— Ви цілком маєте слушність, Пенкрофе, — відповів йому журналіст, — але все залежить від вас! Дістаньте нам заліза для цівки рушниці, сталі для магазина й затвора, селітри, деревного вугілля і сірки для пороху, живого срібла, азотної кислоти для запалу, а ще — свинцю для куль, і Сайрес наробить нам першокласних рушниць.
— Ну, всі ці речовини ми, безумовно, зможемо розшукати на острові, — сказав інженер, — але для вогнепальної зброї потрібні досконалі прилади і дуже точні інструменти. Та нічого, пізніше подивимося…
— І навіщо, — вигукнув Пенкроф, — навіщо ми викинули за борт гондоли всю зброю, усе знаряддя і навіть кишенькові ножі?!
— Та ж якби ми їх не викинули, то самі опинилися б на дні моря, Пенкрофе! — зауважив Герберт.
— Атож, ваша правда, синку, — погодився з ним моряк і додав: — Хотів би я бачити, як отетеріли від здивування Джонатан Форстер і його супутники, побачивши наступного ранку порожню площу! Глядь, а кулі як не було!
— Мені байдуже, здивувалися вони чи не здивувалися! — сказав журналіст.
— Е-е, що не кажи, а це таки моя ідея! — задоволено мовив Пенкроф.
— Чудова ідея, Пенкрофе! — сміючись, зауважив Гедеон Спілет. — Завдяки їй ми й опинилися на цьому острові!
— Краще я сидітиму на цьому острові, ніж у полоні в південців! — вигукнув моряк. — Особливо відтоді, як до нас-приєднався Сайрес Сміт!
— І я теж, слово честі! — погодився з ним журналіст. — А втім, чого нам бракує? Нічого!
— Чи то пак… усього! — додав Пенкроф і вибухнув сміхом, аж затрусилися його широчезні плечі. Зрештою, рано чи пізно ми виберемося звідси!
— І, можливо, набагато раніше, ніж ви можете уявити, друзі мої! — заспокою їх інженер. — Якщо, звісно, острів Лінкольна лежить не надто далеко від якогось заселеного архіпелагу чи континенту. За годину ми про все довідаємося. Я не маю при собі карти Тихого океану, але дуже чітко уявляю собі його південну частину. За широтою, яку ми з вами сьогодні визначили, острів Лінкольна, безумовно, мав лежати на паралелі, що перетинає на заході Нову Зеландію, а на сході — Чілі. Але між цими двома землями відстань щонайменше шість тисяч миль. Тепер нам залишається визначити, в якій саме точці цього широкого морського простору перебуває наш острів, і незабаром ми дізнаємося про це, сподіваюсь, досить точно визначивши географічну довготу острова.
— Мені здається, що на тій самій широті найближче до нас лежить архіпелаг Туамоту, чи не так? — запитав Герберт.
— Так, — відповів інженер, — але й до нього відстань понад тисячу двісті миль.
— А там що? — вказуючи рукою на південь, запитав Наб, який дуже зацікавлено прислухався до їхньої розмови.
— Там нічого немає, — відповів Пенкроф.
— Там справді нічого немає, — додав інженер.
— Добре, Сайресе, а якщо острів Лінкольна лежить лише за двісті чи триста миль від Нової Зеландії або Чілі?.. — запитав журналіст.
— Що ж, — відповів інженер, — у такому разі ми збудуємо не хижку, а корабель, і боцман Пенкроф поведе його морем.
— Залюбки! — вигукнув моряк. — Я ладен стати й капітаном… аби тільки ви подумали, як змайструвати човна, який тримався б на воді і не боявся хвиль!
— Треба буде — все придумаємо! — відповів Сайрес Сміт.
Поки тривала ця розмова між чоловіками, котрі справді не знали жодних сумнівів, наближався час, коли інженер мав починати спостереження. Але як же він це зробить без інструментів? От цього Герберт не міг ніяк збагнути.
На ту пору спостерігачі перебували на відстані шести миль від Комина, недалеко від дюн, де розшукали інженера після його загадкового порятунку. У цьому місці вони стали на перепочинок і приготували свій обід — як-не-як, а вже було пів на дванадцяту. Герберт пішов по прісну воду до струмка, що тік неподалік, прихопивши з собою глечика, — його ніс Наб.
Поки інші готувалися до обіду, Сайрес Сміт у свою чергу готувався до астрономічних спостережень. Він вибрав чисту й рівну площину на піщаному березі, вилизану морем під час відпливу. Дрібний пісок лежав дзеркально рівним шаром. А втім, не мало великого значення, чи горизонтальна його поверхня, так само, як не варто було домагатися того, щоб палиця завдовжки шість футів, устромлена інженером у пісок, стояла перпендикулярно до поверхні. Навпаки, інженер навіть трохи нахилив її на південь, тобто у бік, протилежний сонцю, адже не треба забувати, що для колоністів острова Лінкольна, що лежав у Південній півкулі, сяюче денне світило здійснювало свій рух над північним, а не над південним обрієм.
Лише тоді Герберт збагнув, яким чином інженер хоче визначити кульмінаційну точку перебування сонця в зеніті, тобто його проходження через меридіан острова, іншими словами, визначити полудень для даної місцевості. Він хотів зробити це, скориставшись тінню, що падатиме на пісок від застромленої жердини, — цей спосіб і без астрономічних інструментів міг дати йому хоч і не зовсім точну, наближену, та все ж потрібну шукану величину.
У той момент, коли довжина тіні стане найменшою, і справді настане полудень, а тоді досить буде стежити за кінцем тіні, аби помітити, коли вона після поступового скорочення почне видовжуватися. Трохи нахиливши жердину в протилежний від сонця бік, Сайрес Сміт таким чином видовжив тінь, а отже полегшив можливість стежити за зміною її довжини. І справді, що довша стрілка годинника, то легше стежити за рухом її кінчика по циферблату. В даному разі тінь від жердини була нічим іншим, як стрілкою на циферблаті.
Коли Сайрес Сміт вирішив, що настала вирішальна мить, він став навколішки на піску і, встромлюючи в пісок маленькі дерев’яні кілочки, почав відмічати послідовне скорочення тіні від жердини. Надзвичайно зацікавлені товариші нахилились у нього над головою і напружено спостерігали за його діями.
Журналіст тримав у руці годинника, аби точно відмітити час, коли тінь стане найкоротшою. Крім того, оскільки Сайрес Сміт здійснював свої спостереження 16 квітня, коли істинний і середній час збігаються, то час, відзначений Гедеоном Спілетом, мав бути істинним часом для Вашінг-тона, що повинно полегшити інженерові розрахунки.
Проте сонце рухалося дуже повільно, а тінь від жердини мало-помалу скорочувалась, і коли Сайресові Сміту здалося, що вона починає збільшуватись, він запитав:
— Котра година?
— Одна хвилина на шосту, — відповів Гедеон Спілет.
Тепер лишалося тільки обчислити результати спостережень, а це вже було простіше простого. Як ми бачимо, відстань між вашингтонським меридіаном і меридіаном острова складала п’ятигодинну часову різницю у круглих числах, тобто на острові Лінкольна був полудень у той час, коли у Вашингтоні була п’ята вечора. Сонце, рухаючись небозводом, пересувається на один градус за чотири хвилини, або на п’ятнадцять градусів за годину. П’ятнадцять градусів, помножені на п’ять годин, складають сімдесят п’ять градусів.
Оскільки географічна довгота Вашингтона дорівнює 77°3?11?, а з заокругленням сімдесят сім градусів, рахуючи від Грінвіцького меридіана, що його і американці, й англійці беруть за відправну точку, визначаючи довготу, то острів перебуває на сімдесят сім градусів плюс сімдесят п’ять градусів на захід від Грінвіцького меридіана, або на сто п’ятдесят другому градусі західної довготи.
Сайрес Сміт оголосив цей результат своїм товаришам, беручи до уваги ймовірні похибки при спостереженні, так само як зробив, визначаючи широту, і вважаючи за можливе твердити, що острів Лінкольна перебуває між тридцять п’ятою і тридцять сьомою паралелями та між сто п’ятдесятим і сто п’ятдесят п’ятим меридіанами на захід від Грінвіцького меридіана.
Можлива похибка, яку він відносив на рахунок неточності спостережень, «складала, як ми бачимо, п’ять градусів і за широтою, і за довготою, а оскільки один градус дорівнює шістдесяти милям, то похибка у визначенні точного місцезнаходження острова може складати до трьохсот миль за довготою й за широтою.
Проте ця похибка не повинна впливати на майбутню ухвалу Сайреса Сміта і його супутників. Для кожного з них було цілком очевидним, що острів Лінкольна лежить на такій відстані від будь-якої землі чи архіпелагу, що лише шаленець міг би відважитись спробувати перетнути її на хисткому невеличкому
