От якби Нікіту Іванича взяти із собою... Ішли б собі удвох, про шо хоч балакали. Вночі – багаттячко. Рибки наловити, яка не отруйна, – юшечки наварити...
Та тільки далеко не зайдеш. Спохопляться його. Тільки в кого-небудь згасне, одразу й спохопляться. Забігають: Нікіта Іванич!.. Подать суди Нікіту Іванича!.. Та й Бенедикта спохопляться. Наздоженуть, по шиях надають, білі руки за спину заламають: ану, бігом женитися! Женитися, женитися!..
А мо’, й справді: оженитися? Ну, пазурі має, ну то й шо з того? – пазурі й підстригти можна. Можна ж підстригти... Не в тому річ... Людина – вона не без вади. У того хвіст, у того роги, у того гребінь півнячий, луска, зябра... Морда скотська, та душа людська. А тільки він не так хотів... Думав по саду-городу гуляти, квіточки-дзвіночки разом нюхати. Розмову якусь сурйозну завести, про жизнь, чи про природу, шо там у ній діється... Стіхи які-небудь згадати...
А вона шоб слухала зачудовано. Очей не піднімала. А ввечері мишачка зловити, за спину заховати, і, отак грайливо: ану, мовляв, шо це в мене тут?.. Одгадай?.. А вона отак почервоніє:
– Кантраліруй себе, соколе ясний…
Чи може на роботу повернутися. Книжечки переписувать. Витягнеш шию – і переписуєш... Інтере- есно... Шо там ще люди у книжечках роблять?.. Кудись поїхали... Чи один одного ріжуть-убивають... Чи якусь там любов відчувають... Ого-о-о-о-о-о, скільки їх, тих людей, у книжечках!.. Переписуєш-переписуєш. Потім на пальця плюнув, свічку загасив, – та й додому... Прийде осінь, листя з дерев пообсипається... Земля снігом укриється... Замете хатку аж по самі вікна... Засвітить Бенедикт мишачу сальну свічку, сяде за стіл, підіпре голову рукою, зажуриться, задивляючись на слабкенький вогник: темні колоди над головою, завивання засніженої пустки за стінами, завивання кисі на темному гіллі у північній гущавині: ки-ись! ки-ись! Так завиє, наче її чимось обділили, наче нема їй жизні, якшо не вип’є живу душу, нема їй спокою, бо живота підтягло, і мотає вона незримою головою, і випускає невидимі пазурі, пошукує ними у темному повітрі, і прицмокує холодними губами, шукає теплу людську шию, – присмоктатися, упитися, наковтатися живого... Мотає вона головою, і принюхується, і вже й зачула, і зіскочила з гілля, і пішла, і плаче, і жаліється: ки-и-ись! ки-и-ись! І сніжні вихорі піднімуться над темними степами, де ні вогника над головою, ні мандрівника на бездоріжжі, ні півночі, ні півдня, тільки білий морок та заметільна сліпота, і понесуться сніжні вихорі, і підхоплять кись, і полетить над містечком смертна туга, і замете важким заметом моє слабке, незряче, спрагле до життя, серце!..
...Оленькина сім’я до весілля готується. На осінь призначено. Жити, кажуть, до нас переїдеш. Підхарчуєшся, сили наберешся, а там і до діла тебе приставимо, до харошого. А які в них, у санітарів, можуть буть діла... і думати не хочеться...
...Чи піти пушкіна подовбать. У Нікіти Іванича, у старого діда, зараз дві мрії безглуздих: Бенедиктові хвостика одрубать та пушкіна на перехресті поставить, на Білій Гірці. І здався йому той пушкін. Труситься над ним, і Бенедиктові велить труситися, благоговіть, чи шо. Каже:
...Літо у пишний цвіт убралося, дні стали довші. У пушкіна вже й каптан розпочато. Вдень Бенедикт пушкіна поцюкував, надвечір трісочки – на розпалку, юшечку розігріли, посьорбали, і на ґанок, – ржавлю палити. Палиш, зітхаєш, удалечінь дивишся, голова нічим не зайнята: знов у ній якісь видіння завелися.
Оце знову, прямо надвечір, коли вже зоря на небі жовтітиме, згасатиме, коли туман збиратиметься у низинах, коли перша зіронька на небо викотиться, древ’яниця занявкає з діброви, – оцієї години знову Бенедиктові стала Оленька прецтавлятися. Отак сидить він на ґанку, покурює, дивиться, як у небі зоря згасає; ось уже й повітря стає синє, холодне; тиша підступає, наче хтось поклав тобі ковдру на голову. Шось прошурхотіло у траві, – та й знову тиша. Знизу небо синє-синє, а угорі так рівнесенько жовтим світиться, догоряє; а по жовтому то рожевим мазне, то, зирк, сіра хмарка веретеном простягнеться, повисить- повисить, малиновий краєчок над собою пустить, та й померкне, та й нема її. Наче хтось пальцями водить, зорю розмазує.
А з присмерку знов Оленька виступає, наче намальована у повітрі. Сама трошки світиться, наче каганець, а все крізь неї видно, слабкенько так, каламутненько. А сама гладко зачесана, а проділ світиться. А личко у Оленьки біле-білесеньке, не поворухнеться; а на шийці аж дванадцять разків намиста, аж до самої ямочки на підборідді; і на лобі, і на скронях все намиста, намиста, підвіски теж. А очі у тої Оленьки на пів- обличчя, зверху аж до бровенят доходять, а по сторонах аж до самих скронь, самі темні, а самі блищать, наче вода у діжці опівночі. І дивиться вона тими очима величезними, моторошними прямо тобі в серце, так дивиться, наче шось сказать хоче, та нізашо не скаже. І дивиться, і очей не одвертає, і наче всміхається, чи питання якогось чекає, чи прямо зараз, рота не розкривши, заспіває. А ротик у неї, у Оленьки, червоний, а сама біла, а од того видіння аж прямо жах пробирає, наче то не Оленька, а сама Княжа Птаха Павліна, тільки не добра, а наче когось убила і раденька.
І так Бенедиктові задурманиться-запаморочиться, наче він гонобобелю нанюхався. По ногах, по спині начебто мороз, а у пальцях наче затремтить, задзвенить і мурашки забігають. І у грудях, чи точніше, у шлунку, теж начебто гуде, глухо так, немовби хтось туди кам’яне відро кинув, порожнє. А ота примара, на Оленьку схожа, віями поведе, та й знов дивиться, а очі у неї ще більші стали, а брови чорні дугою, а між бровами камінчик, наче слізка місячна.
Шо вона од його хоче, клята?..
Той пушкін-кукушкін теж, мабуть, женитися не хотів, плакав-упирався, а потім оженився, – та й нічого. Так же ж? Вазньосся више он ґлавою нєпакорнай алєксандрійскава сталпа. У санях їздив. Мишаків боявся. По молодичках бігав. Прославився: ми тепер із нього буратіну ріжемо.
І ми нічим не гірші. Так же ж? Чи ні?
