– ще більше світла підпустив, аж Бенедикт моргнув та головою смикнув.
А Оленька тестю:
– Тату! Кантраліруйте себе.
Бенедикт набік покосився, – такі ж промені теща пускає. І Оленька. Тільки слабші.
І знову шось під столом зашкреблося. І хвостик у нього ще сильніше забився.
– Та ви собі побільше насипайте, – теща йому. – У нас уся сім’я дуже багато їсть.
– Роду стародавнього, з хранцузів, – підтвердив тесть.
– Вермішельки ще беріть.
– Спасіба, мені досить.
– А думок у вас якихось недоречних не буває? – знову тесть.
– Яких думок?
– А думок усяких неподобних, – самовольства, чи зловмисництва якогось...
– Ніяких таких думок у мене не буває, – злякався Бенедикт.
– А як нащот душогубства?
– Якого душогубства?..
– Та мало там чого... А чи не помишляється: оце оженюся, та й тестя з тещею зі світу зведу, а все їхнє добро собі загарбаю?..
– Та ви шо?!..
– Нє?.. А чи не помишляється: от би їх занапастити, а самому на їхнє місце сісти, та цілий день страви їсти?..
– Та шо ви таке кажете?.. Та з якого це дива?.. Кудеяр Кудеяричу?! Та я...
– Тату, – знов Оленька озвалася, – Кантраліруйте себе.
А під столом знову шось наче зашкреблося, – ну, геть уже поряд. Бенедикт не втримався, ліктем шматок хліба навмисне зі столу зіпхнув, і нагнувся, нібито підняти. А під столом – тестеві ноги у личаках. А крізь тії личаки – пазурі, довгі такі, сірі, гострі. І він отими пазурями підлогу під лавкою шкребе, і вже нашкріб цілу купу, – лежить, як все одно волосся, чи солома якась кучерява, світла. Подивився – і в тещі пазурі. І в Оленьки. У Оленьки трошки менші будуть. Купка під нею трошки менша нашкрябана.
Бенедикт нічого не сказав, – а шо казать? Взяв, та й одірвав собі ще козляка шматок. І хвощів загріб – багато. Дуже багато.
– А скажіть мені, – продовжував тесть, – а часом не приходять такі думки: мовляв, не так живемо, життя наше неправильно заведене?..
– Нє, не приходять.
– А чи не помишляється: знайти винуватого, та й задушить, чи у діжку головою?
– І гадки немає.
– Чи хребтину йому переламать, чи з башти на землю скинуть?..
– Нє, нє!
– А де це так стукає? – Теща голос подала. – Стук якийсь, чи шо?..
Бенедикт швиденько руку під себе засунув і хвостика у кулака затиснув.
– А отак не помишляється: мовляв, мурзи у всьому винуваті, то може скинуть їх?..
– Нє!!!
– А Самого Найбільшого Мурзу ніколи скинуть не хотілося?..
– Нє!!! Нє!!! Не розумію, шо ви таке кажете!!!
– Як це – не розумію?.. Самого Найбільшого Мурзу, кажу, Федіра Кузьмича, слава йому, скинути хіба не помишлялося?..
– Кудеяр Кудеяричу!!!..
– Тату! Кантраліруйте себе...
– Гаразд... А ось шо покажу...
Тесть підвівся з лави, сходив у другу світлицю, і – книгу виносить. Старопечатну. Бенедикт обидві руки під себе поклав і міцно там тримав.
– Осьо шо покажу... а таке бачив?
– Ніколи!!!
– А шо це, знаєш?
– Нє!
– А якшо подумать?
– Нічого не знаю, нічого не бачив. Не чув. Не розумію, не хочу, не помишляв.
