Гра в бісер

Наш світ ясний, у нас немає долі.
Є лиш ума забави чарівні.
Але як страшно тужить в глибині
Кривава праніч варварства й сваволі!

В кружлянні мрій, в гармонії симетрій,
Легкі, як німби інопланетян, —
О, як ми тужим потай за життям
З вогнем зачать і таїнствами смерті!

ЛІТЕРИ

Ми інколи беремся до пера
І звично пишем літери і коми,
Які відомі кожному. Це гра,
Що має здавна правила й закони.

Але, якби побачив їх дикун
Або людина з місяця, — дивами
Для нього був би знаків цих табун,
Це біле поле, всіяне словами,
Кабалістичним плетивом чудним
В химерних візерунках алфавіту
Тоді, мабуть, постав би перед ним
Страшний і незбагненний образ світу.
Були б там роги, ноги і хвости,
Рослини, змії, птиці й поторочі.

І, вражений до сліз, до німоти,
Він би читав їх, як сліди воронячі.
І в цих відбитках найрізніших мов,
У цьому хмизі втіленого звука
Побачив би, як жевріє любов,
Палає гнів, обвуглюється мука.
Він би жахався, плакав, і тремтів,
І переляк вишіптував, як знахар,
Збагнувши безмір зоряних світів
У мікросвіті цих графічних знаків,
Де стільки літер нижуться в рядки,
Такі чіткі й однакові, що навіть
Життя і смерть, кохання і ненависть
Стають подібні, наче двійники…

І врешті б він, бурмочучи закляття,
Той білий аркуш кинув у багаття,
І, при багатті мирно задрімавши,
Повірив би, що чарів тих нема вже,
Що весь той жах розвіявся, минув,
І аж тоді б він, певно, усміхнувся,
І аж тоді б з полегкістю зітхнув.

ЧИТАЮЧИ ДАВНЬОГО ФІЛОСОФА

Те, що було ще вчора над усе,
Найвищий досвід, наймудріша теза, —
Тьмяніє раптом і втрачає сенс,
Як партитура без ключа й діеза.

І побудова гарна і струнка,
Що в ній було доцільне все і вічне,
Безладно розпадається, зника,
Мов губить враз ядро своє магічне.

Так і обличчя, любі нам колись,
Такі прекрасні, юні і відверті,
В печалі зморщок тінями взялись
І визрівають, блякнучи, для смерті.