Сайрес Сміт і його товариші лише отетеріло дивилися на нього. Та була ще одна обставина, так само незбагненна: під водою й далі точилася запекла боротьба. Не було сумніву, що на дюгоня напав якийсь іще сильніший звір, і той, облишивши собаку, сам мусив боронити своє життя.
Та сутичка не тривала надто довго. Вода зачервоніла кров’ю, пляма якої щораз ширшала, і скоро на вузьку піщану мілину в південному кінці озера випливло нерухоме тіло дюгоня.
Туди кинулися колоністи. Дюгонь був мертвий. То була велетенська тварина, завдовжки футів п’ятнадцять чи шістнадцять і вагою тисячі три-чотири фунтів. У неї на шш зяяла рана, ніби розпорена великим лезом.
Що ж то за земноводне, здатне завдати такого страшного удару, знищило велетенського дюгоня? Ніхто не міг цього сказати, занепокоєні пригодою в озері, Сайрес Сміт і його товариші вернулися до Комина.
РОЗДІЛ XVII
На другий день, 7 травня, Сайрес Сміт із Гедеоном Спілетом, залишивши Наба готувати сніданок, піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій, а Герберт із Пенкрофом пішли берегом річки по хмиз.
Інженер і журналіст швидко дійшли до невеличкої коси з південного краю озера, на яку викинуло дюгоня. На його м’ясисту тушу злетілися вже зграї птахів; їх довелося відганяти камінням — Сайрес Сміт хотів зберегти дюгоняче сало для потреб колонії, а м’ясо тварини могло стати смачною поживною їжею, адже неспроста в деяких районах Малайзії його подають як делікатес до столу місцевих князьків. Але то вже був Набів клопіт.
Сайреса Сміта на той час не полишали інші думки. Дивна пригода, що сталася наперередодні, й далі не давала інженерові спокою. Йому кортіло розгадати таємницю загадкової битви в глибинах озера, дізнатися, що ж то за мастодонт чи інше морське чудовисько завдало велетневі-дюгоню такої дивної різаної рани.
Отож він мовчки стояв на березі й пильно дивився на озеро, але в його спокійних водах, що виблискували під ранковим промінням сонця, нічогісінько не було видно.
Біля вішаної смужки берега, де лежав труп дюгоня, було досить мілко, але далі озеро потроху глибшало і посередині, очевидно, мало дуже велику глибину. Напевне, то була гірська западина, наповнена водами Червоного струмка.
— То що, Сайресе, — мовив журналіст, — як на мене, в цьому озері нема нічого підозрілого.
— Ваша правда, дорогий мій Спілете, — відказав інженер, — я і сам не знаю, як пояснити те, що сталося вчора!
— Зізнаюся, — повів далі Гедеон Спілет, — рана, завдана тому земноводному, мені здається щонайменше дивною, а ще здається незбагненним, що могло так високо викинути Топа з води. Складалося враження, що його підкинула чиясь могутня рука і та сама рука, озброєна кинджалом, потім завдала смертельної рани дюгоню!
— Так, — задумливо погодився інженер. — Для мене теж у цьому є щось незбагненне. А чи розумієте ви, дорогий Спілете, яким чином я сам урятувався? Хто мене витяг із моря й переніс у дюни? Ні, чи не так? Я передчуваю в цьому якусь таємницю, і рано чи пізно ми, безумовно, її розгадаємо. Будьмо спостережливими, тільки не треба заводити мови про ті загадкові пригоди з товаришами. Залишмо ці спостереження при собі й мовчки займаймося своїми справами!
Як відомо, інженер досі не міг знайти, де витікав надлишок води з озера, але оскільки не було жодних ознак, що воно будь-коли переповнювалося, витік неодмінно мав існувати. Тут Сайрес Сміт здивовано помітив досить сильну течію поблизу того місця, де стояв. Він кинув у воду кілька паличок і побачив, що вони пливуть на південь. Інженер пішов берегом за течією і дійшов до південного краю озера.
Там рівень води знижувався, ніби вона різко впадала в якусь розколину в землі.
Сайрес Сміт нахилився, майже торкаючись вухом озера, і ясно почув шум підземного водоспаду.
— Саме тут, — промовив він, випростуючись, — витік надлишків води. Тут, у гранітному масиві, вона прорила вихід у море через якісь печери, а ми використаємо їх для себе! Чудово! Зараз перевіримо!
Інженер відламав довгу гілку, обшмульгав з неї листя, і, застромивши її там, де два береги озера сходилися під кутом, визначив, що на глибині одного лише фута справді є широкий отвір. Це й був отой давно шуканий витік води, а сила течії в тому місці була такою великою, що гілку вирвало із Сайресових рук і вона зникла в глибині.
— Теперь немає сумніву, — повторив Сайрес Сміт, — саме тут отвір витоку; я оголю його.
— Яким чином? — запитав Гедеон Спілет.
— Опустивши на три метри рівень води в озері.
— А як можна опустити її рівень?
— Відкривши їй інший вихід, ширший, ніж теперішній.
— Де, Сайресе?
— Там, де берег озера найбільше наближається до краю плоскогір’я.
— Але ж у озера гранітний берег! — зауважив журналіст.
— Нічого, — відповів Сайрес Сміт. — Я висаджу його в повітря, вода рине у вилом, рівень її спаде, і таким чином звільниться отвір до підземної печери…
— А на берег моря литиметься водоспад, — додав Гедеон Спілет.
— Так, водоспад. І ми використаємо його силу, — відповів Сайрес. — Ходімо, ходімо скоріше!
Інженер швидко пішов попереду свого супутника, а той так довіряв йому, що й на хвилину не засумнівався в успіхові Сайресових планів. І все ж таки, як проломити гранітну кручу? Як без пороху, з примітивним знаряддям розколоти ці скелі? Чи не брався інженер за непосильну справу?
Коли Сайрес Сміт і журналіст повернулися до Комина, Герберт і Пенкроф уже розвантажували пліт, на якому привезли дрова.
Зараз, пане Сайресе, дроворуби кінчать своє діло, — сміючись, сказав моряк, — і якщо вам знадобляться муляри…
— Муляри — ні, а хіміки потрібні, — відповів інженер.
— Так, так, — додав Гедеон Спілет. — Ми висадимо в повітря острів…
— Висадимо в повітря острів?! — вигукнув Пенкроф.
— Принаймні частину острова, — підтвердив журналіст.
— Слухайте, друзі, що я вам скажу, — промовив інженер.
І розповів товаришам про відкриття. На його думку, в гранітному масиві під плоскогір’ям Широкий Обрій мала бути досить велика печера, і він збирався туди пройти. Для цього необхідно перш за все звільнити отвір, крізь який тече вода, знизивши її рівень в озері, тобто проломити для води ширший отвір у кам’яному березі. Звідси ж випливає необхідність виготовити вибухівку і зробити добре «кровопускання» озеру на іншому його березі. І він, Сайрес Сміт, спробує виготовити потужну вибухівку з тих матеріалів, які їм надала природа.
Нічого й говорити про захоплення, з яким зустріли викладений план усі колоністи, а найбільше Пенкроф. Висадити у повітря гранітну скелю, створити водоспад — таке страх подобалося морякові! І він так само радо стане хіміком, як муляром або шевцем, аби лише прислужитися інженерові. Якщо треба, він стане ким завгодно, «навіть учителем танців та вишуканих манер», казав він Набу.
Набові й Пенкрофу передусім було доручено оббілувати Дюгоня, зрізати з нього сало й зберегти м’ясо
