Він подивився на мене з такою іронією, що я не витримала і теж усміхнулася:
- Тому, що ти тут - не сам.
Він здивовано звів брови. Я мовчки показала на килим і залишила кімнату. Цікаво, скільки часу у нього піде на те, щоб одрізнити Алі від чорного килима?
Вода повільно наповнювала вазу. Квіти були незвичайними - тендітні й пишні водночас. Без усіляких там стрічечок і целофану, які я терпіти не можу. Лише квіти. Тільки зараз я помітила, як легко Ян розв'язав мою одвічну проблему: чорне чи біле?
Розумієте, мені завжди подобалися і білі, і чорно-червоні троянди. Коли в мене були білі, я мріяла про червоні, коли червоні, - про білі. Надати перевагу якимось одним я наважувалася. Як можна обирати між прекрасним і прекрасним? А цей букет був бездоганним.
Я саме відрізала зайве листя, як раптом відчула присутність Яна. Тихий, як… як… як… як кішка. Таке порівняння по-справжньому здивувало мене.
- Марго, обережніше з червоною! Вона - самі шпичаки.
- Чому? - Я спитала не обертаючись. На початку нашої розмови я прикинула, що Ян стоїть десь біля дверей у кухню, але наступна його відповідь пролунала майже коло мого вуха:
- Тому, що вона - королева.
Я озирнулася через плече. Ян стояв на відстані півкроку позаду мене. Раптом я зловила себе на думці, що ненавиджу цих півкроку.
- А інші?
Він зневажливо махнув рукою:
- О, інші цілком безпечні - жодного шпичака, жодної несподіванки.
- Це тому, що вони - лише свита?
- Вгадала. - Ян спостерігав через моє плече, як я рівномірно розміщувала квіти в вазі.
- Яне, навчи мене мові квітів!
- Не можу.
- Чому?
- Ти вже нею розмовляєш.
- Як це?
- У білих троянд ти відрізала досить багато листя, королеві залишила майже все. Та і в вазу поставила так, щоб вона була вищою за інші.
- Бо вона - прекрасна.
- Ні. Ти - прекрасна.
Я повернулася до нього з вазою в руках. Так, щоб вона була між нами, щоб між нами хоч щось було, опустила очі і побачила, що руки Яна теж зайняті.
На них, самовдоволено примруживши очі, лежав Алі. Мій Алі. Мій улюблений кіт, який нікому, крім мене, не дозволяв себе торкатися. Жодного разу. Ніколи. Мій відданий і водночас такий незалежний Алі. Найкращий товариш. Я не втрималася:
- Але як? Як тобі вдалося? Він що, сам пішов тобі до рук? Це неможливо! Алі нікого, крім мене, до себе не підпускає. Ніколи!
Ян усміхнувся:
- Ти ревнуєш? - Він повільно гладив чорну пухнасту шубку, вправними рухами пестив шию, чухав за вушками.
І ця підступна зараза муркотіла! Присягаюся! Це бісове створіння замалим не вило від насолоди. Маленький хвостатий зраднику! Ну, начувайся! Я до тебе ще доберуся! Але найстрашнішим було те, що я півжиття віддала б, аби помінятися місцями з цією продажною шкуркою. Тільки бвідчувати його руки намоїй шиї, плечах, грудях… Япочервоніла. Знав би Ян, про що я думаю!
- Ні. Так. Не знаю. Просто він ще ніколи себе так не поводив.
Ян усміхнувся:
- Я теж.
- Проте… Як тобі вдалося? Ніяк не збагну!
- Це було нескладно. - Він примружив очі. - Ми маємо багато спільного.
- Наприклад? - Наші погляди зустрілися, і я вкотре мало не знепритомніла від темного полум'я його очей.
- Як і він, я втрачаю від тебе розум.
Куди поспішають хвилини? Чому не можна ухопити їх, немов неслухняне собача, посадити на міцний поводок і тримати при собі, скільки заманеться?
Початок на десяту. Ми розмовляли, розмовляли, розмовляли. Я й не пам'ятаю, що їла, що пила. Не пам'ятаю, як виглядав офіціант, і чи був він взагалі. Не знаю, у якому ми були ресторані. Я бачила лише Яна і вогонь каміна за його спиною. Ми розповідали один одному випадки з дитинства, відкривали таємниці, ділилися планами і спогадами, обговорювали сотні тем і не могли зупинитися.
Мені здавалося, ніби все життя до зустрічі з Яном я була німою і глухою. Розмова приносила майже фізичну насолоду, її інтимність стерла всі межі, оволоділа кожною клітиною мого тіла, кожною думкою мого розуму. Минуле сплелося з майбутнім у дивний візерунок, в якому реальність була лише одним із фрагментів.
- Чому ти став саме архітектором?
- Я жадав створювати, а не руйнувати. Після армії це бажання стало ще сильнішим.
- Там було страшно?
- Де?
- На війні. Ти ж був там, так?
- Так. Там було страшно. Кожну країну можна перетворити на справжнє пекло. Навіть таку гарну, як Афганістан.
- Яке щастя, що я не бачила війни.
Він лукаво всміхнувся. Розбещений тринадцятирічний хлопчисько.
- Невже? А в мене таке враження, що твої зап'ястки нещодавно вистояли в добрячій битві.
Я відмахнулася:
- Та це я просто поранилася, коли…
- Ні, ні, ні! - Він відмахнувся обома руками від моєї невмілої брехні і відкинувся на спинку крісла. - Не треба! Ти не питала мене, де я був. Я розповів тобі сам. Я не питаю тебе. Розкажеш, коли захочеш, але правду.
- Гаразд. - Я подивилася на синці, які підступно виглядали з-під рукавів. Нічого не допомогло - ні крем, ні пудра.
- Вони - огидні, так?
Здивований погляд.
- Хто?
