— Товариші! Ви нічого про мене не знаєте! Ви до мене виявили таку довіру, а я падлець і нигодяй. Я, чесно це визнаю, працюючи в редакції… е-е… цього, як його… е-е… ну, журнальчик такий… оце… як же його… рептилька… усе на Заході спецілізується… ну, та не важно. А важно те, що я, постійно читаючи буржуйську поезію, і сам дещо місцями обуржуївся. На щастя, я не володію мовами і читаю все це в перекладах, а то б… Я й так уже в голубий період творчості став схилятися більше до цього, як його, ну… сюр… сюр… сюр… Ну, не важно… Коротше, моє око ніяк, ну, ніяк…
Тут підвівся начальник і поет Ве Вихрущ:
— Ми, славні посланці славного Поділля, вітаючи славних побратимів золотого пера, пропонуємо свою кандидатуру. Є у нас скромний, але дуже талановитий, ніжно-солодкий, щемно-ліричний поет Ге Петрук-Попик, автор цілого ряду здобутків. Я і мої товариші вважатимем за честь піднести в дар столиці його ліве око!
З цими словами тов. Ве Вихрущ вихопив з кишені авторучку і всадив її в око тов. Ге Петрука-Попика. Але, не маючи в пересадці очей жодного досвіду, тов. Ве Вихрущ допустився промаху і патріотично настроєне око витекло тов. Ге Петруку-Попику на штани.
Слово взяв тов. Пе Біба:
— Товариші! Я розумію усю серйозність моменту, усю його відповідальність. Я пропоную на донора нашого, можна сказати, улюбленого поета, нашого сталевара і вогняра, тов. Пе Ребра… Петю я знаю давно! Ще з малих літ він мріяв принести в жертву своє життя заради Батьківщини. Ще тоді він запитував мене: «А порадьте, — каже, було, Петя, — куди б мені жертву, так би мовити, зложити? На який, так ска'ть, олтар?…» Да-а, як зараз пам'ятаю. Дак ото, Петю, настала оця історична минута. Встань, Петю, хай усі глянуть на твоє око. Ти це заслужив.
Тов. Пе Біба змахнув сльозу і сів, а тов. Пе Ребро, гірко ридаючи, заголосив:
— Ой, товариші мої вірні, товаришочки мої любі! Ой що ж я тепера робитиму?!
— А що ж таке? — здивувався тов. Пе Біба. — Хіба я щось не так сказав?
— Та ні, так… Але, понімаєте, з лівим оком у мене біда. Праве якраз таке, що хоч самому товаришу лічно Леоніду Іллічу Брєжнєву віддай, а от ліве — те вже якесь не таке. Неправильне воно в мене. Лівить воно трохи, праве править, а ліве, падла, лівить. Я вже його і так, і сяк, а воно, зараза, понімаєте, той… І вже, було, як читаю клациків марксизму, то тільки лівим оком. Або передовиці в газетах, або промови товариша Леоніда Ілліча. Праве заплющу, а лівим читаю. Щоб виправить його. А воно ні. Не випрямляється. Твердо стоїть на своїх, так ска'ть, лівих позиціях… Усю іншу літературу я читаю правим оком. Навіть ось працю тов. Дзюби прочитав правим оком і знаєте — нічого. Стійке око. Жодна пропаганда йому не страшна. А ось ліве лівить.
Письменники загуділи від такого саморозкаювання. Дехто подумав, чи не пора вже зачинити для тов. Ребра усі видавництва.
— У мене і з вухами те саме, — не вгавав Петя. — Правим я навіть «Голос Америки» слухаю і нічого, як об стіну горохом. А от лівим боюсь. Телевізор, буває, включу і, як тільки, подивлюся лівим оком та послухаю лівим вухом, всьо — хоч зараз мене на Соловки відправляй. Нічому не вірю. А повернусь правим боком — усе як рукою зняло. Хоч кілок на голові теши, хоч на амбразуру кидай… Да-а… Отака в мене біда. Якби тов. Корнійчуку треба було праве око, я хоч зараз готовий виколупати. А от ліве небезпечно. Як залівить у нас тов. Корнійчук, то що ж тоді буде? Що він тоді напише?
— Правда, — згодився тов. Ве Козаченко. — Знову якогось «Мину Мазайла»?
— До цього нам ніяк допустити не можна! — озвався тов. Ю Бедзик.
— А, зрештою, я й правого ока віддати не можу. Ви ж подумайте, що зі мною станеться! Я тоді пропаду! Я ж одразу дисидентом стану. Дзюбі передачі носитиму! Не карайте мене так жорстоко!
Зажурився секретаріат. Тов. Ме Олійник взагалі за голову схопився. А тут з лікарні телефонують: давай, мовляв, скоріше, а то пізно буде пересадку робити.
Нарешті встає в задніх рядах поет Ве Коротич:
— Шановні товариші! А візьміть моє око! Я для тов. Корнійчука й життя не пожалію. Візьміть! А я про це й поему напишу, а то вже нема про що писати. А тут же тема така благодатна! Як копнуть — до самого смертного кінця вистачить.
Задумався секретаріат. Ве Коротич, поет, звичайно, правильний, з гострим оком, але трохи бунтує. Ось навіть тов. Ме Дубина слушно вказав у «Літературній Україні» про хитання тов. Ве Коротича. Але більше ніхто добровільно не згоджувався, а з лікарні кваплять. Ну, гаразд, нехай Ве Коротич.
Так от і пересадили око Ве Коротича ОЄКові, а Ве Коротичу скляне вставили. Ве Коротич, позбувшись лівого ока, відразу перестав бунтувати, кинувся в публіцистику, узяв премію і поліз по драбині.
Аотізтов. ОЄКділо пішло негаразд. Своїм правим оком він жодних змін не помічав, а от лівим, лівим дуже навіть помічав. Так і тягло його збунтуватися. Прийде, бувало, додому і кричить до жінки:
— Що ж це таке?! Кругом застій. Кругом корупція. Хабарництво! Брехня! А наркоманія?! А проституція? А мафія? Всі крадуть, беруть, гребуть! Українські школи закриваються! Тиражі падають, врожаї падають, ціни піднімаються! Телевізор бреше, радіо бреше, газети брешуть. Землетруси без жертв, аварії без жертв, а цвинтарі чомусь переповнені. Масла нема, ковбаси нема, ікра на експорт. Чорт зна що!
І так він розхвилювався, так розхвилювався, що кинув писати і запив. Та так, бідолаха, до самої смерті й пиячив безпросвітно, зітхаючи: «Ото яку мені свиню тов. Рибак підсунув! Були б пересадили мені око якого-небудь Рябокляча і горя б не знав. А так пропав я ні за цапову душу…»
А то, було, вранці встане з похмілля, вип'є огіркового росолу та й так сумно-сумно:
— От засада! Як встану вранці — так мене й тягне в еміграцію. На дачу до Солженіцина. Поливали б ми обоє троянди і сперечалися про долю Росії. Да-а, підсунули мені свиню…
І наллє він собі стаканчик, хряпне, закусить торішнім салом і знову кімарити ляже.
Отаке з чоловіком приключилося. А який же класик був!
Залізний класик!
Чарівне дзеркальце
У ОЄК було чарівне дзеркальце. Бувало, стане він отако в позу, подивиться в дзеркальце і запитає:
— А скажи мені, дзеркальце! Хто на Україні драматург найперший, хто найбагатший, хто найславніший?
А дзеркальце відповідає:
— Був Микола Куліш, але ви його вчасно розсекретили. Ну, ще Іван Кочерга був, але помер. Тепер ви, Олександре Євдокимовичу, найбільший драматург на Україні.
А то якось спитав дзеркальце, як звикле, а те й відказало:
— Не було нікого окрім вас одного. А тепер є. Живе у Львові скромний хлопець Винничук. Оце він і буде славнішим од вас.
Як це ОЄК почув, то так розхвилювався, так рознервувався, що впав на підлогу, бив ногами і верещав, як недорізаний. Тоді відповідальні товариші поїхали до Львова і тільки-но зібралися скромного хлопця Винничука задушити і в Полтві втопити, як тут радіо передало: «Уряд і партія з глибоким сумом… передчасно… великий український радянський драматург і державний діяч ОЄК… На всіх постах… відданий син свого народу…»
Ну, як вони теє почули, то вирішили, що хай уже цей хлопчина живе, але про всяк випадок розпорядилися, щоб ніяких його писань не друкувати, досить їм, мовляв, уже одного видатного Корнійчука.
А чарівне дзеркальце ОЄКа поділили поміж себе три богатирі сучасної драматургії: тов. Канівець, тов. Коломієць і тов. Зарудний.
От вони по черзі зазирають у нього і випитують, чи є хтось од них талановитіший, а коли чують щоразу про скромного хлопця зі Львова, то дуже кривляться і питають у відповідальних товаришів:
— А що, він ще й досі не в Полтві?
— А чого його топить? — відказують відповідальні товариші. — Адже він, падлець, і так ніде не
