пройдешся... Підлога у світлиці тепла, – а це того, шо на другому ярусі спимо, а під підлогою – труби од печі проведені, вони й гріють. Яких тільки наук не понавидумують!.. Підлога гладенька, тільки там-сям купки, де Оленька нашкрябала. Отак постоїш, тишу послухаєш. Тихо... Ну, Оленька сопе, ну, десь у будинку хропіння віддалене, чи може раптом хтось скрикне уві сні, а все одно – тихо. А це тому, шо мишаки не шарудять. Нема мишаків.
Спершу якось незвично було. Мишак шарудить – життя іде, ще й у стіхах сказано: жизні миш’я бігатня, што трєвожиш ти мєня?.. А тут – нема ні одного. Бенедикт хотів був запитати, та якось воно соромно. Дурниці всякі запитувать. Нема – тож, напевне, шо всіх виловили.
Е-е-е-ех… ха-ра-шо: у теплі, ситий – не голодний, жінка як пампушечка. Та й до родаків уже звик: нічого страшного. Не без недоліків, звичайно, та то вже кругом так. Всі люди – різні, так же ж? От, наприклад, теща – з нею, як би сказать, нудно. Нема про шо й побалакать. Тільки й чуєш: «їжте, їжте». Та їм я, їм. Рота одкрив, їжі поклав, закрив, жую. Тепер би саме про жизнь чи про іскуство побалакать. Прожував, проковтнув, тільки хтів шось запитать, а вона: «А чо’ це ви так погано їсте?» Знов рота одкрив, їжі поклав, – з повним ротом розмовлять невдобно, – проковтнув, ті-ільки хотів шось забалакать, а вона:
– А чо’ це ви геть нічого не їсте? Може, воно вам несмачне? То так і скажіть.
– Та нє, все чудово, я просто хотів...
– А якшо чудово, тоді їжте.
– Та я...
– Їжею нашою гидуєте, чи шо?
– Та нє-є-є, я не...
– То, може, ви до витребеньок звикли, а од нашого носа вернете?
– Та я...
– В нас, канєшно, без витребеньок, чим багаті, тим і раді, та якшо ви нашого не визнаєте...
– Та я ж...
– Оленько! Та чо’ це він у тебе такий капризний... Якшо вже моїми стравами перебирає, то я прям і не знаю, чим же його годувать!..
– Бєня, не обіжай мамуню, їж...
– Та їм я, їм!!!
– Погано, мабуть, їси – і такі почнуться сперечання, шо аж усі іскуства, чи там стіхи, абошо, з голови повилітають.
Тесть, – той трошки не такий. Той балакать аж занадто полюбляє. Той, можна сказать, весь час би балакав, аж другим разом подумаєш: хоч би трошечки помовчав. Він повчати, або ж питання ставити полюбляє, наче перевіряє тебе. Розкриє рота, подихає-подихає, та й запитує. А запах же у нього з рота нехароший, наче хтозна-чим воняє. І шию весь час отако, наче витягує, – Бенедикт спершу думав, шо то йому комір затісний, та ні: комір у нього розстебнутий. То просто звичка така. Ті-ільки Бенедикт наїсться- напузириться та біля вікна присяде, – тесть до нього зразу підсідає, – і знов за своє.
– Ну шо, зятю, думок якихось не завелося?
– Яких думок?
– Думок усяких нехароших?
– Не завелося.
– А якшо подумать?
– І думати не можу. Об’ївся.
– А може, на злодійство потягло?
– Нє, не потягло.
– А якшо подумать?
– Все одно не потягло.
– А може, смертовбивство якесь задумав?
– Нє.
– А якшо подумать?
– Нє.
– А чесно?
– Та шо ви, їй-Богу! Кажу ж вам: нє!
– А начальство скинути не хочеться?
– Слухайте, я спати піду! Я так не можу!
– А якшо уві сні якісь мрії душегубні з’являться?..
Бенедикт підведеться, до себе в світлицю піде, дверима грюкне та на ліжко завалиться. А двері тихенько-тихенько так прочиняються: тесть голову просовує.
Пошепки:
– А проти мурзи зловмисності не виникло?
