човні.
Та й справді, одержані координати свідчили, що до Таїті й островів архіпелагу Туамоту щонайменше тисячу двісті миль, до Нової Зеландії — тисячу вісімсот миль, а до берегів Америки — понад чотири з половиною тисячі миль.
І хоч як Сайрес Сміт напружував пам’ять, він не міг пригадати, щоб хоч який-небудь острів у цій частиш Тихого океану був розміщений так само, як острів Лінкольна.
РОЗДІЛ XV
Наступного дня, 17 квітня, перші слова, промовлені моряком, були звернені до Гедеона Спілета:
— Отже, пане, що ми сьогодні робитимемо?
— А що Сайрес скаже, — відповів журналіст.
Як з’ясувалося, з цеглярів і гончарів інженерові супутники тепер мали стати металургами.
Напередодні, після обіду, колоністи дійшли аж до краю мису Щелепи, що за миль сім від Комина. Саме там закінчувалося пасмо піщаних дюн і починалися пагорби вулканічного походження. Навколо вже здіймалися не гранітні кручі на зразок плоскогір’я Широкий Обрій, а тяглося пасмо дивовижних примхливої форми скелястих пагорбів, які обрамляли вузьку бухту, відгороджену мисами, що утворилися з мінералів, вивержених вулканом. Дійшовши до того місця, колоністи повернули назад і до ночі добулися до Комина, але не лягали спати, аж поки остаточно вирішили питання, чи можуть вони думати про спробу залишити свій острів.
Від архіпелагу Туамоту їх відокремлювала значна відстань — тисяча двісті миль. Жодне суденце не допомогло б подолати таку відстань, особливо напередодні осінньої негоди. Про це категорично заявив Пенкроф. Крім того, спорудження найзвичайнісінького човна, навіть якби були всі необхідні інструменти, — надзвичайно складна справа, а оскільки колоністи їх не мали, то потрібно було починати з виготовлення молотків, сокир, тесел, пилок, свердел, стругів і такого іншого, що потребуватиме значного часу. Тож колоністи ухвалили зимувати на острові Лінкольна і для цього підшукати зручніше житло, аніж Комин.
Перш за все йшлося про використання залізної руди, поклади якої інженер помітив у північно-західній частині острова, і виплавку з неї чи то заліза, чи то сталі.
Як правило, в руді не буває металів у чистому вигляді. Переважно знаходять їхні хімічні сполуки з киснем або із сіркою. І саме ті два зразки, які знайшов Сайрес Сміт, належали до таких сполук: один — магнітний залізняк без домішок вуглеводів, а другий — пірит, іншими словами — залізний колчедан. Найбільше підходила перша руда, окис заліза, з якої за допомогою кам’яного вугілля можна було добути чистий метал шляхом її розпікання, аби видалити з неї кисень. Для видалення кисню руду й вугілля доводять до високої температури або досить простим каталонським способом, котрий потребує тільки одного процесу для отримання заліза, або використовуючи доменні печі, в яких із руди виплавляють чавун, а потім, видаляючи з чавуну три-чотири відсотки вуглецю, що входили до нього, отримують залізо.
Яку ж найнагальнішу потребу мав Сайрес Сміт? Передусім він мав потребу в залізі, а не в чавуні й мусив знайти найшвидший спосіб його виплавлення. Слід зазначити, що знайдений мінерал був дуже чистий і дуже багатий на цей метал. Це був окис заліза — руда, що зустрічається розсипчастими покладами темно-сірого кольору, дає чорнуватий порох, кристалізується з розчинів правильними восьмикутниками й утворює іноді природні магніти; в Європі вона служить сировиною для випалювання найвищих гатунків сталі, якою славляться Швеція і Норвегія. Неподалік від її покладів перебували і поклади кам’яного вугілля, яким уже користувалися колоністи. А завдяки тому, що всі елементи, необхідні для виробництва, були зосереджені поблизу, обробка руди дуже полегшувалась. Подібні обставини ефективно використовуються в Об’єднаному Королівстві, де кам’яне вугілля служить для виплавлення металу, добутого в тій самій, місцевості, що й вугілля.
— То що, пане Сайресе, — запитав Пенкроф, — почнемо виплавляти залізо?
— Так, друже мій, — відповів інженер. — А для цього — сподіваюсь, вам це сподобається, — спочатку вирушимо на острівець Порятунку і пополюємо там на тюленів.
— На тюленів?! — радісно вигукнув моряк, обертаючись до Гедеона Спілета. — А хіба для обробки руди потрібні тюлені?
— Якщо так вважає Сайрес, то потрібні! — відповів журналіст.
Але інженер уже вийшов із Комина, і Пенкроф почав готуватися до полювання на тюленів, не діставши ясної відповіді.
Незабаром Сайрес Сміт, Герберт, Гедеон Спілет, Наб і моряк зібралися на березі протоки між островами в тому місці, де її легко перейти бродом під час відпливу. Саме на той час вода була на найнижчому рівні, й мисливці перебрели через протоку, не замочивши ніг вище колін.
Отож Сайрес Сміт уперше ступив на острівець, а його супутники — вдруге, оскільки саме сюди їх викинула повітряна куля.
Коли вони вийшли на берег, сотні пінгвінів дивилися на них довірливими очима. Озброєні важкими кийками, колоністи легко могли б забити багатьох із них, та вони не мали наміру здійснювати таке подвійно марне винищення, адже, крім усього іншого, важливо було не налякати земноводних, що лежали на піску за кілька кабельтових від колоністів. Пришельці не зачепили невинних тварин із куцими обрубками замість крил, більше схожих на риб’ячі плавці з рідким лускоподібним пір’ячком.
Колоністи обережно йшли до північного кінця острова, ступаючи по землі, всіяній ямками, де гніздилися морські птахи. На краю острівця, у морі, перед очима колоністів з’явилися великі темні точки, що плавали на поверхні води і скидалися на рухливі маківки підводного каміння.
То були саме ті амфібії, що їх хотіли вполювати колоністи. Але треба було зачекати, поки вони виповзуть на берег — завдяки вузькій, веретеноподібній формі тіла та густій короткій вовні тюлені чудово плавають, і піймати їх у морі дуже важко, а на суші вони здатні лише повільно плазувати на своїх коротких ластах.
Знаючи їхні звички, Пенкроф порадив зачекати, поки вони виберуться на пісок і, зігріті сонячним промінням, позасинають глибоким сном. Тоді потрібно буде їх відрізати від моря і бити кийками по переніссі.
Отож мисливці поховалися за прибережні скелі й зачаїлися в чеканні.
Минула ціла година, поки тюлені повдягалися на піску. Їх нарахували з півдюжини. Тоді Пенкроф і Герберт вийшли з-за скель і крадькома пішли край берега, аби відрізати тюленям шлях до відступу. Тим часом Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Наб поповзом скрадалися за скелями до майбутнього театру бойових дій.
Раптом на березі підвелася висока постать моряка. Пенкроф заклично крикнув. Інженер і двоє його товаришів щодуху кинулися напереріз тюленям, аби не допустити їх до моря. Двох толенів було забито, і вони лишилися лежати на піску, а іншим пощастило доповзти до води, і вони зникли в морі.
— Ось вам і замовлені тюлені, пане Сайресе! — сказав моряк, підходячи до інженера.
— Чудово! — відповів Сайрес Сміт. — Ми з них зробимо ковальські міхи!
— Ковальські міхи? — вигукнув Пенкроф. — От пощастило нашим тюленям!
Інженер і справді сподівався зробити з тюленячих шкур міхи, конче потрібні для роздмухування вогню під час виплавлення металу.
Туші були середньої величини — їхня довжина не перевищувала шести футів, а голови чимось скидалися на собачі.
