запломеніли від яскравої крови. Кров зацвиркала по снігу і сніг розцвів китицями темно-червоних ягід. Ожина пошматувала їхні тіла і незабаром лише клапті щетини розвівалися на вітрі.

Коли ворони злітали раптово вгору, то можна було здогадатися, Що це їх наполохали постріли. І мені самому баглося кинутися туди, в той ліс, відшукати сліди Квітчиного батька і, відкопавши його з-під снігу, повернути домів.

— Ну, чому, чому ви полюєте лише за шкурами й головами, а стільки м'яса, чудового пахнющого м'яса лишається для вовків?

Ось що я запитаю у нього. М'ясо не повинно пропадати в снігах, ставати поживою дикої звірини. Якби я був його дружиною, я б на цьому просто таки наполіг, я б добився свого. А ця дурепа — що вона тямить? Все пустила на самоплин. Але якби я був Квітчиною мамою і спав з Квіткою в одній постелі, купав би її в лазничці, купав би її ще змалечку, коли вона ще така солодка, пухкенька, вся в родзинках, пампушечках, марципанах, я б учинив з неї лесбійку, а щоб ніхто нам не заважав займатися любощами, я пішов би (себто пішла б) у ліс і показав би (показала б) лігво мого чоловіка розлюченим вепрам.

Взимку її мати спить до самого полудня, решту дня нипає в якомусь дурнувато-сомнамбулічному стані, ліниво ковзаючи очима по речах, бурмочучи щось під ніс — чи то молитву, чи то прокльони на свою сусідку, котру ненавидить ще дужче, ніж мене. Сусідка так само цілком щиро бажає їй смерти. Таким чином вони обидві бажають собі смерти і, коли котрась із них помре скорше, то вже та, що залишиться, матиме справжнє свято.

Під вечір пані Кундельова оживає і заходжується варити чародійне зілля, від якого б її сусідку вкрили суцільні пранці, а згодом поволі повідпадали б усі частини тіла, аж поки не зостанеться самий лише кадуб з фарбованою на червоно головою. Сусідчина смерть вимріювалася не наглою й не легкою, а тільки довготривалою і в муках. Зайве казати, що й сусідка в цей час не дрімала і теж примовляла заклинання над своїм варивом. Але смерть чомусь не квапилася до жодної з них, а схоже, просто розгубилася, до кого постукати скоріше.

Як взагалі в такому оточенні могла жити Квітка? Якось уночі, коли я пестив себе, уявляючи, як те саме за стіною чинить Квітка, шкура дика напружилася і обгорнула мене з усіх сторін, мовби затискаючи в обіймах. За мить мені здалося, що вона хоче віддатися, я забрав руку і відчув теплу, зволожену слиною молей шкурину. Либонь то була шкура самиці, що поступово пройнялася до мене щирими почуттями. Ні, я не перебільшую, шкура закохалася в мене і щоразу, коли я лягав під неї, обгортала мене, і вже сама, вже сама слизькала по моєму тілі, похрюкуючи від насолоди.

Ви ніколи не кохалися зі свиньми?

Не кажіть ні, бо ж, зрештою, жінки — це ті самі свині, тільки без шкури. Колись чоловіки, вполювавши їх, поздирали з них шкури разом з ратицями і приручили, але жінки, як і свині, не мають почуття вдячності, вони позбавлені його навіки, і замість того, щоби молитися до своїх чоловіків як до богів, всіляко їх упосліджують і нищать.

Коли я засинав у палких обіймах свинячої шкури, снився мені зимовий ліс і вепряча зграя, що блукає в снігах, шукаючи поживу. Я був одним з них, їхнім ватагом і паном. Ми брели натомлені й голодні, а нашими слідами йшов Квітчин батько, і, коли хтось із нас відбивався од гурту, втрачаючи пильність, куля здоганяла його і прошивала на місці. Таке ото життя — в постійній втечі, в переховуванні, в страху може довести до розпуки, коли багнеться покінчити життя самогубством, але як це здійснити, будучи диким кабаном? Хіба попрохати товариша, аби розпоров тобі живота іклами, або самому кинутися на мисливця простовіч під його кулі і прискорити завершення мук… Мабуть, дехто з них так ото й чинив. Уночі я дуже ясно відчував смерть когось із диків — шкура здригалася від далекого, тут і не чутного пострілу, а потім тихо скиглила, тремтячи, мов у пропасниці, і я здогадувався, що смерть спостигла ще одного вепра. Ким він був, за що змагався, про що мріяв, — усе це притрушено густою тирсою снігу.

Для шкури я став мало що не рідною істотою, вона тулилася до мене, сумно нарікаючи на гірку долю своєї родини, котра приречена отако ні за що, ні про що гинути в холодних снігах. Шкура звірялася мені у своїх жалях, шукаючи спочуття й любові, а за ту дрібку тепла, що я вділяв їй, кохала мене і пестила, мов дика куртизанка. Я міг лежати собі, мов колода, нічого не чинячи, не ворушачи ані пальцем, а шкура робила усе сама, аж схлипуючи від насолоди. Ніколи ще тіло моє не віддавалося з таким блаженством, з таким захмелінням, коли, заплющивши очі, потопаєш в медах розкоші.

Нічні злягання зі шкурою стали для мене настільки бажаними, Що коли траплялася нагода кохатися з Квіткою, я уникав цього, прикидаючись то хворим, то без настрою, аж поки Квітці не увірвався терпець і вона не повалила мене на ліжко.

Перед тим вона перевернула шкуру щетиною вниз і я враз відчув, як шкура під нами ожила й незадоволено зарохкала. Я знав, що це їй не сподобається і вона мені зради не вибачить, але вже було пізно: я лежав на голій Квітці і піддавався її пестощам з якимсь дивним для мене отупінням. Квітка дихала часто й знервовано, захлинаючись повітрям і поцілунками. Зойкіт її вистрілював у причаєну сутінь покою і спалахував, наче блискавка під стелею. Шкура тривожно сопіла і ворушилася попід нами, щетина пружинила, вигойдуючи обидва тіла, мов легенькі човники, і я зі страхом чекав на те, що мало статися. Сопіння і Рохкання робилося усе гучнішим, та Квітка на те не звертала уваги, Думаючи, либонь, ще це я рохкаю і сопу, хоча насправді я заціпеніло мовчав.

Зненацька я побачив, як шкура почала згортатися, її краг піднялися і вигнулися всередину. Я ледве встиг вискочити з Квітчиних обіймів, коли її спеленало, мов немовля, й дівчина щезла у шкурі. Пролунав її розпачливий зойк, що благав порятунку, плач її усе слабшав і слабшав, доки не заглух і не потонув у темних нетрях шкури, котра закутувала, деформуючи її тіло, вигинаючи кості, припасовуючи кожну частину чудового юного тіла до своїх огидних кшталтів.

Я перелякано накинув на себе вбрання і позадкував до вікна. На ліжку догори ногами лежала дика свиня й мирно хрюкала, мовби вертаючись до тями після глибокого наркозу. її широка і тлуста задниця виставляла усі свої свинські приваби, і я з жахом прикипів очима до темної шпарини, котра ще зовсім недавно належала Квітці і була така розпашіла й жагуча, мов м'якуш свіжоспеченої паляниці.

Дика свиня важко перевернулася на бік і скотилася з ліжка на підлогу. Сполохані вугрі вдарили хвостами і пішли у глибінь. Молі злітали й опадали, наче пелюстки вишні. Свиня повільно й непевно звелася на ноги, і велике її тіло, похитуючись, мов захмеліле, втягло ніздрями гострий запах шкур, котрі належали її чисельній родині. Дивно, що жодної уваги не звернула при цьому на мене, погляд її був геть отупілий.

За вікном сутеніло, а крізь щілини проникала знадвору волога — це починав танути березневий сніг, опадали сріберні ікла бурульок. То був знак, що ось-ось міг повернутися з ловів Квітчин батько. Якщо він застане в хаті свиню, то неодмінно її заб'є, а я ж не зможу нічого витлумачити…

Я прочинив двері надвір, ухопив мітлу й заходився виганяти свиню з хати. А вона така очамріла від несподіваного перевтілення, така слабосильна і нерішуча, мов дитина, вона ж нічого не тямить…

Я змушений був руками впертися в її зад і таким ото робом виштовхувати на двір. Свиня неохоче переступала з ноги на ногу, а проте сунула до дверей. На ґанку я вже спересердя дав їй копняка під хвіст, бо дурепа не розуміла, що чекає на неї смерть, а вона була така слаба, що беркицьнула з ґанку й покотилася сходами в самий сніг. Полежавши кілька хвилин, врешті таки звелася і пошкутильгала простовіч, низько нагнувши голову.

Та саме у цей час над'їхало авто вщерть заладоване шкурами і головами кабанів. З авта вийшов Квітчин батько й остовпів од подиву, побачивши, як бреде вздовж паркана дика свиня.

Я хотів гукнути:

— Не стріляйте!

Мені хочеться щось пояснити, але разом з перетягом густий рій молі вилітає з хати на ґанок і забиває мені вуста. Рука моя вказує на свиню і я волаю безгучно:

— Це не свиня не свиня не свиня це Квітка Квітка Квітка, а не свиня не свиня!

Але цівка рушниці уже спрямована в неї, клацає цингель, а вистрілює тиша. Пострілу не було. Він ще кілька разів клацає, але намарне. Тоді добуває гострого багнета і кидається навздогін, свого він не випустить, здобич мусить бути впольована. Чим далі сніги глибшають і глибшають, свиня потопає в снігах і буксує, розпачливо рохкаючи. Либонь відчуває свій рішенець і страх переймає її. А мисливець уже поруч, усім тілом падає на свиню і застромлює ножаку під горло. Кров хлюпає з рани, свиня розвертається і в останньому пориві хапає мисливця за ліве зап'ястя. Біль прошиває обох, і їхній крик зливається в один, крик, який прошиває сіре надвечір'я, нагадує далекий крик паротяга.

Вы читаете Ги-ги-и
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

1

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату