Кись

– Иммануил Кант, – повчав Старший Істопник, – и тебе, склонному к философствованию, полезно это имя запомнить, – Иммануил Кант изумлялся двум вещам: моральному закону в груди и звёздному небу над головой. Как сие надо понимать? – а так, что человек есть перекрёсток двух бездн, равно бездонных и равно непостижимых: мир внешний и мир внутренний. И подобно тому как светила, кометы, туманности и прочие небесные тела движутся по законам нам мало известным, но строго предопределённым, – ты меня слушаешь? – так и нравственные законы, при всём нашем несовершенстве, предопределены, прочерчены алмазным резцом на скрижалях совести! огненными буквами – в книге бытия! И пусть эта книга скрыта от наших близоруких глаз, пусть таится она в долине туманов, за семью воротами, пусть перепутаны её страницы, дик и невнятен алфавит, но всё же есть она, юноша! светит и ночью! Жизнь наша, юноша, есть поиск этой книги, бессонный путь в глухом лесу, блуждание наощупь, нечаянное обретение! И наш поэт, скромный алтарь коему мы с тобой воздвигаем, знал это, юноша! всё он знал! Пушкин – наше всё, – и звёздное небо, и закон в груди!

– Гаразд, – сказав Бенедикт. Кинув недопалок, затер личаком. – Хрєн із вами, Нікіто Іваничу. Рубайте хвоста.

І ліг упоперек лавки.

РЦИ

Звіринець у тестя великий, прямо тобі вулиця, а з обох боків кліті та загорожі. Спершу хлів просторий, а у тому хліву стійла, а в стійлах перевертні. Волохаті, чорні, – страшне. Вся шерсть на боках ковтунами звалялася. Морди хамські. Хто боком о пруття чешеться, хто пійло зі дзбану хлебче, хто сіно жує, хто спати завалився, а троє у кутку в берестяні карти дуються, перелаюються.

– Ты что, опупел, с бубей ходить?

– Помовч мені там!

– Ах так, значит. А вот тебе подкидон!

Тесть незадоволений, пазурями пошкріб.

– Знов у карти граємо? А стійла не чищені!

Перевертням – хоч би хни.

– Не бе, хозяин! Всё будет чики-чики. Ходи, Валера.

– А осьо ж ми вам і козирного!..

Тесть заматюкався, повів Бенедикта далі.

– От тварюки... Ледацюги... Я тобі, зятьок, Терентія оддам, він сумирніший. Та гляди ж, не перегодовуй. Спершу думав Потапа, але він норовистий. Вузду гризе, грубіянить... Так... Туто в мене козляки. Ці на м’ясо. Ці на вовну. З них джерсі добряче, тепле. Жінкам подобається.

– А шо то за джерсі?

– То в’язане таке. Туто в мене кури. А отуто я вальєру побудував, зайців держу.

– Он воно як!..

Бенедикт голову задер, – точно: клітка, з лоззя сплетена, та висока ж, височенька; у клітці ціле дерево росте, а на самій верхівці – кубло, а в кублі, точно, зайці. Оно якийсь хвоста висунув, помахує. Наче дражниться. А Бенедиктові тепер нема чим і помахать. І куприк саднить... І далі, у рядочок, – клітки, клітки... А тесть іде собі, направо-наліво рукою показує:

– Туто теж курйози в мене. Живність усяка-різна. Без обіду не сидимо. В мене птахолови цілий день у лісі, повні силки приносять. Горобчики, солов’ї – на пиріжки харашо. Жінка моя, Хевронія, дуже полюбляє. Не всяку пташку, канєшно, можна їсти. Спершу на холопах перевіряємо. Оце напередодні спіймали пташечку таку маненьку-червоненьку, оченята як намистинки; і пахне смачно, і голосок такий приємний. Думали спершу – в маринад, а потім засумнівалися: ану, дамо холопові. Він її кусь, на підлогу гепсь, та й помер. Сміялися!.. А якшо б ми?! Ото-о-ож!.. З отією природою ой, треба осторожніше!

Ще якась клітка, а всередині теж дерево дуплясте, кругом мохом поросло.

– А тут шо? Нікого не видно.

– А-а... Туто древ’яницю держу.

– Древ’яницю спіймали?!?!

– Еге ж. Вона у дуплі ховається.

– Ти ба-а-а...

Тесть підняв батога, яким перевертнів шмагав-поганяв, між лозинами просунув і по стовбурі постукав.

– Древ’янице! Вилазь!.. Вилазь, кому кажу!..

Мовчить. Не хоче.

– Вилазь, кажу, суча дочко!!! – Тесть пужалном у дупло тицьнув.

І точно, – вигулькнула швиденько, наче тінь промайнула, і назад заховалася.

– Бачив? – зрадів тесть.

– Оце дива-а-а-а-а... – обімлів Бенедикт.

– Отож. Цю в юшку хочемо. Ану, шо ж у нас іще?..

А у клітках та плетінках і свирищить, і кулдиче, і перепурхує, прямо тобі ліс. І там оно, на гілочці, солов’яточок дюжина, наче мишачки. І там, зирк, синє перо промайнуло. І у дальній клітці теж дерево голе, об’їдене, без кори, а на тому дереві сук стирчить, теж голий, і на суку шось висить, біле, пожмакане, діряве, наче старе простирадло.