Тесть книгу на коліна поклав, світло на неї пустив і сторінки перегортає.
– Хочеш таку?.. Подарувать тобі?.. Харо-о-оша!..
– Нічого я не хочу!!!
– А женитись?..
Женитись!.. Бенедикт мало не забувся, – од жаху, од туги, од непомірної ганьби, затиснутої у кулаках під тулубом, – шо йому ж треба женитись. Женитись! – та як йому таке навіть і на думку спало! Куди націлився, дурило, собацюро ти приблудний! Мало йому було Марфутки, та Капіталінки, та Вєрки Кривої, та Глашки-кучеряшки, та всіх інших! Ич, на яку дівку розмахнувся: оченят не піднімає, личко білесеньке, коса аж на п’ять аршин, підборіддя з ямочкою, пазурі на нозях! Тікать звідси! Їй-бо, тікать, – торбу на плече, та й драпонуть, не оглядаючись, чи на схід, чи на південь, аж до самого Моря-окіяна, де синє роздолля, де піски білі!
А тут Оленька очі підняла, та світло оченятами пустила, червонувате таке, слабкеньке, наче несправжній каганець кругом темного стовбуру обернувся, та бровенята попід саму стрічку звела, та червоним ротиком посміхнулася, та сорочку білу собі на грудях обсмикнула, та плечиком повела:
– Які ж ви, тату, невгамовні. І нашо ви ото шуткуєте. Уже ж проміж нами домовлено. Обіймайте зятя.
– Отакої... Вже й домовлено. Вже й домовились, за татковою спиною... Тато весь день працює, як найнятий... Все хоче, шоб краще... Всіх бачу, як облуплених! – раптом крикнув тесть.
– Ой, тату... Хіба ви один такий...
– Не нашої він породи! – гаркнув тесть.
– Тату, ви не на службі!
– А шо ж воно за служба за така? – прошепотів Бенедикт.
– Як це – шо за служба? – аж здивувалася теща. – Хіба не знаєте? Кудеяр Кудеярич у нас – Головний Санітар.
На роботу Бенедикт перестав ходити. А нашо? Все одно пропадать. На його щастя, вже й літо настало, якраз писцям відпустка. Бо забрали б його на дорожні роботи, як гулящого. Треба б уже й ріпу садити, та така туга навалилася, шо ніякого колишнього до ріпи настрою вже у нього не було. Сходив у дальню слободу, купив у голубчиків гонобобелю. Нюхав. Не дуже полегшало. На ліжку лежав. Плакав.
До Нікіти Іванича заходив, пушкіна з колоди поманеньку різав. Вже й голова в ідола округлилася, здорова, наче казан. Смурна. Ніс на груди звісився. Лікоть стирчав, як і просили.
– Нікіто Іваничу, а як, ви казали, отой хвіст називають?
–
– А який іще атавізьм буває?
–
– А пазурі, чи то кігті?
–
Думав до Марфутки навідацця. Передумав. Любицця чогось не хотілося, а в її зойках та оладках вже не було того інтересу.
Пройшовся до хатки, де Варвара Лукинишна жила. Заглянув через огорожу. На мотузках білизна сушиться. По дворі жовтунці порозросталися. Так і не зайшов.
Ржавлі випив діжки, мабуть, зо три, бо шукав забуття. Та навіть і ржавля у голову не вдарила, дарма тільки мочив утробу. Вуха – вуха наче трошечки оглухли, шо правда, то правда. Погляд теж покаламутнішав. А у голові все одно ясно-ясно, аж нестерпно, чи, скажімо, простір, а у тому просторі – порожньо. Степ.
Думав зібрать торбу, – та й на південь. Палицю велику вирізать, – од чеченців одбиватися, – і до моря. А яке воно, те море – хтозна. Хто як хоче, так його собі й прецтавляє. Кажуть, три роки пішки. А Бенедиктові так прецтавлялося: виходить він на високу гору, а з неї все кругом дале-е-еко видно. Дивиться вниз, – а там море: вода велика, тепла, синя, і плещеться, отако грає і плещеться! А по ній хвиля біжить невисока, з кучерявим білим завитком. А по тому морі все острови, острови, – наче шапки гостроверхі. Та такі ж усі зелені, тією зеленню аж наче киплять. А серед тої зелені – садки розмаїті, небувалі. А у тих садках дерево росте Сірєнь, про яке матінка казали. А квітки у тої Сірєні наче лазурова піна, наче дзвіночки, аж до землі звисають, на вітру коливаються. А на самому вершечку, на верхівці тих островів – міста. Стіни білі, кам’яні, наче поясом. А у стінах ворота, а за воротями шлях мощений. Тим шляхом на гору піднятись, – а там буде терем, а у теремі – ліжко золоте. А на тому ліжку – дівчина косу розплітає, один волос золотий, другий срібний, один золотий, другий срібний... А на нозях – кігті... От вона кігтем зачепить... пазурем, тобто…
...А то ще на схід поривався. Йдеш собі, йдеш... а трави все вищі, все світліші. Сонце сходить, та крізь них світлом своїм просвічує... Йдеш собі, струмочки маленькі перескакуєш, річки убрід переходиш. А ліс усе більш заплутаний, наче ткане полотно, а жуки так і в’ються, так і дзижчать. А у лісі галявина, а на галявині квітка тульпан, – червоним килимом усю галявину вкрила, аж землі не видно. А на гіллі – хвіст білий, різьблений, наче плетиво-мереживо, то зійдеться, то знов розпуститься. А поверх нього того хвоста хазяйка, – Княжа Птаха – Павліна, очима своїми дивиться, сама на себе задивляється. А рот, наче тульпан, червоний. І каже вона йому: «Драстуй, Бенедикте, соколе ясний, провідати мене прийшов?.. А нема від мене ніякої шкоди, а ти це знаєш... Ходи сюди, Бенедикте, цілувати мене будемо...»
...Не пішов ні на південь, ні на схід. Голова начебто й ясна, а все одно якась тупа. Зібрав торбу, а потім знову розібрав, та й дивиться: а чо’ це я туди понакладав? Ножика кам’яного, яким пушкіна різав. Другого ножика. Долото. Гвіздків дерев’яних навіщось поклав. Нашо йому на півдні гвіздки? Витяг. Штані другі, ще міцненькі, майже без латок... Миску поклав, ложицю. Витяг. Шо з них їсти? Як варити? Без вогню?
Нікуди ти без вогню не дінешся.
