- Ні, Костю! Ні. Так не можна! Ми не можемо вирішувати, хто на що заслуговує. Залиш його. Годі вже. Годі!!!
Костянтин вхопив мене за руки, стиснув їх так, що я скрикнула від болю.
- Годі, кажеш? Та таку погань треба вбивати. Чуєш? Вбивати, винищувати, викидати, як сміття, як бруд, бо такі не заслуговують на життя. А що, якби мене не було поруч? Що, якби він тебе зґвалтував? Тоді ти благала б, щоб я його вбив. Тоді ти сама б мені ніж подала. - Він ще міцніше стиснув мої руки і прокричав в саме обличчя:
- А що, якби він тебе вбив? Що тоді? І ти ще жалієш цю наволоч??? - Він відштовхнув мене. Я витерла краплини його слини з обличчя. Подивилася на свою руку. Чорт! Я ж забула, що вона в крові. Тепер, мабуть, розмазала по щоках.
- Костю, я його не жалію. - Я говорила спокійно і повільно, наче збираючись з думками. - І не знаю, що було б, якби, аби та якщо б. Я тільки знаю, що ти мені допоміг, і я тобі дуже вдячна. А ще я знаю, що ти мало не вбив цього хлопця. - Мій голос мимоволі гучнішав. - А ще я знаю, що ми не можемо кинути його тут, бо він помре. Він помре, Костю, бо в нього щонайменше струс мозку, зламані ребра, відбиті нирки і внутрішня кровотеча!!! Ти чуєш мене? - Тепер слиною бризкала я. - А ще я знаю, що ти перетворив його обличчя на шматок м'яса! А ще - ти вибив йому зуби і розтрощив кістки! А ще я знаю, що ти мав би спинитися, бо навіть якщо він - нелюд, навіть якщо він і не заслуговує на життя, ми залишаємося людьми! Ти розумієш це, Костю? Ми - люди. Ми не такі, як він. Ми не маємо жодного права вбивати інших людей, навіть якщо вони - погань, бо тоді ми теж перетворимося на погань! Боже мій, Костю! Що ж ми наробили!
Я відвернулася від нього і ступила до стежки, коло якої жужмом скривавленого лахміття лежав хлопець. Костянтин вхопив мене за руку і повернув до себе:
- Марго, що ти, до біса, робиш???
- Збираюся подивитися, чи він ще живий.
Я спробувала вирватися, проте він ще міцніше стиснув мою руку лещатами пальців.
- Ні. Не смій до нього підходити. І не думай. - Другою рукою він витягнув з кишені телефон і викликав невідкладну допомогу. - Все, Марго. Це все, що я можу для тебе зробити.
- Для мене?
- Так. Для нього я цього ніколи не зробив би. Ходімо звідси.
Їхали мовчки. Я дивилася на зоряне небо, намагаючись знайти там Венеру, проте в мене нічого не виходило. Перед очима одна за одною з'являлися картини, як фотографії в альбомі: зосереджене обличчя Костянтина, його кулак розбиває хлопцю рот, розчавлює око, ламає ніс, кров ллється на червону сорочку. Червоне на червоному. Чому на його обличчі не було жодних емоцій? Ані люті, ані ненависти, ані огиди. Я згадала слова Сергія. «Мій батько небезпечний. Він вбиває людей».
Раптом Костянтин зупинив машину. Я озирнулася: до Харкова ще далеченько. Ми стояли на великому пагорбі, з якого все місто було видно, як на долоні: розсип різноколірних ліхтариків у темряві ночі. Дзеркальний відбиток зоряного неба. Костянтин вийшов з машини, трохи одійшов, зупинився, закурив. Чекав на мене. Про це свідчили напружені м'язи спини, опущені плечі. Голова трохи нахилена убік. Він наче прислухався. Я чула, як він гукав мене подумки, тому вийшла з машини, підійшла до нього, і ми разом роздивлялися нічне місто.
- Знаєш, Марго, бувають обставини, за яких виникає безліч запитань, проте насправді все можна звести до одного-єдиного. Справжнє запитання завжди одне. Якого біса тебе потягло у той сад?
Я зібрала усі думки, переглянула їх, мов каталог товарів, зупинилася на тій, що обійдеться дешевше.
- Я замислилася. Там було так затишно. Хотіла помилуватися квітами. Розслабилася. Я й гадки немала, що це небезпечно.
Костянтин замислено вдивлявся в темряву перед собою, тому здавалося, що все, що він говорить, адресувалося не мені, а нічному місту, деревам, небу.
- Жінки не мають права розслаблятися у безлюдному парку вночі. Жінки не мають права вважати парки уночі затишними. Жінки не мають права гуляти вночі насамоті і думати, що це безпечно.
- Але ж, Костю, я знала, що ти поруч, от і не боялася. Якби була сама, я ніколи цього не зробила б. І до ресторану вночі сама не пішла б, враховуючи, що він аж за містом.
Костянтин рвучко повернувся до мене:
- Марго, ну яке це має значення? За містом, у місті… Не можна бути такою необачною. Ти - жінка. Ти повинна пам'ятати, що цей світ - небезпечне місце. Щохвилини якийсь покидьок може завдати тобі шкоди. А ти… Ти наче не по землі ходиш. Завжди замріяна, завжди замислена. Здається, ти поруч, а подивишся тобі у вічі - тебе тут нема. Прокинься, Марго! Цей світ жорстоко карає за неуважність.
- Костю, заспокойся! Тебе послухати, то на мене на кожному розі чекає маніяк з ножакою. Я контролюю ситуацію. В межах можливого. В мене нема звички ходити самій вночі, відвідувати підозрілі заклади і зазирати до темних завулків. Я дбаю про себе, Костю. Те, що сьогодні сталося, - випадок, а не закономірність. Від цього ніхто не застрахований. Ти все життя уникатимеш моря, бо не вмієш плавати, і одного дня втопишся в звичайній калюжі.
Костянтин роздратовано відкинув цигарку. Вона полетіла, наче упала зірка.
- Отаких дуреп, як ти, найчастіше і ґвалтують. Зрозумій, Марго, ти вродлива. Хочеш цього чи ні. Вродлива і слабка. Ти, як маяк, для кожного чоловіка. Тобі потрібен захист. Ти не можеш гуляти сама собою. Ти не кішка.
- Гаразд, гаразд! Що ти пропонуєш? Мені не довіряєш, що ж тоді? Купиш мені пістолет? Вріжеш у мої двері ще чотири замки? Прикуєш мене до себе? Не випускатимеш мене з квартири?
Він подивився на мене. Дивний погляд. Співчуття і сама впевненість.
- Тобі потрібен захист. - Він подивився вбік. - Я приставлю до тебе охорону.
Я сама собі не вірила.
- Що???
- Ти чула. Я найму для тебе охоронця. Мене аж занудило від раптового нападу люті.
- Ти не посмієш! Хто ти, до біса, такий? Ти не мій батько, не чоловік! Ти взагалі ніхто! Я просто сплю з тобою!
Костянтин похитав головою:
- Тема вичерпана, Марго. Тебе охоронятимуть. Я знаю, як високо ти цінуєш власну свободу, проте це необхідно. Тільки так я буду впевнений, що з тобою нічого не скоїться.
Сльози застували мені очі.
- Ні, Костю. - Голос зірвався на шепіт. - Ти цього не зробиш. Не посмієш.
Він спокійно подивився на мене:
- Б'ємося об заклад?
Я накинулася на нього, почала щосили гамселити в груди - марно. Відчуття таке, ніби всім тілом б'єшся об залізний сейф.
- Чого тобі від мене треба? Дай мені спокій! Я не хочу тебе бачити! Я не хочу тебе, ти чуєш? Я тебе не хочу! Що ти зі мною робиш? Чого ти вдерся в моє життя? Ти завдаєш мені стільки болю! Тільки біль! Ти руйнуєш мене, Костю! Чому, чому???
Наші погляди зустрілися. Я завмерла. В його очах була я. Не два смарагди, не коштовне скло. Старовинне венеційське дзеркало, в якому я бачила своє відображення. Костянтин повільно став на одне коліно, на друге. Безсило опустив руки і подивився на мене з таким відчаєм, що мені стало лячно.
- Вибач, Марго. Я захворів. Я захворів на тебе. Я не можу від тебе відмовитися. Ти мені потрібна. Все своє життя я повільно йду на дно, і тобі цього не змінити. Проте ти робиш моє падіння таким солодким, дівчинко. Я ніколи тебе не відпущу. Пробач мені, якщо зможеш, але… я кохаю тебе. Закоханий до нестями.
-
