Гра в бісер

Так у душі і захват, і порив,
Ледь спалахнувши, гасне, і натомість
Приходить жаль, що все ж це до пори,
Як щось одвіку вкладене в свідомість.

Та над цією прірвою розрух,
В долинах смерті, де сама трагічність,
В кромішній тьмі пручається наш дух,
Долає смерть і світиться крізь вічність.

ОСТАННІЙ ГРАВЕЦЬ У БІСЕР

Сидить старий, схиливши сиві скроні,
Перебирає бісер на долоні.
А навкруги — руйновище країни,
Повзучий плющ повився на руїни,
Гуде бджола. І над добром і злом
Лунає лиш приглушений псалом.

І той, що був колись такий славетний,
Ніким не перевершений гравець
В грі символів, мандрівник і митець,
Мав розум вільний, гордий і шляхетний, —
Старий, самітний, головою срібен,
Тепер він став нікому не потрібен.

Юнак до нього труд свій не приносить,
Магістр його на диспут не запросить.
Минуло все. Нікого вже немає.
Ні тих духовно вишуканих кіл,
Ні храмів тих, ні касталійських шкіл,
Нема вже їх… Старий відпочиває
Серед руїн. Над ним пливуть хмаринки.

В його руках барвисті намистинки.
Вони — як ієрогліфи печалі,
Що так колись багато означали!
Життя урвало ниточку хистку.
Тепер це тільки скельця кольорові,
Синенькі, білі, жовті, пурпурові,
Вони тихенько котяться крізь пальці
Старечих рук і губляться в піску…

ДО ОДНІЄЇ ТОККАТИ БАХА

Правічна тиша і правічний сон…
І враз крізь пітьму, як сліпучий зонд,
Пробився промінь. Пронизав безмежність.
Із хаосу вихоплює світи.
І розтинає прірву чорноти
На день і ніч, життя і протилежність.

Вдихає душу божому рабу,
Снагою зел запліднює природу,
Бажанням дії, боротьби і плоду.
Вливає небо в чашу голубу.
І творить світ живий і неповторний,
І славить все той промінь животворний.

А потім він у безмір лине знову,
Шукаючи свою першооснову,
Крізь ті світи, які він сам створив, —
Молінням рук, простягнутих угору,
Любов’ю, гнівом, обрисом собору, —
Це боротьба, це щастя, це порив!