- Навіщо?
- Я хочу побачити тебе. Всю. Роздивитися і запам'ятати.
- Ти знаєш моє тіло, Яне.
- Очима не так добре, як пальцями. Скинь простирадло, будь ласка.
- Гаразд, я скидаю простирадло і запитую. Доки відповідаєш - дивишся. Нема відповіді - простирадло повертається на своє місце. Згода?
Ян замислився, потім подивився на мене, примруживши очі.
- Граємо?
Я трохи підняла простирадло:
- Я чекаю, Яне.
Не зводячи з мене очей, Ян намацав на підлозі пачку цигарок, витягнув одну, закурив.
- На всі питання рано чи пізно доводиться відповідати, зіронько. - Він наче розмірковував вголос. - А це - непогана форма допиту. Згоден.
Простирадло безгучно ковзнуло на підлогу. Я відкинула кучері з лоба, з насолодою потягнулася і повернулася до Яна.
- Що таке «кетара»?
Його очі блукали моїм тілом.
- Чоловік, якого кохає Богиня.
- Венера? Богиня Кохання?
- Так.
- Чому ж це слово так злякало старого цигана?
Ян злегка вигнув брову. Лукава усмішка:
- Божевільний мадяр. Наслухався безглуздих казочок.
- Це не та відповідь, яка мені потрібна. - Я потяглася по простирадло. Ян зупинив мене.
- Гаразд! «Кетара» - це обраний. Вшанований справжнім коханням, подарунком Богині. На знак любови Богиня спотворює обличчя свого обранця, демонструючи цим зневагу до зовнішньої краси, яка лише тлін, і до суто плотської любови. За її задумом, страховисько або вмирає, не витримавши жорстокої правди, а саме, що в цьому світі бажають лише красивої оболонки, або пізнає найвищу любов і стає «кетара» - людиною, з якою говорить Богиня. За легендою, така людина володіє надприродними силами, бо несе в своєму серцістародавню таємничу магію, сильнішу за смерть і життя. Своє кохання.
Я спробувала знайти його очі, проте Ян схилився над моїм волоссям, роздивляючись довгі кучері у блідому місячному сяйві, порівнюючи їхній колір з чорнотою трикутника, який єднає мої ноги.
- Але ж ти - не почвара, Яне.
Він усміхнувся.
- Ти просто цього не розумієш, зіронько. Дивись! - він узяв мій локон, накрутив собі на палець, зав'язав вузлом. - Ти заплуталася в мені. Ти зачарована.
- Це погано?
Він знизав плечима:
- Це не добре і не погано. Це просто є. Я шукав тебе від самісінького народження, Марго. Гадаю, я не помер тоді, на уламках дзеркала, бо знав, що зустріну тебе в цьому світі.
Я заплющила очі. В якому світі, Яне? В якому?
- Все своє життя я купував жінок за гроші, Марго. Прекрасних і потворних, шукаючи серед них ту, в очах якої побачу себе.
- І жоднажінка не дарувала тобі свого тіла просто так?
- Яка різниця, як віддається тіло: за гроші чи за бажанням? Жодна жінка ніколи не дарувала мені себе, всю себе, до останнього, як ти. А щодо тіла, то була одна, їй подобалося, коли її ґвалтує страховисько.
Я відвернулася від нього:
- Припини, Яне! Я не хочу цього чути.
Він пригорнув мене до себе:
- У нас угода. Ти запитуєш - я відповідаю. І дивлюся.
Я спробувала його поцілувати, проте він мені не дозволив:
- Ш-ш-ш… Я ще не додивився до кінця.
- Гаразд, тоді я ще не допитала. Якою мовою ти тоді розмовляв?
- Тхета. Мертва мова. Нею багато століть тому провадилося служіння Венері. Прекрасний і небезпечний ритуал.
- Злий?
- Ні. Величний і… темний. Знаєш, такого дивного кольору прозорої темряви.
- Як сутінки?
- Точно. Як сутінки.
- Звідки ти все це знаєш? Мову, легенди? Ти ж виховувався в дитбудинку.
- Так. Але до мене приходив один з Останніх. Сказати б, друг родини. Щоп'ятниці впродовж дванадцяти років. Забирав мене на весь день до себе, в невеличку хибарку на околицях Львова. Розповідав і вчив. Щомісяця шостого числа водив на якісь таємничі збори. Проте мені там ніколи не подобалося - купка божевільних бомжів, які удають із себе хіромантів. Старий народ помер, а з ним і його знання. Нічого не залишилося.
- А Богиня, Яне? Вона теж померла?
- Не знаю, зіронько. Часом мені здається, що їй обридло мандрувати небом і вона спустилася на землю. Все. Кінець допиту. Іди до мене!
- Стривай, Яне. Будь ласка, ще одне запитання. Одне-єдине.
- Слухаю.
- Ти… один із Них? Твій батько був ктархом, так?
Ян голосно розсміявся:
- Що? Цей виродок? Та він і поруч з Князями не стояв! Ні. Мій батько з Катулів. Ктархом була моя мати. - Він накрив мене своїм тілом.
Вранці мене розбудив телефон. Я спробувала звільнитися з обіймів Костянтина, проте він тримав мене так міцно, наче малюк улюблену іграшку. Чому «наче», Марго? Ти і є його улюблена іграшка. - Ой, будь ласка, не починай з самого ранку! Телефон настирливо вимагав уваги. Я потрусила Костянтина за плече:
- Костю, випусти мене! Ко-о-о-стю! Можеш не прокидатися, просто забери руки, будь ласка!
Він пробурмотів щось незрозуміле, різким рухом сів у ліжку, нахилився до нічного столика і, не
