друкується. Одні хвейлетончики кропає.
— Ну-ну, — заспокоюються славні драматурги і наливають собі по другій та п'ють за упокій душі свого славного татуся ОЄКа, що їх особисто породив і висвятив.
Сни
Здобич
За вікном сіявся сніг, біла пустка вулиці затято мовчала, холод припадав до шиб і з якимось чудним отупінням вдивлявся в кімнату. На душі було мертво, темно і ніяко.
— Чи з'являлося в тебе коли-небудь бажання когось убити? — спитав мене сніг і, не чекаючи відповіді, розтанув на шибі від мого подиху.
Я дихав у вікно, мовби збирався зігріти всю вулицю, разом із чорними кістяками дерев.
— Так, з'являлося, — проказав я. — Ось хоч би й зараз. Убити — це очиститись і народитися знову. Убити — це випити вина, відчути в голові неймовірну каруселю щастя та радощів. Убити — це в кров свою влити свіжости й сили.
Я беру в руки ножа, великого гострого ножа, що має таке горде і молоде лезо. Про що мріє пересічний ніж? Про хліб? Цибулю? Ні, в кожного ножа є своя мрія — вбити. Лезо створене для проникання в тіло. Ніж марить кров'ю. Сни, криваві й розкішні, палючі й солодкі розквітають на його лезі. Кого хоче убити ніж? Найперше — свого ж таки господаря. Ви ніколи не пробували прикладати сталеве лезо до грудей? От сюди, попід саме серце. Прикладіть і побачите, як радісно спалахне воно, як оживе яскраво і, здається, от-от заспіває, протинаючи шкіру. А щойно перша краплинка крові витече на лезо, ви вже не годні будете стриматися і випустите цілий струмінь крові — щоби вона вільно витікала із рани і скрапувала на підлогу. Це дивне і незвичайне чуття, коли витікає з вас кров — тихо, спокійно, без паніки, мов цілюще джерело. Не треба при цьому думати, що разом із кров'ю з вас витікає життя. Це неправда. Життя щойно почнеться, коли кров покине вас.
Якщо ви ніколи не були бездомним псом, то ніколи мене не зрозумієте. Бездомність — це стан невагомости й непевности, коли розпач роздирає вам душу. В довгих і даремних пошуках прихистку мені ледве вдалося напитати помешкання пізньої осені. Я поселився в будинку, де було троє осіб — пан Кундель, його дружина і донька Квітка.
Квітчин батько був мисливцем і взимку тільки те й робив, що тинявся лісами, вистежуючи диків. Повертався лише навесні в авті, заладованому шкурами. Всі стіни у них обвішані рогами й іклами, а то й цілими кабанячими головами, що зирять на тебе, наче на здобич. А на кріслах, канапах і підлогах самі іно шкури вепрячі, від чого у хаті стояв якийсь особливий сопух, мовби ти втрапив до свинарника. Одне слово — рай для молі.
Молі тут розвелося сила силенна і, коли, було, отако знічев'я тупнеш ногою посеред шкури, разом зі сивою пилюкою, вилинялими шерстинками, піднімалася в повітря армада молі. Вдихнувши цей густий коктейль, ви вже могли нічого не їсти, бо на зубах весь час скрипіло і слизькало, чвакало і плюскало, а лопотіння крил у горлі доводило до сказу.
— Не смій їх убивати! — верещала пані Кундельова, себто Квітчина матінка, коли я починав ляскати в долоні, боронячи своє обличчя від тих гидких створінь.
Молі обліплювали мене з усіх боків, забивалися в ніздрі й вуха, запорпувалися у волосся, проникали попід одежу, і я чув, як мерехтять їхні крильця, черкаючи об мою шкіру, як шкребуться їхні лапки, як вони солодко й захланно цьмакають, смакуючи моє вбрання, мої волосинки, мою безпорадність.
Ті, що потрапили в горло, пірнули в самісінький шлунок, і соки шлункові ринулися на них, як дощівка з ринви, все в мені клекотіло і булькало, перетравлюючи оцю нечисть. Та не всі вони згинули в мені, подекуди ще довго пурхали в грудях, бились об ребра, мов очамрілі.
А взагалі, ви пробували кого-небудь убити? Ні, я не маю на увазі міль чи там яку мишу. Я кажу про людину. Людина не міль, і вбити її непросто. Щоби вбити людину, слід усе гаразд розрахувати, вивірити і зважити.
Її батько, щоб убити дика, деколи блукав цілими днями й ночами засніженими полями, принюхуючись до слідів. Хоча сам дуже боявся смерті, але справедливо вірив, що на ловах вбережеться краще, ніж сидячи в хаті серед молі. Адже він сам став блукаючою смертю, сам ніс смерть і через те робився безсмертним. Убивці житимуть вічно, і це брехня, що карають їх на горло, коли спіймають. Убити їх неможливо. Вони виборсуються з лабет смерти, як вугри, коли їх пробуєш закіптити димом. Вугри бовталися в Кунделів просто попід паркетом. Я чув, як ляскають вони хвостами, прискаючи від моїх кроків, а потім, коли пригасити світло, їхні вогнисті очі починали стежити з кожної шпарини.
Але пані Кундельова навідріз боронила ловити їх на вудку, щоби я не попсував паркету. Це була якась неймовірна дурість. Що таке їхній задрипаний паркет у порівнянні з нормальними вудженими вуграми?
Я мріяв, що коли оженюся з Квіткою, то обов'язково прорубаю в паркеті ополонку й таки наловлю риби. Вночі я тихенько виборсувався з теплої постелі, обережно відгортав шкуру дика і, припавши вухом до підлоги, наслухав темну причаяну глибінь, у котрій мешкали вугри. Я чув їхній стривожений шепіт, ковзання тіл, плескіт води. Вони мене відчували так само виразно, як я їх. Вони вслухалися в мене, в биття мого серця, у плюскіт крові й міркували, чого від мене можна чекати.
Коли я почав у них мешкати, мати забирала на ніч доньку до свого покою, щоб я, бува, не скористався і не встругнув передчасної дитини. Я спав у просторій вітальні, де на мене зі всіх сторін зиркали кабанячі голови, а роги й ікла стриміли, мов зброя, я відчував себе оточеним, загнаним вовком. Я закопувався в свою темну смердючу нору, вкривався шкурою дика і слухав, як у тій шкурі пересипається піщаний годинник молі. Шкура, здавалося, ворушилася й оживала.
Темінь у вітальні стояла така, що на досяг випростаної руки нічого, крім чорноти, намацати неможливо. Здавалося, що лежиш у могилі. Поки заснеш, уявляєш собі, як у безпровидній сутіні лісів блукає батько Квітки, як він мостить собі з гілок лігво й засинає під шкурою недавно впольованого дика, а то й ховається у сніг чи лізе в дупло і крекче перед тим, як заснути. Дики теж вистежують його. Вони знають про нього все. Мабуть, знають і про мене. Деколи я це відчуваю. Дики шукають його слідів так само пильно, як і він їхні. Колись вони його вислідять і розшматують. А поки що вони хочуть добратися до мене, аби підкупити, але не можуть знайти посередника. Я тільки молю Бога, аби їхній гнів не перейшов на мене. Я ж бо не маю нічого спільного з Квітчиним батьком. Тільки й того, що вкриваюся кабанячою шкурою.
Мати її помилялася, вважаючи, що зуміла вберегти свою доньку від мене, бо ми з Квіткою домовилися, що будемо гладити себе поміж стегнами в один і той же час. Ви ніколи не пробували такої забавки? О, це так чарівно, коли відчуваєш усім тілом, як твоя кохана ластить себе ось тут, за стіною, і як подих її частішає, а тіло вкривається гусячою шкірою від надмірного збудження.
В таку ото пору оживає шкура дика, якою я вкритий, і починає ворушитися й стогнати. Щетина її наїжується, і міль шурхоче уві сні. В тій шкурі оживає цілий праліс: риплять сосни, похрумкує сніг, тихо дзвенить хвоя, і ніч гострить ножі смерти. Вага шкури поволі збільшується, мовби налягла на мене ціла ватага диків — тих самих, що йдуть слідами Квітчиного батька.
Деколи я вибирався на дах їхнього будинку буцімто для того, аби поправити телевізійну антену, а насправді я прикладав до ока далекогляд і так обережно-обережно ковзав поглядом по тонюсінькій смужці лісу, котра пропадала за обрієм. І коли з-за пагорба вигулькувала чиясь голова у чорній шапці, то я здогадувався, чия це голова, а раз, було, побачив зграю диків, що мчали, мов очманілі, просто на густозелені кущі ожини. Ожина стояла стіною, наїживши гострі ікла. Вепри налетіли на неї і їхні тіла враз
