велетенських стовбурів, звалених рукою часу, вирізнялися своєю чорною корою на килимі зеленої трави. Перестрибуючи з гілки на гілку, лунко перегукувалися какаду, схожі на маленькі рухливі райдуги. Здавалося, сонце, проникаючи в гай, розбивалось на всі барви райдуги.
Замість простувати до північного берега озера колоністи пішли краєм плоскогір’я, аби вийти таким чином на лівий берег струмка. Тож вони мали зробити гак відстанню щонайбільше півтори милі. Йшлося легко — тут дерева росли рідше, й між ними залишалося досить місця, аби пройти людині. Відчувалося, що тут кінчається родючий ґрунт: рослинність стала значно хирлявішою порівняно з тією, яка росла між течією струмка і річки Вдячності.
Сайрес Сміт і його товариші не без деякої недовіри йшли по цій новій для себе місцевості. Вони тільки й мали зброї, що луки, стріли та кийки, обкуті залізом із гострими шипами. Проте їм не трапився жоден хижак — вони, певно, блукали тільки в густих лісах на півдні острова; і раптом сталася досить неприємна зустріч: Топ зробив стойку перед величезною змією завдовжки від чотирнадцяти до п’ятнадцяти футів. Наб забив її кийком. Оглянувши змію, Сайрес Сміт сказав, що вона не отруйна і належить до виду діамантових змій, яких їдять тубільці у Новому Південному Уельсі. Та цілком можливо, що тут водилися й інші, отруйні, змії, такі, наприклад, як глухі гадюки із роздвоєним хвостом, що раптом високо здіймається вгору, як тільки станеш поблизу, або крилаті змії із двома вушками, завдяки яким вони блискавично кидаються на свою жертву. Оговтавшись від несподіванки, Топ заходився так запекло полювати на гадюк, що ставало страшно за нього. Тому хазяїн раз у раз кликав його до себе.
Незабаром колоністи досягли гирла Червоного струмка, і на протилежному боці побачили вже знайому місцевість, ту, яку спостерігали, коли спускалися з гори Франкліна. Сайрес Сміт відзначив, що Червоний струмок несе чимало води, отже, не могло бути, щоб вона десь не витікала, природа мала знайти вихід її надлишкам, інакше озеро могло б переповнитися. Отже, їм треба було знайти витік і скористатися силою падіння води як механічним двигуном.
Розбившись на групи, але не дуже віддаляючись одні від одних, колоністи почали обходити круті береги озера. В озері напевне водилося багато риби, і Пенкроф вирішив згодом скористатися його багатством, наробивши риболовецької снасті.
Належало спочатку йти до північно-східного вузького краю озера. Імовірно було допустити, що вода витікає десь поблизу цього місця, бо озеро доходило тут майже до краю плоскогір’я. Але ці міркування не підтвердилися, і колоністе пішли далі берегом озера, яке після вигину потяглося паралельно узбережжю моря.
З цього боку берега ліс був уже не таким густим, та мальовничо розкидані купки дерев надавали ще більшої чарівності гірському краєвиду. Тут озеро Гранта цілком постало перед зором колоністів у всій красі; жоден подих вітру не морщив його дзеркального плеса. Нишпорячи по чагарниках, Топ підняв у повітря зграї різних птахів, і Гедеон Спілет із Гербертом радо привітали їх стрілами. Одна з них, вправно випущена підліткам, влучила в ціль, і птах упав у очереті. Топ кинувся по нього і приніс мисливцям водоплавного красеня птаха з лискучим темно-чорним пір’ям, коротким дзьобом, опуклим лобом, низкою пружків на кігтях і білою облямівкою на крилах. То була лиска, така завбільшки, як велика куріпка; вона належала до групи довгопалих птахів, перехідних від ряду голінастих до ряду перетинчасто-лапих. Правда, далеко не найкраща дичина, смачною її не назвеш. Але Топ не був таким вибагливим, як його хазяїн, отож усі зійшлися на тому, що лиска піде йому на вечерю. На той час колоністи простували східним берегом озера і наближалися до вже дослідженої місцевості. Інженера просто вражала відсутність жодних ознак витоку води з озера. Розмовляючи з моряком і журналістом, він не приховував від них свого здивування.
І в цю мить досі спокійний Топ раптом чомусь захвилювався. Розумний собака бігав берегом, несподівано зупинявся і, дивлячись у воду, піднімав лапу, ніби робив стоику перед невидимою дичиною; потім він люто гавкав, наче підкликав хазяїна, і знову замовкав.
Ні Сайрес Сміт, ні його товариші спочатку не зважали на його дивну поведінку, але гавкіт собаки незабаром почастішав, став ще наполегливішим, тож інженер мусив озватися до нього.
— Що сталося, Топе? — запитав він.
Не на жарт занепокоєний собака кількома стрибками підбіг до хазяїна, знову кинувся до берегаі раптом стрибнув у озеро.
— До мене, Топе! — крикнув Сайрес Сміт, що не хотів пускати свого собаку на пошуки здобичі в цих незнайомих і, можливо, небезпечних водах.
— Що там відбувається у глибині? — здивувався Пенкроф, вдивляючись у озеро.
— Певне, Топ почув якусь земноводну тварину, — відповів Герберт.
— Чи не алігатора? — запитав журналіст.
— Не думаю, — відповів Сайрес Сміт. — Алігатори та й інші крокодили водяться у нижчих широтах.
Топ, повернувшись на поклик свого хозяїна, знову вибрався на берег, але й далі не знаходив спокою; він стрибав серед високої трави і, керований інстинктом, ніби стежив за якимсь невидимим створінням, що пірнуло в озеро й рухалося під водою попід самим берегом. Проте поверхня озера була спокійна, на ній не з’являлося жодної зморшки. Колоністи раз у раз зупинялися на березі й пильно придивлялися до води. Там нічогісінько не було видно. Все це здавалося загадкою.
Інженера вельми зацікавила їхня пригода.
— Доведімо до кінця нашу розвідку, — запропонував він.
За півгодини колоністи добулися до південно-східного краю озера й опинилися на плоскогір’ї Широкий Обрій. Тут дослідження берегів озера мало вважатися закінченим, а інженер так і не з’ясував, де витікає надлишок води із озера.
— І все ж таки тут десь повинен бути стік, — повторював Сайрес Сміт. — А раз його немає на поверхні, то він пробив собі дорогу в гірській породі!
— Але яке це має для нас значення, дорогий Сайресе? — запитав Гедеон Спілет.
— Досить велике, — відповів інженер, — бо якщо стік відбувається усередині масиву, вода могла б там вирити печеру, де можна було б оселитися, відвівши воду в інше русло.
— А чи не може вода витікати з дна озера і впадати в море підземним руслом? — запитав Герберт.
— Звичайно, може, — відповів інженер, — і якщо це справді так, нам доведеться будувати житло власноруч, бо природа нам не вимурувала стін і стелі.
Колоністи вже мали намір піти через плоскогір’я до Комина — була вже п’ята година вечора, — коли Топ знову захвилювався. Він став люто гавкати і, перш ніж хазяїн устиг його затримати, вдруге стрибнув у озеро.
Всі кинулися до берега. Собака відплив уже футів на двадцять, Сайрес Сміт гучно кликав його, як раптом із води виринула величезна голова; озеро у тому місці не було глибоким.
Герберт відразу впізнав, до якого виду земноводних належить конічна морда з витрішкуватими очима і довгими шовковистими вусами.
— Ламантин! — вигукнув він.
Але то був не ламантин, а інший представник того виду ссавців, і називався він дюгонь — ніздрі розміщені у нього в верхній частині морди.
Величезний звір кинувся на собаку, і марно Топ намагався вивернутись і повернутися на берег. Його хазяїн був безсилий врятувати свого вірного друга, і перш ніж Гедеоно-ві Спілету чи Герберту спало на думку покласти стріли на тятиву, дюгонь схопив собаку й зник із ним під водою.
Наб, стиснувши в руці кийка із залізним наконечником, хотів був кинутися рятувати Топа і битися з велетенською тварюкою в її ж стихії.
— Набе, зупинися! — крикнув інженер, хапаючи свого відважного служника.
А під водою тривала незбагненна, певно, люта боротьба, що могла скінчитися тільки загибеллю собаки! Та раптом серед кола піни виринув Топ; підкинутий у повітря якоюсь невідомою силою, він підлетів над озером футів на — десять, знову впав у водяний вир, і, дивом урятувавшись, незабаром підплив до берега, не маючи на тілі серйозних ран.
