Зло

- Зачекайте, Марго, ще одну хвилинку!

- Так?

- Будь ласка, запишіть мою адресу і номер телефону, я вас дуже прошу. Якщо вам буде потрібна допомога, звертайтеся, будь ласка. Я знаю, дівчині інколи потрібна допомога. Чоловіча. Такі ситуації у житті. Ну, ви самі знаєте. - Він виразно глянув на мої зап'ястки.

Такий милий… Я поставила сумочку на прилавок, вийняла блокнот і олівець. Простягнула йому. Він почав записувати. Руки тремтіли. Хвилюється. Може, я йому справді сподобалася? Чи синці його так вразили? Але дуже, дуже приємний хлопець.

- Ось! - Він повернув мені блокнот. - Тут моя адреса, номер телефону, робочий телефон і телефон друга. Це про всяк випадок, якщо не відповідатимуть перші два. Почерк зрозумілий? Моє прізвище - Яновський. Сергій Яновський. Друзі часто називають мене «Яном». Це через прізвище. Скорочено. Ви теж можете називати мене Яном. Я…

Проте я вже не слухала. Світу не існувало. Мій розум пірнув в океан спогадів. Серце билося несамовито, проте його ритм вибивав одне-єдине слово: Я-н, Я-н, Я-н. Теплі очі. Чорні, як ніч. Його очі, його голос, його усмішка. Один короткий подих, один-єдиний дотик губ, і народжується слово: Ян. Дві літери. Дві чудових літери. Ян. Безмежна ніжність. Ян. Солодкий біль. Ян. Ян. Ян. Хто ти? Де ти зараз? Звідки ти до мене приходив?

Я пробурмотіла Сергію щось незрозуміле і, не звертаючи уваги на його запитання й оклики, побігла геть. Я стрілою вилетіла з базару і швидко подалася додому.

Я згадала все - кожну деталь, кожну дрібницю. Все, що робив і говорив він. Все, що робила і говорила я. Кожен вираз його обличчя, кожен рух його тіла. Боже мій, боже мій, що я наробила? Кого я начаклувала собі холодної місячної ночі? Як може сон бути таким близьким до реальности? Збігаються дата, місце, люди і речі. Що це? Чари? Сон? Мара? Цього я не знала, проте одне знала точно - я помру, якщо це не повториться. Я не зможу без цього жити.

До гуртожитку я дісталася за годину - досягнення, яке іншим разом мене б здивувало, бо, зазвичай, я витрачала на цей шлях удвічі більше часу. Але яке це тоді мало значення? В ту мить значення втратило все, крім мого сну. Такого живого, такого реального.

Швендяючи кімнатою, я перекладала речі з одного місця на інше: почала готувати суп, поклала продукти на стіл, подивилася, поклала назад у шафу, взяла книжку, погортала сторінки, відклала, сіла на стілець, посиділа, подумала, перебралася на ліжко, полежала, подумала, підвелася, ще походила кімнатою, потім залізла з ногами на підвіконня і сиділа там, замріяно розглядаючи дерева, небо, перехожих.

Сутеніло. Я глянула на годинник. Матінко рідна! Пів на дев'яту! Оце так посиділа! Стільки справ, а я тут байдикую! Я підвелася, вимила посуд, підмела підлогу, витерла пил, зварила кави, підготувала деякі речі для прання, проте все це над силу, з таким напруженням, наче я вагони розвантажувала. Кожен м'яз скиглив, думки розбігалися, повіки стулювалися самі собою. Така слабкість, майже стареча немічність… Кава не вдалася, чашка розбилася, пральний порошок розсипався, миска перекинулася, і мокрі колготки згустком нутрощів вивалилися на підлогу. Я кинула їх назад у миску і знесилено впала на стілець.

До речі, мені ж сьогодні купили колготки! Я обвела кімнату поглядом у пошуках сумочки. її не було. Дивно. Недобре передчуття залоскотало десь на сантиметр нижче шлунку. В дитинстві мама казала мені, що саме там живуть передчуття - хороші й погані. Майже весь час вони сплять, однак, коли щось стається, прокидаються і різкими поштовхами дають про себе знати. Моє вже прокинулося. Я ретельно оглянула всю кімнату, зазирнула в кожну щілину, на кожну полицю, під стіл, під ліжко, навіть у каструлі. Немає!…

Після півгодинних пошуків я збагнула, що у кімнаті сумочки не було. Я похолола: там же всі мої гроші! Як я могла її загубити? Відповідь прийшла швидко: я залишила її на прилавку коло Сергія, коли він записував свою адресу. Там не тільки гроші, там ще документи, блокнот з адресами, телефонами, візитівками, моє улюблене люстерко ручної роботи - подарунок Дмитра на мій шістнадцятий день народження. Втрата такої цінної для мене речі була останньою краплею. Треба бути справжньою ідіоткою, щоб сподіватися на повернення сумочки незнайомою людиною.

Відчуття цілковитої безнадійности мого становища, власної безпорадности і безсилля вдарили мене, наче хвиля прибою. Я впала у ліжко, обхопила коліна руками і якийсь час лежала так, роздивляючись стелю. Потім мені стало зимно, я вкуталася ковдрою і швидко заснула, заколисана своїм смутком.

Здавалося б, така собі звичайнаріч - люстерко, а яку красу з нього можна зробити! Я уважно роздивлялася кружальце скла в моїх руках - стилізоване зображення повного місяця зі срібною облямівкою у вигляді великої кішки, що граційно розкинулася уздовж верхнього краю: довгі і сильні передні лапи майже торкаються гнучкого хвоста, оповиваючи дзеркало з боків, голова - у профіль, примружене око - маленький сапфір.

Недешева річ. І єдина в світі. її виготовив талановитий майстер на прохання Дмитра і за його ж ескізом. Ще ніхтоне дарував мені такої розкоші. Тоді я мало не задушила Дмитра в обіймах. Мій брат знав, як догодити

Я ще раз перевірила блідо-рожеву помаду на губах. Порядок. Очі? Бездоганно. Я поклала люстерко у сумочку і підійшла до великого дзеркала. Цікаво, а чи подобається Яну колір нічного неба? Це - моя найкраща сукня. Елегантна і романтична водночас. А що робити з волоссям? Вишукана зачіска чи просто мій природній водоспад? Я подивилася на годинник - майже шоста. Тоді запитання відпадає саме собою - часу на зачіску не залишилось. Щоки палали, руки тремтіли, я вхопила Алі з дивана, де він, позіхаючи, спостерігав за моєю метушнею, і притулила до себе:

- Алі, скажи, я гарна? Ну, будь ласочка, ти ж розумієшся на жінках! А якщо йому не сподобаюся? Може, я для нього - занадто товста чи занадто худа? Зависока чи занизька? - Алі чхнув. - Так, ти маєш рацію. Я верзу нісенітниці. Це все… хвилювання. Просто він такий… незвичайний! А ще в нього… Ти куди?

Алі стрілою побіг у коридор і почав нявкати. У двері постукали. Доволі гучно. Тричі. Моє серце мало не зупинилося. Та заспокойся ж ти!

Я глибоко вдихнула, видихнула, ще раз вдих - видих, і відчинила двері. На площадці стояв… ніхто. Точніше, він там не стояв. А ще точніше, там ніхто не стояв, там нікого не було, жодної душі. Спершу я нічого не відчула - ані розчарування, ані збентежености. Мабуть, серцю не вдаються такі швидкі переходи від однієї емоції до іншої. Але хвилювання теж зникло. Хоч щось.

Я відступила назад, щоб зачинити двері, коли побачила її. На килимку, перед порогом моєї квартири лежала темно-червона, майже чорна троянда. Не розмірковуючи, я присіла навпочіпки, щоб підняти з підлоги таку красу, проте не встигла її торкнутися, бо мою руку перехопила інша. Сильна, чоловіча.

Я підвела очі. Навпроти мене, так само навпочіпки, сидів Ян. Дві чорних безодні його очей. Він мовчки взяв троянду, обережно, наче вона була зі скла. Ми підвелися разом, і тепер я побачила, що він тримав у другій руці, яку до цього ховав за спиною. Великий, просто розкішний букет білих троянд. Януставив чорну троянду до інших, ліворуч від центра букета. «Як серце», - подумала я. Наступної миті Ян простягнув мені квіти, і його низький спокійний голос м'яким поштовхом розірвав тишу:

- Здрастуй.

Не зводячи з нього очей, я взяла букет і майже пошепки відповіла:

- Здрастуй… те.

Ян теж перейшов на шепіт:

- Не треба «те».

Непевним жестом я запросила його у вітальню. Ян зачинив за собою двері і пройшов у кімнату. Я помітила, що його зацікавили картини на стінах.

- Нічого, якщо я залишу вас наодинці з моїми стінами? Треба поставити квіти у воду.

- Зовсім нічого, тільки от чому ж «нас»? -