В очікуванні, поки відростуть крильця, минають мої дні. Щодня я приміряюсь до одвірка і з утіхою помічаю, як поволі малію. А може, то тільки злуда?
Проводир
Кипіла вода в підніжжі скель. У вухах гуділо і хотілося впасти де-небудь, хоч би й на цьому гострому камінні, впасти і тихо, спокійно вмирати, упівока стежачи за каламутними зорями.
Йшлисьмо вже так давно — день і ніч, день і ніч — що й згадати важко, коли почався цей похід.
Я йшов попереду і час від часу падаючи, кричав: «Увага! Камінь!» або «Увага! Урвище!»
Бо була темна ніч, безпросвітня ніч. Бита стежка тяглася вздовж скель і не було на ній каміння, та й урвище було значно далі. Але ж я мусив якось виправдати те, що йду попереду, і кричав:
— Увага! Пильнуй!
І падав для більшої правдоподібності.
Тоді усі ті, хто йшов за мною, високо піднімали ноги, мов бузьки і перепитували:
— Де? Де камінь? Де урвище?
— Отам, отам! — казав я в пустоту, навіть рукою не змахнувши, і вів їх далі.
П'янливе це відчуття — вести когось за собою.
Переслідування
Біля озерця я зупинився, втупивши погляд у рожевих рибок, що сновигали в гіллі верби, а деякі навіть скубали за хвіст сороку. Раптом чиїсь сильні руки зімкнулися в мене на шиї і стисли горло, подих мені забило, і я захрипів, спазматично вчепившись пальцями в невидимі руки. Сорока заскрекотіла й спурхнула. Я напружився й блискавично смикнувся додолу усім тілом так, що незнайомець не зумів мене втримати, і голова моя вислизнула з його рук, аж запекли вуха. І в мить, коли я повернувся, щоб побачити, хто це, сон спурхнув, як і та сорока.
Я прокинувся з відчуттям болю на горлі, на очах бриніли сльози.
— Хтось чигає на тебе, — пояснила дружина.
І я заспокоївся, бо не вірив, що хтось на мене чигає, хоча…
Наступної ночі снився парк, я гуляв собі між дерев і, схоже, чекав на когось. В один з моментів мій погляд шарпнувся убік і виловив темну постать за кущами ясмину. Інстинктивно я звернув зі стежки і поквапився в інший бік, весь час зиркаючи на те місце. Ось постать кинулася мені навздогін. Я теж побіг, але, мабуть, не надто швидко, бо невідомий мене наздоганяв, я біг уже зо всіх сил, але ноги, налиті каменем, не слухали. Я вже чув його уривчасте дихання за спиною і закричав. Ось-ось його руки мали зімкнутися на горлі.
У цю мить я прокинувся. І знову були сльози на очах і піт на чолі.
Щоночі над ранок снилося мені одне й теж, і щоразу прокидався я, цокочучи зубами, в холодному поту. Шия боліла так, що мені уже важко було повертати голову. Це не могло продовжуватися до безконечности. Хоч я й не надто добре розгледів обличчя мого вбивці, однак я б одразу впізнав його, кожен рух був мені знайомий, як свій.
Одного дня я сам пішов його висліджувати, прихопивши маленьку гостру сокирку, якою ми розрубували кістки. Моросив дощ, було похмуро і гидко. Я вийшов з трамваю біля парку, і з Цього місця уже перетворився на лиса, який висліджує здобич. Усі сни про мого переслідувача відбувалися в цьому парку. Я підняв комір і низько на очі насунув капелюха.
Я уважно розглядав кожен кущ, кожен стовбур дерева, де міг причаїтися мій убивця.
У парку було пусто і непривітно, наче в животі здохлої жаби. Шурхотів під ногами пісок, і я намагався ступати обережно.
Щось мигнуло в кутику ока, я зупинився і побачив, як він присів за лавкою. Його важко було б помітити, якби не оцей його поспішний рух. Хвилину я дивився на нього, а він сидів навпочіпки непорушно і, мабуть, цокотів зубами. Тоді я рушив до нього.
У правій руці я стискав сокирку і відчував неймовірну хоробрість. Сокирка мене окрилювала, це було незнайоме раніше почуття, і я, щоб продовжити оці блаженні хвилини, йшов неквапно, мовби плив у плазматичному повітрі. Однак убивця не витримав психічної атаки і, мов заєць, впідстриб помчав уздовж озера.
Мене підхопив вітер, і я полетів за ним, розмахуючи сокиркою, за спиною лопотіли сірі крила плаща.
Я наздогнав його дуже швидко, занадто швидко, що й не встиг натішитися переможним переслідуванням і зрозуміти, що саме цього мені й бракувало все життя, відчуття переслідувача, могутнього переможця, підступного і немилосердного. Моя душа прагла крови, слина клекотіла у роті, баглося зубами вчепитися в карк і не відпускати доти, доки не стече юхою. Я вже чув у роті її смак, що п'янив мене і збуджував, аж не міг стримати гучного рику і дозволив йому вирватися на волю. Перелякане вороння шугонуло в повітря, а з гілок посипалося жовте листя.
Так робиться осінь…
Я змахнув топірцем і з розгону увігнав його глибоко в потилицю мого ворога. Голова розкололася, і з неїзаклубочилася густа пара. Топірець застряг у розчерепленій голові і нервово подригував. Тіло впало охляп, мов коров'яче лайно. Я весело засміявся і поставив ногу на груди поверженого. Всі дерева радісно гримнули одноголосне «гур-ра!»
Але в цю мить зі мною почало діятися щось неприємне і дивне, я відчув себе цукром, який розпускається у каві, цукром, що втрачає свою херувимську непорочну барву.
Це була якраз та мить, коли сон закінчився, і мій убивця прокинувся. Він звівся на ліжку, протер очі, глянув на годинника і гукнув до жінки, що поралася на кухні:
— Вода закипіла?!
— Так! А що?
— То запар мені каву.
Коли вона принесла йому горнятко, він сів у ліжку і почав голосно калатати ложечкою, чекаючи, поки розпуститься цукор.
Три сестри
Розкрий цю товстенну книгу, де кожна сторінка пахне по-своєму, відкрий сторінку, що пахне імбиром і прочитай трьох старезних бабенцій, трьох самотніх сестер.
З-під хустин їм видніє сиве волосся — хто в нім зараз живе, крім кажанів і сов, крім нічних мотилів і темної папороті?
Коли котрась із них скидає хустину — відразу зривається вітер і чути, як жахно сови кричать і б'ють крилами, як пищать кажани і скрегоче зубами папороть.
Вони розвішують білизну у себе на подвір'ї, котре довкола заросло щільними хащами бузку й жасмину, і з вулиці нічого не побачиш.
