Зло

обличчя:

- Коли я залетів до цієї кімнати, в мені вирувала лють. Я нічого не розумів, я був у розпачі. А потім я побачив вас. Як ви сиділи у цьому кріслі, оточені м'якими сутінками, вкутані в бліде світло лампи… І тоді одна-єдина думка розбила стіни мого гніву.

- Яка думка? - прошепотіла я.

- Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.

- Що? - Я не дихала.

Він спокійно повторив:

- Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.

У скронях вирувала кров. Так голосно, що я майже не почула свого наступного запитання:

- А ви бачили любов?

- Ні. Проте нічого подібного до вас я теж ніколи не бачив. Тому я й подумав, що вона - це ви. Хто в моїх очах, Марго?

- Я. - Я раптом захрипла.

- Це добре. - Він обережно торкнувся моєї руки. - Я хочу з вами зустрітися. Не треба думати нічого поганого. Я хочу повечеряти з вами, вибачитись за свою поведінку, подякувати за допомогу.

Божевілля! Я гарячково шукала причину ввічливої відмови.

- Але…

- Марго, я просто хочу мати можливість бодай ще раз подивитися на вас. - Ян не зводив з мене уважного погляду.

Боже мій, що я роблю?

- Гаразд.

- Ви згодні?

Ні! Ні, Марго! Нізащо!

- Так. - Я завагалася, хотіла ще щось додати, проте ще раз рішуче сказала: «Так».

- Коли?

- Може, завтра ввечері? Тоді ви зможете розповісти мені про замовлені книжки, бо я заінтригована.

- Тільки книжками?

Я знов усміхнулася. Вкотре вже. Що він зі мною робить? Як це йому вдається?

- Вас влаштовує, скажімо, о шостій?

- Так. - Здається, мені подобалося говорити йому це слово.

- Куди мені по вас заїхати?

Я дала йому свою адресу. Божевільна! Ідіотка! Що ти накоїла! А якщо він якийсь… Ні, він не такий. Не вірю. Ян закрив записничку і всміхнувся:

- Я вірю вам, Марго, але ніяк не можу повірити в таку удачу. Я й не сподівався, що ви погодитеся. Ми справді зустрінемося?

Я нахилилася до нього:

- Зазирніть мені у вічі, Яне. Кого бачите?

Знов його дивний погляд. В ньому якесь запитання чи, може, здогад? Незвичайна людина, дуже незвичайна.

До бібліотеки ввалилася галаслива юрба. Ян підвівся.

- Не смію довше вас затримувати. Ви й так витратили на мене багато часу. До завтра.

- До зустрічі.

Я дивилася, як він йшов до дверей. На порозі Ян озирнувся. І знов ці очі. Здається, я ними зачарована.

- До речі, Марго, книжка, яку ви зараз читаєте, моя улюблена. - Він уміхнувся і обережно зачинив за собою двері.

Знов нічого не розумію. Яка книжка? Я подивилася на стіл. А таки книжка. Булгаков. «Майстер і Маргарита». Книжка, яку я навмання вхопила з полиці, щоб створити видимість роботи для бібліотекаря. Цікаво…

Звичайний збіг?

Така біла стеля. Чому стелі завжди білі? Мені не подобається цей колір. Щоранку прокидаєшся, наче в лікарні. Повертаєшся у божевільню цього світу. Ласкаво просимо! Якою була поїздка? Не такою жахливою, як прибуття. Чому стелі не фарбують у рожевий?

До речі, прибуття справді жахливе. Все тіло нестерпно болить, кожна кістка співає свою власну жалібну пісню, голова взагалі відмовляється працювати. Я сіла у ліжку. Погляд сковзнув по зап'ястках. Синці! Я ж казала, що будуть синці! Чорт! Ви тільки подивіться: блакитно-червоні плями на руках. Та їх тепер ніякими браслетами не закриєш, хіба що перев'язати бинтом і ходити потерпілою від бандитського нападу. Ой, людоньки, мені зламали зап'ястки! Огидно, огидно, огидно. А потім ще це шампанське. Що я робила дорогою додому? Сподіваюся, не співала. А якби й співала, то що?

Гуртожиток повільно прокидався. Великий мурашник. Я подивилася на годинник. Дев'ята. На сьогодні планувалося щось важливе. Я напружено розмірковувала. Чергові відвідини університету перенесемо на вівторок, візити до знайомих відкладаються. Зателефонувати додому? Краще завтра. На роботу теж не треба. А, ось воно що! Робота. Я ж учора закінчила контракт, гроші у сумочці, а це означає, що сьогодні - день покупок. Серйозна справа!

Я підвелася і, не звертаючи увагу на стогін змученого тіла, пошвендяла до ванної. На збори у мене, як завжди, пішла година. Десять хвилин у ванній, двадцять - на макіяж. Двадцять на те, щоб одягнутися, і останні десять, щоб покласти в сумочку необхідне. Комусь може здатися, що день покупок - це безкінечна втіха. Якоюсь мірою з цим можна згодитися.

Уявіть собі. Ви повільно мандруєте з однієї фірмової крамниці до іншої, замріяно розглядаєте приватні колекції відомих кутюр'є, та невдовзі зустрічаєте її - річ, у яку закохуєтеся з першого погляду. Впевненим рухом витягаєте тугий гаманець, зверхньо всміхаєтесь продавцеві, який подає вам загорнутий у блискучий папір пакунок, а потім процедура повторюється знов і знов. Якщо отак дивитися, день покупок - справді ідеальна нагода віддатися примхам смаку, попестити себе і не думати ні про що, окрім подарунків. Рідкісних, чудових подарунків собі найкращій. А от чи можете ви уявити, на що перетвориться день покупок, якщо ключового елемента - тугого гаманця - немає? Я розповім.

Подумки чи на папері ви складаєте список необхідних речей. І не до примх, якщо треба безліч дрібниць для господарства, дещо з одежі, дещо з косметики та бодай щось їстівне. Розділ «що купити?» заповнений максимально. У розділі «за що купити?» стоїть мінімум. Щоб звести один до одного, треба бути чарівником.

І знаєте, що я помітила? У цій країні майже всі люди чарівники. Бо у фірмових крамницях можна побачити двох-трьох відвідувачів, а от наші базари ледве вміщують натовпи покупців, які гасають ними, як скажені, у пошуках знижок, давлять один одного, штовхаються, сваряться, одне слово, чаклують.

Зайве й казати, що базари я ненавиджу, проте, на превеликий жаль, за своїми фінансами належу саме до категорії «чарівників».

Вранці, коли я одягалася, все непокоїла одна думка: чому вікно в моїй кімнаті було повністю відчинене? Уночі прохолодно, а я вікно - навстіж, штори зірвала і гола - в ліжко! Чокнутися можна!

Базарна штовханина на якийсь час вибила ці думки з моєї голови. На порядку денному гостро стояло