Нести на плечах важезні туші двох тварин було марною роботою, тому вирішили зняти з них шкури на місці, а тим часом Сайрес Сміт і журналіст пішли обстежувати далі острів.
Моряк і негр спритно впорались із завданням, і через три години Сайрес Сміт мав до своїх послуг дві тюленячі шкури, які вирішив використовувати, не вичиняючи.
Колоністи дочекалися, поки спаде вода, і, перебрівши через протоку, повернулись до Комина.
Натягти шкури на квадратні рами, щоб висушити і зшити.їх за допомогою волокон так, аби з них не виривалося в дірки повітря, виявилося непростою справою. Довелось кілька разів переробляти цю роботу. Сайрес Сміт мав тільки двоє стальних лез, зроблених із Топового нашийника, проте, як з’ясувалося, він мав іще й золоті руки, а товариші так старанно й мудро йому в усьому допомагали, що за три дні їхня невеличка колонія поповнилась ще одним інструментом — ковальським міхом.
Двадцятого квітня вранці в колоністів почався «металургійний період», як його назвав журналіст у своїх записах. Як нам відомо, інженер вирішив провадити роботи на місці покладів вугілля і залізної руди. За його спостереженнями, ці поклади перебували біля північно-східних відрогів гори Франкліна, тобто за шість миль від Комина. Нічого було й думати про те, щоб кожен день вертатися на ніч до Комина, і тому домовилися надалі жити в курені з гілок, аби початі вкрай важливі роботи тривали день і ніч.
Вирішивши так, колоністи рано-вранці вирушили в дорогу. Наб і Пенкроф несли на плетених ношах ковальський міх і певну кількість провіанту — рослинну їжу й м’ясо, маючи, до речі, на думці дорогою його поповнити.
Шлях пролягав через ліс Жакамара, і колоністи перетнули його навскоси з південного сходу на північний захід крізь найбільші зарості. Отож доводилося прокладати дорогу, що мала стати у майбутньому найкоротшою стежиною між плоскогір’ям Широкий Обрій і горою Франкліна. Тут росли величні красені дерева, які вже зустрічалися колоністам на острові. Та Герберт виявив між ними і нові, ще не бачені породи, а серед них і драгоцену, котру Пенкроф прозвав «хвальком-пореєм», бо, незважаючи на розміри, вона належала до тієї самої родини лілейних, що й цибуля, шарлот і спаржа. Варто зауважити, що волокнисті корені цих рослин, коли їх проварити, мають чудовий смак, а перебродивши у відварі, дають вельми приємний п’янкий напій. Тож колоністи запаслися і цим корінням.
Лісом ішли довго. Похід тривав від ранку до вечора, зате колоністи дістали змогу ще раз дослідити острівну фауну і флору. Топ, якому доручили вивчати перш за все фауну, нишпорив у травах і чагарниках, піднімаючи всіляку здобич. Герберт і Гедеон Спілет підстрелили з луків двох кенгуру та ще якусь тварину, що скидалась водночас на їжака і мурахоїда: на першого тим, що згорталася в клубок, наїжачуючи голки, а на другого — кігтями землерийки, вузьким писком, що кінчався чимось схожим на дзьоб, і тонким довгим язиком із маленькими колючками, призначеними для полювання на комах.
— А коли зварити з неї юшку, — цілком природно запитав Пенкроф, — на що вона скидатиметься?
— На шмат смачної яловичини, — відповів Герберт.
— Більшого від неї нам і не треба, — сказав моряк.
Під час експедиції колоністи помічали диких кабанів, які не мали жодних намірів напасти на їхній невеличкий загін, і прихідцям уже здавалося, що на острові немає небезпечних хижаків, коли в густих хащах за кілька кроків від себе журналіст побачив на нижніх гілках дерева якогось звіра, що нагадував ведмедя, і відразу став його замальовувати. На превелике щастя для Гедеона Спілета, згадана тварина не належала до грізної родини стопохідних. Це виявився звичайнісінький коала, більше відомий під назгіою «лінивець», — звір завбільшки як великий кошлатий брудний собака, з довгими міцними кігтями на лапах, завдяки яким він міг лазити по стовбурах дерев і харчуватися листям. Коли було встановлено, який саме звір слугує за натуру Гедеонові Спілету, котрий і далі ретельно малював його на папері, художник стер зроблений під малюнком напис «Ведмідь» і натомість написав «Коала», після чого експедиція рушила далі…
О п’ятій вечора Сайрес Сміт запропонував зупинитися на відпочинок. На той час колоністи вже вийшли з лісу і були біля підніжжя східних відрогів на підступах до гори Франкліна. За кількасот кроків від місця зупинки протікав Червоний струмок, отож питна вода була недалеко.
Колоністи відразу взялися обладнувати нову стоянку. На узліссі між деревами менше ніж за годину було споруджено курінь із гілок, переплетених ліанами та обмазаних глиною, — цілком задовільний прихисток. Геологічні пошуки відклали до наступного дня. Приготували вечерю, розвели перед куренем велике вогнище, над яким весело завертівся рожен із настромленою дичиною, і о восьмій вечора, поки один із колоністів чатував, підкидаючи дрова у вогонь, на випадок появи в околицях небезпечного хижака, решта спали глибоким сном.
На другий день, 21 квітня, Сайрес Сміт у супроводі свого юного помічника вирушив на пошуки тих земель давньої формації, де знайшов зразки залізної руди. Її поклади він бачив майже під поверхнею ґрунту поблизу витоків джерела біля бокової основи одного з північно-східних відрогів гори. Багатюща на залізо легкоплавна руда цілком годилася для того способу виплавлення металу, до якого мав намір вдатися проводир колоністів; ми вже згадували, що спосіб той називається каталонським і широко застосовується на Корсиці.
Справжній каталонський спосіб потребує спорудження великих плавильних печей і тиглів, у яких розміщені шарами руда й вугілля перетворюються на метал, звільняючись від шлаку. Але Сайрес Сміт, аби уникнути надмірних споруд, вирішив просто скласти руду й вугілля у великий куб і нагнітати туди міхами струмені повітря. Напевне, цей спосіб застосовував ще біблійний Тубал Каїн і прадавні металурги на світанку людства. І те, що пощастило зробити Адамовим онукам, що й досі давало цілком задовільні наслідки в місцевостях, багатих на добру руду і кам’яне вугілля, не могло не вдатися колоністам за тих умов, у яких вони опинилися на острові Лінкольна.
Вугілля, так само, як і залізну руду, легко можна було добути неподалік у верхніх шарах ґрунту. Залізну руду спочатку побили на дрібні шматки і руками очистили від домішок ґрунту й піску на її поверхні. Потім насипали шар за шаром кам’яне вугілля і залізну руду так, як складають дрова вуглярі, перепалюючи їх на деревне вугілля. Таким чином під впливом повітря, що його нагнітають міхи, вугілля в цій купі перетворювалось у двоокис, а потім в окис вуглецю, який, впливаючи на окис заліза, забирав із нього кисень.
Сайрес Сміт зробив для цього все, що належало. Біля основи насипаної купи вугілля й руди встановили міхи з тюленячих шкур, обладнаних трубками з вогнетривкої глини, що їх виготовили колоністи заздалегідь у печі для випалювання глиняного посуду. Механізм міхів, що складався з рухомої рами, саморобної мотузки і противаги, привели в дію, і тією ж миті з трубки вирвався потужний струмінь повітря, завдяки якому не лише піднімалася температура згорання вугілля, а й посилювався хімічний процес при взаємодії руди і вугілля, що мало дати колоністам чисте залізо.
Робота була складна. Колоністи мусили виявити велике терпіння і кмітливість, аби впоратися з таким непростим завданням, та нарешті вони здобули перемогу й одержали залізні злитки з пористою поверхнею, котрі треба було ще прокувати, аби зняти з них окалину й налиплий шлак. Було очевидно, що нашим аматорам ковальської справи бракувало елементарного молотка, але, врешті-решт, вони опинилися в таких самих умовах, у яких була перша людина, котрій спало на думку виплавити метал, і зробили те саме, Що й робив їхній далекий пращур.
Узявши перший-ліпший злиток і прив’язавши до нього палицю замість руків’я, колоністи стали обковувати ним інші злитки на гранітному кувадлі й одержали метал хоч і грубого кування, проте придатний для виготовлення різних виробів.
Нарешті після великих зусиль і тяжкої праці на 25 квітня колоністи викували кілька залізних штаб, а з них уже — різне начиння: обценьки, кліщі, ломи, кайла, мотики й таке інше; Пенкроф і Наб оголосили їх справжніми коштовностями.
Та найбільше їм могло прислужитися не чисте залізо, а сталь. Що ж до сталі, то вона являє собою сполуку заліза й вуглецю, і її добувають або з чавуну, видаляючи з нього надлишок вуглецю, або із заліза, додаючи до нього ту кількість вуглецю, якої йому бракує. В першому випадку шляхом виведення вуглецю з чавуну одержують натуральну, або пудлінгову, сталь; у другому, коли залізо насичується вуглецем, одержують томлену сталь.
Дістаючи чисте залізо, Сайрес Сміт мусив віддати перевагу саме цьому, останньому способу. І він домігся свого, переплавляючи залізо в суміші з розтертим на порошок вугіллям у тиглі з вогнестійкої глини.
