Кись

–...александрійського стовпа. Знаю, переписував. Так ми ж не знаємо, Нікіто Іваничу, скільки в тому стовпі аршин.

– Неважно, неважно! Вот из этого бревна, – другого, извини, нету, – вот из этого бревна мы его и извлечём. Мне, главное, голову склонённую и руку. Вот так, – на собі показав Істопник. – На меня смотри. Голову режь курчавую, нос прямой, лицо задумчивое.

– Борода довга?

– Без бороды.

– Геть без бороди?!

– Сбоку вот эдак — бакенбарды.

– Такі, як у Пахома?

– Ты что! Раз в пятьдесят поменьше. Значит так: голова, шея, плечи, и руку, руку главное. Понял? – локоть согни.

Бенедикт постукав валянком по колоді. Дзвенить; хароша деревина, легка. Але ж і щільна. І суха. Добряч-чий матер’ял.

– Це шо, дубельт? – спитав Бенедикт.

– Кто?!?!

Як почав тут дід лаятись, слиною забризкав, оченятами заблискав; а чо’ розійшовся – так і не пояснив. Надувся, почервонів, як буряк:

– Пушкин это! Пушкин! Будущий!..

Ну, так хто з нас після того краманьон? Хто нє Врастєник? Того ж із тими Прежніми й каші не звариш: ґвалту нароблять, коли не треба, лаються не по-нашому, смикають тебе хтозна-якого біса, весь час незадоволені: ні жартів хороших не розуміють, ні танцю, ні ігор наших, ніякого слівця народного, душевного, тільки й чуєш: «О-о! Ужас!» – та де ж він, отой Ужас, як його нема.

Ужас, це шо? – це коли Червоні Сані скачуть, тьху, тьху, тьху, нє, нє, нє; не мене, не мене; або Кись згадається – оце Ужас. Бо ти – один. Сам-один, без нікого. І на тебе – насувається... Нє-є-є!!! – навіть думати не хочу... А який же ж то ужас, якшо ми хороводи водимо чи у скок, наприклад, граємось?

А гра хароша. Отак гостей запросиш, насамперед у хаті поприбираєш. Ліктем недоїдки зі столу на підлогу згребеш: ану, мишачки, налітай! Сміття, яке в хаті насобиралося, звичайно, валянком під ліжко запхнеш, чим-небудь прикриєш, аби не стирчало. Манаття на ліжку розгладиш: простирадло там, ковдрочку гладенько розстелеш. Якшо простирадло страшне, яке брудне, то й випереш. А ні – то й нехай. Якшо вишита підзора десь завалялася, чи може завіса, – обтрусиш, уздовж печі рівненько припасуєш, наче так і було. Свічки позасвічуєш, кругом поналіплюєш, не пошкодуєш, шоб видно було і святково. Закусі всякої, свіжини навариш-насмажиш, на столі в рядочок порозставляєш. Бражки дзбан на стіл виставиш, а інші дзбани в холодочку, в комірці стоять, дожидають. Та й гості теж із собою принесуть, хто ж тобі з порожніми руками у хату сунеться? хіба шо якийсь замурзяка, мудило, сцикун звізданутий. У гості ж обов’язково з гостинцями, аякже... Тож посходяться, чистенькі, вмиті-зачесані, одежа свіжа, як у кого знайшлася. Жарти, сміх. Насамперед, звичайно, за стіл. А на столі ж красота! Мишаки печені, мишаки варені, мишаки з підливкою. Хвостики мишачі мариновані, ікра з оченяток. Печіночки мочені до кваску. Пісні коржики з хлібеди. Грибці по сезону. Хто багатший – блини. Хто вже зовсім злиднів не нюхав – ватрушки. Хрестись-сідай, вже й бражки налили, по першій випили, – понеслося... Заразом по другій. О, вже й у голову дало, вже й повело. Харашо! Якшо ржавля хароша, міцненька, так і не помітиш, шо закусі малувато. Налупилися, відригнулися, – коли там по третій-четвертій було, – вже й забулися, бо вже й за десяту перевалюємо. Палимо, регочемося. Пліткуємо, один одному розказуємо – хто з ким, та шо з ким, ще й, бува, підбріхуємо. Якшо жіночки в гостях – з жіночками заграємо: щипаємо там, руки розпускаємо, інтересуємось. Пісню хором грянемо, ще й притупуватимемо:

Ой, сипся, горох,
На дванаццять дорог!
Коли буду помирать,
Тоді й буду собирать!

А потім уже й гратися. У скок, наприклад, гра хароша, інтересна. Правила такі. Свічки загасить, шоб темно було, сісти-стати де попало, а одному на лежанку залізти. Сидить він там, сидить, а потім з лежанки я-я-як скочить, та з криком гучним-гучним! Як на когось із гостей впаде, неодмінно чи повалить, чи приб’є, чи суглоба вивихне, чи ще всіляко покалічить. А як мимо, – то сам розіб’ється: голову, чи коліно, чи там лікоть, а то й ребра собі поламає: лежанка, вона ж висока. Об тубарет у темряві, – будь здоров! – можна вдаритись. Лобом об стіл теж. Тож, якшо не забився, знов на лежанку лізе, а як із гри вибув – то вже й другому несила терпіть: ану пустіть, теперечки я стрибну! Крики, зойки, регіт, – обісцятись можна, така гра чудова. А потім свічки засвітимо та й роздивляємось, хто як забився. Ну, тут, канєшно, реготу ще більше: бо тільки шо було в Зиновія око, – а вже й нема! А в Гур’яна, диви, рука висить, надломилася, який тепер із нього роботяга?

Канєшно, як мене скалічать, з мого тіла позбиткуються, то не смішно, це вже я розсердюся, аякже. Це якшо мене. А когось іншого – то смішно. А чого? – а того, шо я – це я, а він – це вже не я, це він. А Прежні тільки: о! ужас! как можно! – а того не розуміють, шо якби все по-їхньому було, то ні сміху, ні веселощів ніяких на світі не було, а сиділи б усі по хатах, нудні та невеселі, ні тобі пріключенієв, ні тобі навприсядки, ні тобі виску жіночого.

А то ще в душку граємось, теж дуже інтересно: отак зненацька – кидь подушку на обличчя, навалишся і душиш, а той, другий, пручається-виривається, а як вирветься – весь такий червоний, спітнілий, і волосся дибки, наче в упиря. Коли-не-коли бува, шо хтось помре, люди ж у нас сильні, опираються, сили у м’язах багато, а чого? – а того, шо працюють тяжко, ріпу на полі садять, кам’яні горщики видовбують, снопи в’яжуть, дерева на колоди рубають.

Отож не нада казать, обзивать, шо, мовляв, умішка в нас єлє тєпліцца: розум у нас прозорливий, міркуємо повагом, але добре. Так собі міркуємо: дерево дубельт – хароше дерево на буратіну, і на відра добре, і діжки з його справні. Глеля – теж отлічне дерево, і на віники – саме воно, і горішки смачні, і ще багато чого, але символ з його різать не дуже зручно буде, бо смолисте, капи великі, липкі. Береза – на неї може й приємно подивитись, а стовбур тонкий, кривий, важко різати. У Окаян-дерева стовбур іще тонший, весь у вузлах, ґулях, капах, одне слово: Окаян-дерево! Верба – не годиться, сусінь – надто волокниста,