наче каганці, а на дні очей шось наче світиться.
Сорочка на ньому біла, простора, не підпоясана. Штані широкі, донизу ще ширші. На ногах – личаки домашні.
– Чого ж ви стоїте, Бенедикте Карпичу? До столу прошу.
І під ліктик у другу світлицю підштовхує. А у другій світлиці вже й стіл накритий. Овва-а-а-а-а! – чого тільки на тому столі нема! Од одного краю та до другого – миски, мисочки, блюда всякі, та казани, та тарілки! А пиріжків хтозна-скільки, а блини, оладки, пампушки виті, кренделі, вермішель різнокольорова! А гороху! а з хвощів снопи зроблені та по кутках розставлені! а грибців! – цілі тази, ще й з горочкою: мало через край не повистрибують. А пташки ціленькі, маленькі, у тісто загорнуті: з одного кінця ніжки стирчать, з другого – голівочка! А посередь столу – туша м’ясна: козляк! Цілого козляка на стіл, ти ба, як витратились, а того козляка ще спробуй вигодуй! А, мабуть, правильно, шо в нього гостинці одібрали: куди йому зі своїми мишаками та проти козляка!
А за столом Оленька сидить – розчепурена, зашарілася, і оченята потупила; яка вона Бенедиктові мріялася-уявлялася, така і сидить: сорочка на ній біла, на шийці намиста, голівка гладко зачесана, на лобі стрічка! А коли Бенедикт до світлиці зайшов, Оленька ще більше розчервонілася, а очей не підняла, тільки сама до себе посміхнулася.
Страшно!
А з другого боку світлиці ще одні двері прочинилися, і заходить теща. Чи, краще сказать, запливає: бо товста-неміряна, половина вже у світлиці, вітається, а друга половина ще й у двері не зайшла, треба зачекати.
Тесть каже:
– А ось і дружина моя, Хевронія. Роду стародавнього, з хранцузів.
– Така у нас сімейна лігенда, – каже теща.
Бенедикт тещі в ніжки поклонився, рукою поклін одмахнув, другою рукою букет дзвіночків сунув.
– Обід вихолоняє, – каже теща. – Покуштуйте, не погордуйте …
Сіли за стіл, на лави. Бенедикт навпроти Оленьки, тесть із тещею з боків.
– Насипайте, – каже теща.
Бенедикт знову зніяковів: як же себе вести? Як насипле багато, подумають: ого, який зять ненажерливий! На такого й не настачиш! А як мало, подумають: та-а-а, який зять малосильний! Мабуть, і гвіздка не заб’є. Пиріжка взять, чи шо. Простягнув руку до пиріжка, і всі на ту руку подивилися. Одсмикнув.
– Ми полюбляємо багато їсти, – каже теща. Собі насипала. І Кудеяр Кудеярич теж собі насипав. І Оленька. Бенедикт знов руку простягнув, – до оладок, і всі тільки: зирк! – і подивилися. Знов руку одсмикнув.
Жують.
– Значить, – каже тесть, – оженитись хочете.
– Хочу.
Знову мовчать і жують. Бенедикт утретє надумав покласти собі чого-небудь на тарілку, ті-ільки руку підняв, а вони знову – зирк!.. І у тестевих очах наче якийсь вогонь промайнув. Та шо таке...
– Женитись – це діло сурйозне... От я наприклад, як на своїй дружині Хевронії женився, так їй прямо й сказав: це діло сурйозне.
– Ой, ми на весіллі гарно попоїли, – теща.
– Добряче попоїли на весіллі, – тесть.
Натякають, чи шо? У Бенедикта од хвилювання хвостик став легенько об лавку постукувать.
– А чо’ це ви так погано їсте? – теща знову.
Ой, та шо вже там… Руки простягнув, козлякові ніжку одірвав, на тарілку собі ляп! ще й вермішелі зверху. І хвощів. І тільки він це зробив, аж раптом у них у всіх в очах знов наче якесь світло промайнуло, як все одно промінь.
– Отже, до сімейства нашого приєднатися бажаєте, – каже тесть.
– Бажаю.
– Роботи сімейної не боїтеся? Хазяйство вести – не бородою трясти.
– Не боюсь. Я до всякої роботи привишний.
– До всякої?
– Еге ж.
Тут під столом шось зашкреблося. Мабуть, мишак.
– А якшо робота дуже сурйозна?
– Будь ласка, я готовий.
– Он воно як.
Тут за столом знов наче трошки посвітлішало. Бенедикт наважився, підняв очі, подивився – ти ба, у тестевих очах таки шось світиться. Наче каганець крізь себе вогонь пропускає. І по світлиці, – а вже й смеркатись почало, – від тих очей промені перебігають. Як од свічки, якшо на неї крізь кулак подивитись: кулака скрутити і крізь нього подивитись. Наче місячна доріжка. Дивиться тесть на свою тарілку, а все, шо там насипано, і в сутінках видно. Дивиться на стіл, – наче вогнем водить, освітлює. На Бенедикта подивився,
