнію.
Крила рожевих карликів
Того дня, коли прилітають крилаті карлики, я вже з самого ранку нервую і почуваю себе так паршиво, наче б скоїв щось неймовірно злочинне, хоча насправді я такий легкодух, що не здатний на жодний рішучий вчинок. Інший на моєму місці давно б повбивав отих карликів, а то переловив би їх у сачок і, всипавши до слоїка та гарненько його зачинивши, поставив на вікні й милувався б цими зухвалими сотворіннями, як вони мліють від спеки, як копошаться там, підстрибують, б'ються об скло, лізуть одні на одних і хапають роззявленими ротами гаряче повітря, аж поки одне по одному не опадуть на саме дно й не виздихають до решти.
Що й казати, не зла б то була забава, але де мені взяти для цього сили і люті? Адже без великої люті такого не встругнеш. Тим часом я відчуваю до них лише огиду, як до слизняків. Хоча по-правді, ці карлики зовсім не потворні й не гидкі, їх при бажанні можна навіть сплутати з янголятами. Всі вони голенькі, з кругленькими рожевенькими тільцями і білими крильцями. Золотистий пушок вкриває їхні голівки.
Я ніколи не торкався їх рукою, але чомусь переконаний, що вони слизькі і мокрі, а коли стиснути, то тільки чвакнуть, мов перезрілий помідор і розтечуться по пальцях. Спостерігаючи за тим, як вони забавляються, борюкаються, танцюють і співають, мені інколи багнеться стати одним з них — маленьким чепурненьким карличком. І дарма, що хтось може тебе розчавити, або закоркувати У пляшці, адже як на те пішло, я й без того вже розчавлений і закоркований, і куди лише не поткнусь — усюди тепле скло і скло, і більше нічого…
