Гра в бісер

плаваючи й пірнаючи, шукав його доти, доки сам не знесилів від лютого холоду. Ледве тримаючись на ногах, задихаючись, він нарешті вийшов на берег, побачив там купальний халат Магістра, підняв його й машинально почав розтирати ним заклякле тіло, аж поки нагрівся. Наче приглушений, він сів на осонні і втупив очі у водяне плесо. Холодне зеленкуватосинє озеро здавалося йому тепер дивовижно порожнім, чужим і зловісним. Кволість і млість потроху минали, він дедалі чіткіше усвідомлював, яке страшне лихо щойно скоїлось, і його огортало почуття безпорадності й глибокого смутку.

«Яке горе! — думав він нажахано. — Це через мене він загинув!» Аж тепер, коли не було вже перед ким показувати свою гордість і не було вже кому опиратися, хлопець збагнув своїм зболілим, переляканим серцем, як він устиг полюбити цю людину. І коли він сидів отак, усвідомлюючи, що хоч би які він шукав виправдання, все ж таки вина за Магістрову смерть лежить на ньому, серце його затремтіло в приголомшливому передчутті, що ця вина змінить його самого і його життя, що вона зажадає від нього чогось більшого, ніж він сам сподівався від себе.

ВЛАСНІ ТВОРИ ЙОЗЕФА КНЕХТА ВІРШІ ШКОЛЯРА І СТУДЕНТА

СКАРГА

Нам буття не судилось. Ми — тільки потік.
Ми всі форми наповнюєм радо собою:
Форму ночі і дня, русла років і рік,
Піднебіння печери і тишу собору.

І нема нам спочинку, нема вороття,
Ми в дорозі, ми гості, — ні поля, ні плуга.
Нас жене по світах вічна спрага буття,
У завершеність форми не втілена туга.

Ми не знаємо, хто ми. Ми — сни у віках.
Мов крізь пальці, проходим крізь час і природу.
Ми лиш глина покірна у бога в руках,
Котру ліплять, але не випалюють зроду.

Зупинитися! Бути! Зажевріть теплом!
Ось до чого ми прагнем у вічній тривозі.
Але прагнення ці — лиш міраж, лиш фантом,
Що ніколи не стане спочинком в дорозі.

ПОСТУПКА

У непохитних душі не прозріли,
Дратують їх шукання наші ревні.
Що світ плаский, — у цьому вони певні,
А третій вимір — це вже підозріло.

Бо й справді, як жилося б нам печально
Яку мороку мали б не одну,
Якби цей світ, крім вимірів звичайних,
Та мав ще й третій вимір — глибину.

То, щоб стояти твердо на землі,
Скасуєм третій вимір взагалі!
Бо сумніватись в істинах неґречно,
І якщо вглиб дивитись небезпечно,
То третій вимір зайвий, безперечно.

АЛЕ МИ ТУЖИМ ПОТАЙ…

Тягар буття не давить нам на плечі,
І наших мрій реальність не зімне.
Це існування наше неземне —
Як танець фей навколо порожнечі.