Кись

приматам; в глубоком прошлом, когда ещё люди не вышли из животного состояния, хвост был нормальным явлением и никого не удивлял; очевидно, он начал исчезать, когда человек взял в руки палку-копалку; теперь же это атавизм; но что меня беспокоит, так это внезапный возврат именно этого специфического органа. К чему бы это. Всё ж таки у нас неолит, а не какое-нибудь дикое общество; к чему бы это.

А Бенедикт йому крізь сльози: та харашо вам розсуждать, слова всякі казать, Нікіто Іваничу! ви ж осьо надумали прошле васстанавлювать, стовпи ставить, пушкіна з дерева різать, а як у мене теє прошле на дупі мотиляється, а мені нада женитись, то вам наче все одно! Та всі ви, мабуть, Прежні отакі: «васстановім свєтле прошле у всьом його абйомі», так осьо ж вам і абйом! Нате вам! А якшо ви за теє прошле так уже переживаєте, то чого б тоді вам із хвостами не побігать, а мені зайвого не треба! Я жити хочу!

А Нікіта Іванич: согласен, юноша, слышу речь не мальчика, но мужа. Но только ведь и я о чём: чаю возрождения духовного! Пора бы уж! Чаю братства, любви, красоты. Справедливости. Уважения друг к другу. Возвышенных устремлений. Желаю, чтоб место мордобоя и разбоя заступил разумный, честный труд, рука об руку. Чтобы в душе загорелся огонь любви к ближнему.

А Бенедикт: аякже, щас. Ви вогню не позичаєте, вам можна розсуждать. Кожен вам кланяється, в ноги падає, сурпризи, мабуть, носить у берестяниках: блини чи вермішель! А як не по-вашому, – хукнули та й підпалили лютого ворога, можна сказать, зпопелили! А нам, простим, як жить?

А Нікіта Іванич: нет, подожди, юноша, подожди, ты меня опять не понял. Никого я поджигать не собираюсь, помогаю по мере возможности. Конечно, Последствие у меня своеобразное, удобное, прикурить – всегда пожалуйста. Но ведь я тоже, может быть, не вечен, – вот и Анна Петровна отошла в мир лучший, идеже нет ни печали ни воздыхания. Пора бы вам, любезные мои, перестать надеяться на дядю и немножечко, – ну немножечко, – проявить инициативы. Пора самим добывать огонь!

А Бенедикт: та їй-Богу, Нікіто Іваничу, ви шо дурний, чи шо? Та де ж ми отой вогонь візьмемо? То ж тайна! Того ж ніззя знать! Звідки він береться? Хіба шо в когось хата загориться, – тоді всі позбігаються і бігом у горщики жару нагрібать. Тоді канєшно. А якшо по всьому місті печі згаснуть? Га?! Грози дожидай, блискавиці? Та ми ж і помремо усі, дожидаючи!

А Нікіта Іванич: а трениєм, юноша, трением. Попробуйте, а я бы и рад, да стар уже. Не могу.

А Бенедикт: ой, та ну вас, Нікіто Іваничу. Старий, а такі слова похабні кажете. Ну вас в баню.

– Портрета его, – сказав Нікіта Іванич, – у меня, к сожалению, нету, о чём вечная моя печаль и терзание. Не уберёг. Что спасём из горящего дома? Что унесём с собой на необитаемый остров? – вечный вопрос! А ведь долго когда-то препирались всуе на летних верандах, на зимних кухнях, а то со случайными попутчиками на междугородных поездах! Какие три книги самые ценные в мире? Какие дороже всего сердцу? Вот ты, юноша, что бы вынес из горящего дома?

Бенедикт міцненько, по-чесному задумався. Хату собі уявив. Оце як зайдеш, – по праву, значить, сторону, – стіл і тубарет. Стіл отако до вікна присунутий, шоб світліше було; на столі, звичайно, свічка, ну, а вже біля столу – тубарет. Одна ніжка йому погнила, а починити – руки не доходять. Потім далі, уздовж стіни – ще стуло. Раніше на ньому матінка сиділи, а зараз ніхто не сидить, а Бенедикт на нього другим разом сіряка повісить, чи одежі накидає. А більш там нічого нема. Од того кутка, значить, друга стіна йде, а там уже й ліжко. На ліжку звісно, шо – всякі лахи. Над ліжком, на стіні, полицю прибито, на полиці книжечки стоять, якшо крадії не покрали. Під ліжком, як у всіх – короб для всякої погані, для сміття, шо жаль викидать, мо’ ще знадобиться, або ж для струменту, – гвіздки там, ще шось. У головах ліжка – знову кут. На третій стіні, вона, як зайдеш, навпроти тебе буде, – піч. Ну шо піч! Піч, вона і є піч. Все з нею ясно. Зверху на ній лежанка, як хто на теплому спати полюбляє, нанизу вогонь палять, їсти варять. Заглушки, засувки, заначки, заслінки, воротильнички, схованочки всякі – все на печі. Вся вона кругом мотузками пообмотана: шось сушити, чи так, для краси розвісити. І така вона, піч, широка, така, як би сказать, огрядна, шо на четвертій стіні, вважай, і місця ні для чого не залишилося: пара гачечків, – шапку вішать і рушника, та й усе. А ще, звичайно, двері у комірку, де ржавлю зберігаємо, грибці сушені.

Шо ж його винести, не дай Боже пожежі? Ржавлю? – та чорти її забирай! – завжди можна свіжої нарвать. Миску нову? – теж можна видовбать. Стуло трохи жаль, стуло ще давнішнє.

– Я би стуло виніс, – сказав Бенедикт.

– Да-а?! – здивувався Нікіта Іванич. – Почему?!

– Матінкине.

– Ах, ну это понятно. Сентиментальная ценность. Ну а книги? Книги тебе не дороги?

– Книжечки, Нікіто Іваничу, я прямо во як обожаю, так шо з того? Як буде нада, я їх і наново перекатаю. Чи на мишаків зміняю. Та й до того ж, Нікіто Іваничу, не дай Боже пожежі, – вони ж перші загоряться. Пих! – і нема. Це ж погань, береста, самий нікудишній матер’ял.

– Но слово, начертанное в них, твёрже меди и долговечней пирамид! А? Скажешь нет?

Нікіта Іванич засміявся і поплескав Бенедикта по спині, наче одкашлятися помагав.

– Ведь и ты, юноша, причастен! Причастен! – даром, что раззява, невежда, духовный неандерталец, депрессивный кроманьон! А и в тебе провижу искру человечности, провижу! Кое-какие надежды на тебя имею! Умишко у тебя какой-никакой теплится, – продовжував оскорблять Нікіта Іванич, – душа не без порывов, н-да... «Суждены вам благие поры-ы-ы-вы, но свершить ни-чччче-го не дано!» – проспівав Нікіта Іванич противнющим таким голосом, наче козляк промекав. – Ну а мы с тобой вот и свершим что-нибудь симпатичное, душепользительное... Есть в тебе, пожалуй, какой-то артистизм...

– Нікіто Іваничу! – образився Бенедикт. – Та чо’ це ви весь час слова усякі кажете!.. Ви б уже чи одразу ногою зацідили, їй-Богу, нашо ж ви мене обзиваєте!..

– Да, так вот, – міркував далі старий, – портрета его у меня нету, но я тобой поруковожу. Росточка он был небольшого.

– А ви казали: гігант, – Бенедикт витер носа рукавом.

– Гигант духа. Вознёсся выше он главою непокорной...